Цикл розмов з Imagine Point називається так: «Точка уявлення», через слеш пишеться ім’я героя чи героїні розмови. З «точкою» все зрозуміло — це оммаж назви галереї, все, що в ній відбувається — виставки, зустрічі, і ці наші розмови — це робота з реальністю. У розмовах беруть участь власники галереї Катерина та Олексій Добровольські, Kyiv Daily і… гість, ми говоримо про життя та мистецтво. Про те, як мистецтво змінює і наповнює життя смислами. Виставка, на тлі якої відбувалася ця розмова — «Початок/Кінець», вона неймовірна. Це виставка батька і доньки, стримана, музейна (це територія дочки, перший зал), і — яскрава, щаслива, зал другий. Так ось: Точка уяви / Олександр Янович.

Олександре, розкажіть про цю виставку, що вона, про що вона, чому вона?

Олександр Янович: Я вже про неї дав певну кількість інтерв’ю. Це надто системна річ: весь час ти або кажеш, або нібито змушений казати якісь правильні речі. Ти сказав їх сьогодні, завтра і післязавтра, і нібито вони стають правдою. Але ж насправді цікавіше погратися, і, оскільки у мене непогано з фантазією, я можу весь час казати різні варіанти правди. І зараз я буду намагатися забути все, що я вже казав про цей проект. Добре, сьогодні він про… те, як зробити так, щоб отримувати щось нове, не втрачаючи більшість того, що ти вже пройшов. Тобто, якщо ми зараз маємо три відрізки часу – сучасне, минуле і майбутнє, – то як рухатися від сучасного до майбутнього, поменше втрачаючи з минулого, як вам таке? От щойно придумав.

Дуже цікаво. А хто вигадав таку ідею: Малих, ви, чи Катерина з Олексієм?

Олександр Янович: Малих, у нього виникла ідея зробити цю виставку. Він нас з Олександрою запросив, і мені стало страшенно приємно і цікаво, в першу чергу через те, що це мав бути спільний проект. Я сподіваюсь, що дружу зі своїми дітьми, і ці стосунки – безкінечний процес. Адже коли ми спілкуємося з дитиною у дитинстві, ми нібито володіємо майже всією дитиною. А потім потихеньку починаємо втрачати, бо на початку для дитини батьки складають 100% її життя, потім 60%, потім 30%, потім ще менше і менше. І батьки часом, особливо на початку, дуже стартують на це віддалення, але ви не забувайте одну дуже цікаву річ… я сам тільки нещодавно її збагнув: так, ми маємо менше від своєї дитини, але одночасно ця дитина стає більшою. А 100% від однорічної дитини і 5% від 25-річної – це зовсім різні величини. Я радію, що мої діти зростають, і, хоч моя доля в їх житті зменшується, фізично і фактично я отримую більше.

Тобто, назва виставки — «Початок/Кінець» це, можливо, не тільки біблійна тема, це ж ще — батько та донька.

Олександр Янович: Так, і цю назву ми придумали вдвох з Олександрою, коли зрозуміли, що цей проект насправді буде. Два-трі рази ми поговорили і потихеньку прийшли до того, що, мабуть, від мене буде початок. Ми говорили про різне: «О, а давай зробимо так, або так, а давай назву через слеш, тощо», — і зазвичай я даю перший поштовх, а Олександра потім це розмальовує, розписує і додає сенсу, іноді записує на диктофон, іноді щось нотує. Тобто, в мене такий несвідомий сенс, а вона потім деталізує й оформлює, а мені все потім подобається.

Олександра дуже системна людина.

Олександр Янович: Це мені дуже приємно, у неї наукове мислення, яке я думаю, має величезну перспективу саме у творчості. Я не дуже обізнаний в історії мистецтва, але я не знаю, щоби було багато людей, в чиїй практиці це можна було б пов’язати. А від цього і виходить нове, від якихось дивних поєднань… Ти ж можеш скільки завгодно сидіти й думати: «Я зараз придумаю нове!» — ну думай собі! Повинні скластись обставини, ти повинен робити якісь можливо нелогічні речі, ти (і хтось поруч з тобою) повинні помилятися, не тільки бути правильними. Бо з правильного виходить лише правильне, а через 4–5 мільярди років існування планети від сворення світу, я гадаю, щось нове можна придумати тільки через помилки. 

Чим вас здивувала Саша?

Олександр Янович: Знаєте, я почну з того, не чим здивувала, а чим я був втішений. Я так собі і думав, що нам буде цікаво разом. Принаймні за себе я відповідаю, що мені було цікаво, і я буду згадувати цю виставку довго з цікавістю, і можливо з якимось бажанням подумати, що з цього вийде далі. Здивувала… взагалі я її вважаю за найкращу. І можливо це тому, що вона і її практика зовсім інша.

Вона схожа на музей такий, класичний.

Олександр Янович: Так, там роботи взагалі є музейні, і це досить нове і сучасне. У мене, я сам від себе це знаю, виходить певне перебільшення, таке, щось «занадто». Я часто втрачаю більше, аніж треба; роблю не помірковано, а з усього маху, беручи одразу все, що є, бо мені зараз так цікаво. А в Олександри зовсім інші прийоми – вона стримується, і оцим стриманням, цими обмеженими засобами робить, як на мене, навіть більше. І питання не в тому, що вона моя дочка, а в тому, що ми зараз поруч з нею встали, і свою творчість я знаю, як і свої недоліки… Я ж завжди кажу, що я надто скромний художник, скромність це єдиний недолік, який в мене залишився (сміється). Весь час намагаюся його побороти, але досі не можу. Тобто, зрозумійте, це все ж таки самоіронія, я знаю, в чому я недосконалий (і навіть розумію, що це ще багатьох недоліків і недосконалостей я не бачу). Себе я знаю і з гарного, і з поганого боків, а Олександру тільки з гарного бачу, і тому, можливо, її зала мені подобається більше за мою. І взагалі мені це не жалко, мені приємно буде дивитися на її шлях.

Катерина Добровольська: Цікаво було спостерігати за тим, як формується ця виставка.

Олександр Янович: Дуже цікаво було, тому що тут були міркування поєднати зали, але все ж таки вирішили розділити і відрізати зайве. Але пам’ятаєте, з самого початку на вході ми разом, і в самому кінці – ми також разом. І у першій маленькій залі, і у останній маленькій залі є роботи обох авторів.

Бачила, це відбувся діалог спочатку і наприкінці теж діалог. Розкажіть, будь ласка, про вашу залу, в неї багато кольорів, дуже багато.

Олександр Янович: Якщо намагатися ідеально облаштувати цю залу, то звісно, я б сказав, що треба було б використати трохи менше робіт. Але вийшло так, що я менше не зміг. Дуже люблю фразу Чехова: «Вибач, що багато написав, не було часу». Можливо я просто розумів, що не зможу розділити серії на частини і щось прибирати. Тоді прийшлось би прибирати цілу стіну, а тут і так, власне, експонований не цілий проект і не вся виставка. Бо я його спершу розгортав для Львівської картинної галереї, де 400 кв. м., і після них з цим великим пазлом дуже складно працювати в інших місцях. Але мені щось трішки здається, що це, як кажуть пушкарі: «Переліт, недоліт, а потім в точку». Спочатку були надто великі зали, де я помічав недосконалості: і проект виглядав трохи розпорошено, і концентрація була трохи дивна. А тут вийшло, навпаки, трохи занадто сконцентровано, можливо треба було б якось розвантажити. Маю надію, що хоча б наступного разу вже буде гармонійно. А може й не буде!

Мені здається, що дуже гармонійно, тому що все класно поділено по кольорах.

Олександр Янович: Ну, власне, вони ж тут серіями, кожна з яких могла б бути розгорнута ще більше. Одна з них – серія, з якої все починалося, вона посилається до Давнього Єгипту – і цей вовчара, і цей Деміург, десь є і китайська філософія, і поєднання єгипетського і грецького. Я кажу про той Єгипет, який грецького часу, він мені цікавий своєю ще більшою концентрованістю, коли не було розвалено ще єгипетське минуле, і вже з’явилася антична цивілізація. І ще більше робіт з такими відсилками заховано зараз десь в мене в майстерні.

Тобто, в цій маленькій залі у нас історія розвитку мистецтв, Єгипет, Грецька зала, Китайська.

Олександр Янович: А там до речі ще є пернатий змій, це вже старовинна Америка. Чого тут тільки немає! А ота робота називається «Час», вона недарма там знаходиться, вона – поєднання всього. Того, що ви бачите, як у дзеркало…

Портал?

Олександр Янович: Може й портал. Я навіть не хочу давати свої інтерпретації, бо я вам в кожній роботі можу дати десяток різних сенсів, я ж говірливий художник. Так ось, «Час», чому вона власне має таку назву, і чому мені захотілося це зробити? Є простір, в якому існує і наша планета, і інші планети, і Єгипет, а час – це те, що об’єднує, власне в собі, весь цей простір. Ми сидимо тут і думаємо: «Де там та планета, де там та Австралія», а для часу це все рівно, у часу – інший вимір. Для нього весь простір просто існує, і він робить з ним усе, що хоче.

І це знову повертає нас до назви виставки. Але ж нічого не закінчується.

Олександр Янович: Сто відсотків! Це власне і є основна ідея — немає ані початку, ані кінця, і у цьому є мій конфлікт з Олександрою, бо вона все ж таки як людина молода має більш категоричні судження. І для неї кінець існує, а для мене не існує. Для мене це взаємопов’язані речі, їх неможливо розділити, вони цілісні й кажуть про вічність, про те, що нічого і не закінчується, і не починається.

Тобто, це про якісь вихвачений момент, і ось зараз він такий. А потім він буде зовсім інакший.

Олександр Янович: В мене ж є навіть така серія виставок, власне, це один з двох типів моїх виставок. Перше – це проектні виставки, які мають назву і певний сенс, і, скоріш за все, обмежені в часі періодами, я коли це робив. А другий тип виставок я називаю на честь дат Вернісажу: було «7 вересня» і було «31 липня. Тут і тепер». В цих виставках я більш вільний і можу показати все, що хочу, в цьому просторі, я вільний вибирати роботи з будь-яких своїх періодів, для мене це особлива гра.

Як нас змінив карантин? «Білий Світ» працював як ніхто другий, працював завжди, коли двері були зачинені, «Білий Світ» робив онлайн-трансляції. Як вас, як митця і галериста міняв або не міняв карантин?

Олександр Янович: Було з певного боку добре, але в цілому це погано, мені не подобалося, бо це обмеження. Я не маю ніякої клаустрофобії, у малому приміщенні мені не страшно, але комфортніше, коли є простір та повітря. Карантин же нас заганяв у приміщення і ставив кордони для наших мандрівок. Але якщо все ж таки намагатися сказати щось добре, то, по-перше, у минулому році в мене були город і сад у чудовому стані: і дерева мої, й томати, і навіть картопля казали: «Боже, що сталося, зазвичай ми ростемо так природно, що якщо вижили, то і добре. А тут така до нас повага, ми такі цивілізовані та доглянуті виходимо, просто супер!» Це трохи для жарту. Якби не карантин, то можливо ми поїхали кудись і звісно, якщо ти 2 тижні в Австралії, то трьох робіт не буде створено. Якщо я не малюю, нічого не роблю протягом 2-3-х тижнів, а потім починаю, то мені треба 3-4 дні просто стиснувши зуби себе втягувати до роботи.

А як це виглядає? 

Олександр Янович: Є декілька прийомів, цілком реальних. Якщо мені треба зробити якусь виставку, то я просто залишаюсь ночувати в майстерні, де в мене вікна на південь і на схід, і зранку я відкриваю очі, а скрізь сонце. І перші півдня – супер-освітлення, потім вже треба підсвічувати. Оцей ранок гарно спонукає до якоїсь роботи. Зранку почав, а ввечері побачив, що я стільки часу працював, і навіть не поїв! Весь цей час вкладається в роботи, і ти не відволікаєшся на їжу, на телефонні дзвінки і на спілкування. 

І другий приклад, також конкретний, стосується саме об’єктів, які ви зараз тут бачите. Я відчував, що я хочу зробити, але ще цього повністю не розумів. Цілий день я щось робив, і ввечері навколо мене опинилась купа уламків дерева, і в результаті нічого взагалі, просто нічого не зміг зробити. Але наступного дня виявилося, що негативний вчорашній досвід — це було дуже корисно, він надзвичайно допоміг. У тебе все «сипалось» вчора, ти вже наробив погане, треба вже й гарне трохи поробити.

А коли от це відбувається, з полотнами більш-менш все зрозуміло, а от в скульптурі як?

Олександр Янович: Я вигадую прийоми, щоб себе зупинити; час від часу я розумію, що треба зупинятися. Стосовно цієї серії – її ідея в тому, що спочатку були створені об’єкти, а потім іхні портрети на полотні. Це «Птах», «Птаха» і «Пташка» – загравання з давнім Єгиптом, бо «птах» – єгипетське слово, ім’я бога – співпадає з нашим словом «птах». І є його подруга Сехмет, але навіщо мені Сехмет, ми ж українці, у нас вона стала «Птаха». Звісно, і пташка потім з’явиться, коли є птах і птаха. І тут уже я себе мусив зупиняти, бо якби я почав доробляти об’єкт, мені потім прийшлось би доробляти і портрет об’єкту.

А ще зупиняє те, що ти розумієш, що готуєшся до виставки, яка вже через місяць. Якщо ти зараз не зупинишся і будеш оцей об’єкт вдосконалювати, то ти не зробиш все інше. Тоді треба його прибрати з очей, щоб потім за тиждень чи місяць глянути і відчути, що воно ніби й нічого. А коли воно тобі намилить очі, то просто на нього дивитись не можеш.

А у інших об’єктів є портрети, чи тільки у цих трьох?

Олександр Янович: Ні, тільки у цих.

А розкажіть про свою відповідальність.

Олександр Янович: Взагалі з чого починався весь проект створення світу – з окремої думки. В мене так не виходить, щоби я продумав весь проект, його розмалював, зробив начерки і потім починав все робити, я скоріше рухаюсь щабелями: щось придумав — щось зробив. Те, що я вже зробив, якось вплило на те, що я думаю потім.

Тобто, еволюція.

Олександр Янович: Не обов’язково, що ці щабелі означають зростання, але неодмінно збагачення, бо останнім часом для мене світ це — не низ і верх, це — 360 градусів, сфера, і ти можеш рухатися у будь-який бік, і до того ж ти починаєш з самого центру, а потім, коли ти перемістився, усвідомлюєш, що цих центрів необмежена кількість, як і кордонів, і ця сфера постійно розширюється. Якщо немає кордону, то немає центру, але коли ти створюєш цей світ, починати треба від центру. Власне, це я трішки відійшов від питання. Головне послання – що світ можна створити тільки з самого себе і того, що ти бачиш навколо. Навколо можуть бути і залишки того, що вже руйнується, і того, що ти сам зруйнуєш. Я беру свої старі буклети, деру їх на частини, проте я не руйную роботи вщент, адже в мене таких буклетів ще багато. І одночасно я беру їх у новий світ. Вони і є, і нема; вони і цілі, і зруйновані, як той кіт Шрендингера.

У мене до вас питання, Олексію, Катю: що давало вам сили працювати у цей карантин?

Катерина Добровольська: Ми взагалі з’явилися в карантин, він можливо дав останній поштовх, ми збиралися довго і може ще б збиралися досі. А потім в карантин зрозуміли, – не знаємо, що буде далі, і ми не можемо не спробувати.

А чому ви навчаєтесь один в одного? Тобто, ваша галерея навчається у «Білого Світу» і навпаки. 

Олексій Добровольський: Багато чому навчаємося, «Білий Світ» для нас така галерея, яка для нас найближча по духу, до якої ми завжди приходимо і навіть якщо ми не знаємо автора, ми знаємо, що там буде щось класне і чекаємо нових проектів.

Олександр Янович: Я зараз у розмову втягну третю галерею – колись Таня Савченко з «Триптих арту» сказала, що ви молодці, бо ви любите художників, як і ми. І я так думаю, що це те, що нас об’єднує — ми любимо художників. От я зараз як митець можу сказати, в цій галереї митців люблять.

Олексію, ваше враження від того, що зараз відбувається.

Олексій Добровольський: По-перше, я бачу реакцію молоді, і бачу що молодь, вона дуже швидко минає перший зал, і біжить на всіх парах до другого залу, і тут для неї настає експресивний удар. В цьому залі ми бачимо декілька напрямків, декілька різноманітних тем, які можна розвинути далі, і в кожної з них є, мабуть потенційна можливість розвитку до великої серії, а в першому залі, ми бачимо більш камерну атмосферу, яка приваблює мене в першу чергу, своєю затишністю.

Олександр Янович: А я тут вам спокою не дам! 

Олексій Добровольсьский: Ми знаємо, і чули декілька разів ідеї цих робіт, цих серій Олександра, і ми розуміємо, як це далеко взагалі може зайти. І нам це дуже подобається.

З якими митцями ви ще не працювали, але так спостерігаєте за ними?

Олексій Добровольський: Ми працюємо з досить відомими митцями, і також їх учнями, але ж я мрію, про те щоб сформувати, або знайти ту молодь, яку ми б хотіли розвинути до міжнародного рівня, і мати в своїй колекції, і взагалі постійно експонувати, постійно спілкуватися, я моніторю дуже великий спектр молодих авторів. Мені дуже подобається декілька, але я знаю, що інші галереї вже з ними працюють, і це не буде моїм відкриттям

А відкриття — це важливо, так?

Олексій Добровольсьский: Важливо знаходити таланти, тому що ми дуже любимо авторів, які вже сформувалися. Але ж це вже дуже відомі автори. І мені з ними цікаво працювати. Але ж хочеться знайти і молодь, і оце моя мрія, знайти якусь унікальну молодь.

А у вас як все відбувається, Олександре, що вас цікавить, нові імена?

Олександр Янович: Власне, ми працюємо і в той, і в інший бік. Про молодих: ми зробили декілька конкурсів, це і арт-батли, і інші змагання. Зараз у нас виставка Ахри Аджинджала, якого люблять усі — і митці і глядачі, це дивовижна людина. А сразу після нього у нас буде дипломний проект зовсім молодих студентів, під керівництвом двох Андріїв – Блудова і Цоя, це буде яскравий спалах.

Мій досвід каже, що тільки в казках може прийти джин і вмить збудувати палац, а в реальному житті, щоби цей палац збудувався, треба величезна праця, величезні зусилля. І молодь має пройти всі етапи; вони чомусь прийшли у цю академію (якщо їх там не спортили, а покращили, — таке також буває, хоча зараз дуже багато скептиків, що кажуть, що академія тільки руйнує… ну когось руйнує, а когось і виховує). А потім у них починається діяльність і життєвий досвід — те, що збагачує будь-якого художника. Я споглядаю за цими молодими художниками, я бажаю їм більше працювати, не в банальному сенсі – працюй, працюй, вчись малювати, ні! Просто щось роби, придивляйся до себе, придивляйся до зовнішнього світу, і потім через років п’ять і тисячу робіт – подивись, ми всі разом подивимося, що з цього вийде. Це я просто зараз придумав, п’ять років і тисяча робіт, гарно, мені подобається.

А є такі митці, які ніколи не будуть у ваших стінах представлені?

Олексій Добровольський: Ну, перш за все, це так звані декоративні митці.

Катерина Добровольська: А я не можу зараз сказати, що чогось не буде: коли ми починали колекціонувати, мені здавалося що в нашій колекції не буде – от мені не подобались портрети. Зараз їх дуже багато — все змінюється. Потім я думала, що ще якісь картини мене лякають. І я не хочу з ними бути, але тепер вони мене не лякають. Тому я бачу, як змінюється процес, під час процесу змінююсь я, тому мені зараз важко сказати, що чогось не буде, мені здається, треба дивитися у конкретних обставинах, і вирішувати, ми зараз будемо виставляти чи не будемо, і трошки наперед.

Олександр Янович: Віка, записуйте, починаємо перелік художників, які мені не подобаються, і ніколи не будуть виставлятися в галереї! Тут ми «пікаємо» 40 хвилин, потім кажіть, що перелік цей і тривав 40 хвилин, але ми його «запікали» з етичних питань, і ви через етику не можете зараз про це говорити.

Але. Тут складне питання, якщо на нього серйозно спробувати відповісти. Я сподіваюсь, що будь-яка людина може змінитися, і вона може захотіти щось зробити на відміну від того, що було в неї раніше. Я взагалі досить часто до відомих художників пристаю (оскільки, як ви помітили, з багатьма з них ми друзі) і кажу: «Слухай, а зроби щось інше, я хочу побачити тебе іншого». Насправді я не претендую на звання ідеального спеціаліста та не буду ніколи, і навіть не хочу цього робити, і моя порада не абсолютно всім буде прийнятна. Але іноді для інтересів галереї я кажу, що треба подумати або зробити так, як митець ще не робив, або він просто може спробувати, якщо багато ще часу до виставки. От три дні хай робить погано, або те, про що він думає, що це буде погано. А потім ми про це поговоримо. Таке я кажу досить часто, але дуже мало зворотнього зв’язку, мало хто може чи хоче спробувати бути трохи іншим.

Це важко, це ж дуже важко — побачити інше.

Олександр Янович: Але мені хочеться і самому побачити іншу людину, і хочеться, щоб він або вона також спробували це зробити, і треба пробувати. Це величезне правило, яке я використовую в житті.

Тут буде заклик змінюватися. Як вас трьох змінювала власна колекція, тому що збирання теж збагачує. Це відомий факт – перша колекція Ханенка складалася з копій, і потім він навчався і навчався, і виріс такий гарний Музей. Як вас колекції змінювали, і чи можливі виставки ваших особистих колекцій?

Олексій Добровольський: Спочатку я більш спостерігав за формами, техніками, якимись там спеціальними матеріалами, і це було для мене важливо. А зараз я схиляюся в першу чергу до концептів. Мене приваблюють ідеї і концепти, які закладені в твір або проект. Я мав такий цікавий досвід: розглядав портфоліо одного художника і внутрішньо уявляв собі концепт його робіт. Але ж я з ним поспілкувався і побачив, що там зовсім інший погляд на ці твори, тобто він замислював абсолютно інше, ніж те, що мені перш за все приходило на думку. І це цікаво, тому що бачите, такі твори можливо інтерпретувати по-різному і різними людьми, і однією людиною – з різних точок зору. Це відкриває різноманітність інтерпретацій.

Катерина Добровольська: Мені здається, що за час колекціонування в мене з’явилося більше свободи у сприйнятті. У мене були якісь такі звужені поняття, що мені подобається, що ні, що я можу мати поряд з собою, що не можу, а зараз вони розширюються.

Олександре?

Олександр Янович: Для мене моя колекція – це перш за все процес. Зараз вона досить велика і розгалужена, і навіть для мене трішечки невідома, хоч ми надрукували два томи, два величезні видання зі вмістом колекції (і це вже історія, історія сучасного мистецтва України). Ця колекція записана, ми маємо на кожну роботу так звану музейну картку, яка є і в електронному, і у паперовому вигляді. Чого на сьогодні не вистачає? Двох речей: по-перше, осягнути цю колекцію, бо про неї можна писати книжку, може я колись захочу це сам зробити, або хтось інший, адже кожна робота, або серія, або період, мають історію, мають свій провенанс. Як вона написана – це одне, а як вона з’явилася в твоїй колекції – це інше, бо роботи часто проходять досить цікаві шляхи. І, по-друге, хочеться на колекцію більше дивитися. Власне галерея не має постійної експозиції, бо колекція наразі вже не поміститься у жоден з тих просторів, яким ми оперуємо. Але у нас є бажання колись і якось це зробити, і зараз ми працюємо буквально над тим, щоб зробити невеличкий шоурум, де б роботи і зберігались, і були доступні для перегляду.

Олексій Добровольський: Зараз ми якраз створюємо більш об’ємний простір для майбутніх контемпорарі-проектів, а це приміщення, у якому ми знаходимось зараз, ми плануємо частково використовувати для демонстрації нашої колекції.

Олександр Янович: Ми працювали окремо з колекцією, у нас були такі виставкові проекти, і це окрема цікавість, і власне, колись, можливо, з’явиться сучасний музей приватних колекцій. Його треба зробити, але його не можна зробити без держави. У нас, на щастя, немає жорсткого зв’язку між державою і митцями, і дякую державі, що вона не лізе в певні речі. А є такі справи, які без неї просто неможливі. Ну ми не можемо самі збудувати у гарному місці величезний музей, тут навіть не питання грошей, але, звичайно, і грошей також. Але будемо за цим спостерігати.

І є ще думка про колекцію, що мене цікавить – чим відрізняється колекціонер від інвестора? Інвестор захотів купити собі десять Ван Гогів, найняв собі якогось там посередника: як я хочу зібрати колекцію, то що треба зробити? Карася наприклад треба попросити, і він тобі швидко складе колекцію. Це те, що робить інвестор. А колекціонер збирає, і він не може собі дозволити купити все, йому взагалі хочеться більше, аніж він має можливостей, і це не мінус, а плюс, бо це задоволення, розтягнуте в часі. Не за півроку ти зібрав собі найкращу колекцію у світі, а все життя цим займаєшся, всю ту частину життя, коли тобі це цікаво.

Прекрасно! Це звучить, як тост.

Олександр Янович: Будьмо!

Фото галереі Imagine Point