Українська драма «Бачення метелика» увійшла до конкурсної секції «Особливий погляд» 75-го Каннського кінофестивалю. Пройде у Франції з 17 до 28 травня.

За сюжетом, аеророзвідниця добровольчого батальйону Ліля з позивним «Метелик» потрапляє в російський полон на Донбасі, де стає жертвою зґвалтування. Через два місяця звільняють за обміном. Після повернення до рідного Києва лікує травми. Намагається адаптуватися до мирного життя та знайти спільну мову з близькими. 

Про фільм спілкувалися з режисером Максимом Наконечним.

Як з’явилася ідея стрічки? 

— Від самого початку російської агресії на Донбасі працював над проєктами, пов’язаними з війною. 2017 року монтував документальний альманах «Невидимий батальйон» про українок, які брали участь у бойових діях. Почав заглиблювати в контекст саме жінок на війні та відмінностей їхнього досвіду. Одна з героїнь сказала, що для неї найстрашнішим був полон. Навіть домовилася з побратимами, щоб вони вбили її, якщо ризикуватиме бути схопленою ворогом. Під враженням від цих слів я почав придумувати фільм про персонажів, які є збірними образами українців, що мають справу з російським вторгненням та його наслідками. Це вигадана історія, але подібні насправді трапляються сьогодні з нашими людьми.

Які особливості жіночого досвіду на війни?

— На основі зібраних свідчень я зрозумів, що жіноча оптика на війні відрізняється помітнішим гуманним аспектом. Також яскраво виражений багатошаровий емоційний аспект. Багато воячок казали про велике бажання й неможливість плакати. Гадаю, це загальний симптом травми, але жінкам ніби легше про нього говорити – вони більш свідомі цієї своєї потреби.

Жінка у вразливішому положенні при зіткненні із загрозами. При цьому на фронті розуміє водночас і свою міць. Цілісніше усвідомлює сильні та слабкі сторони.

У світовій культурі спостерігається тренд на фемінізацію. На історію, зокрема воєн, дивилися переважно чоловічим оком. Тепер намагаються розширити кут зору, фіксувати ширшу палітру голосів. Жіночий погляд у контексті російсько-української війни пропонують такі ігрові стрічки, як «Погані дороги» Наталки Ворожбит і «Клондайк» Марини Ер Горбач. Документалки, як «Земля блакитна, ніби апельсин» Ірини Цілик та «Моя війна» Маші Кондакової. Ваше кіно теж можна вважати частиною нинішнього тренду. Воно про досвід жінок, але через чоловічу оптику. Чому взялися за жіночу тему?

— Під враженням від розповідей учасниць бойових дій я відчув потребу прислухатися і  привнести на екран жіночі голоси. При цьому я чоловік, який зняв фільм про жінку. Звертаючи увагу на досвід іншої статі, намагався зробити універсальне кіно. Відображаю колективний досвід враженості цією війною через фігуру жінки як орієнтир.

З ким спілкувалися під час підготовки?  

— Йдеться про десятки людей, з якими говорили у процесі дослідження теми. У нас у титрах є список подяк за сприяння — до ста людей та організацій. Половина з них — ті, хто ділилися своїми спогадами про перебування на фронті. Багато з них мали посттравматичний синдром по поверненню з передової. Зокрема, жертви сексуального насилля. 

У майже повністю жіночій творчій команді та акторському складі також були волонтери, лікарі, чинні військові, ветерани, колишні полонені. Вони не тільки виконували свою роботу в кадрі й поза ним, а й розповідали власні історії. Це був максимально інклюзивний процес на всіх етапах. На знімальному майданчику не було людей, які не мають стосунку до війни або не були залучені до неї. Кожен привніс щось особисте у фільм.  

Також разом зі співавторками ми їздили на позиції на Донбас. Вивчали побут військових та говорили з ними, щоб максимально точно відобразити їхнє життя. Впродовж усього процесу перевіряли вже наявну фабулу стрічки на художньо-тональну відповідність реальності й наповнювали її об’ємом.

Реальні історії підказували нам, як підводити до поворотних точок сюжету, як герої мають поводитись, які предмети розмістити в кадрі, як має рухатися камера і яке потрібно освітлення або кольорове вирішення візуальної драматургії фільму. Спогади співрозмовників допомагали додати деталей. Наприклад, у нас є приятелька-активістка, яка потрапила в полон. Пройшла через допити й тортури. Їй обрізали волосся як один з елементів приниження. Ми включили це в історію і навіть обіграли. Таких нюансів було безліч. 

Усю сукупність свідчень ми аналізували та на їхній основі будували історію, яка відтворює колективний досвід українців в умовах війни. Їх усіх об’єднує те, про що ми й робили фільм – велика сила життя і наш природний потужний потяг до виживання.

Хто головна героїня фільму?

— Киянка Ліля була українською філологинею, працювала копірайтеркою. 2013 року стала учасницею Революції гідності. На Майдані подружилася із близькими по духу людьми. Разом з ними поїхала доброволицею на Донбас. На фронті знайшла своє призначення. Прослужила три роки. Потрапила в полон бойовиків, де її зґвалтував наглядач. Після визволення повертається додому, де на неї чекають чоловік-ветеран, мати та інші члени родини, а також побратими й посестри. Намагається звикнути до мирного життя, але на поверхню виринають біль і страх через пережите. 

Історія про те, як людина після важкого досвіду намагається відбудувати нормальне життя і вибороти право приймати власні рішення, але травма наздоганяє. В образі Лілі спостерігаємо прийняття і проживання становища жертви, трансформацію в рятівницю самої себе й не тільки.

Які основні риси Лілі?

— Вона спокійна, врівноважена і конструктивна. А головне, самостійна й рішуча. Прагне контролювати своє життя, ухвалювати власні рішення і готова стикатися з наслідками. Попри всі виклики, жінка знаходить сили жити далі. 

Як героїня взаємодіє з близькими?

— Війна накладає відбиток на все. Позначається насамперед на стосунках із близькими. Може як зміцнити їх, так і зруйнувати в безлічі варіантів. Так чи інакше війна все ускладнює. 

У нашій історії те, що відбулося з героїнею, впливає на її взаємини з найближчим оточенням. Бо вона пройшла через те, що не всі здатні осягнути. Це один із тих моментів, з яким нині зіткнулися всі українці: щоб зрозуміти якийсь досвід повноцінно, його треба пережити. Але маючи різний досвід, ми всі співіснуємо. Маємо просто бути цього свідомі.

Як Ліля намагається впоратися із психологічною травмою?  

— У цьому питанні послуговувалися порадами ветеранок. Узагальнили почуте від них. Якщо виділити ключові принципи, то це передусім прислухатися до себе. Бо стає погано, коли інші не слухають і не бачать, що відбувається. Важливо розуміти власні проблеми й потреби. Так робить і наша героїня.

По-друге, вчасно просити про допомогу – невіддільний елемент будь-якої історії про виживання. Ліля звертається до рідних, друзів, психологів. У тій чи інші формі показуємо всі можливі варіанти підтримки, які може й має отримувати людина з подібним досвідом.

Третій аспект — це дія і рух попри все. Можна рипатися, повзти, викарабкуватися. Головне – робити щось.

Чому зробили героїню саме аеророзвідницею? 

— Це ключова складова ведення війни. 2014 року ми тільки почали розуміти її важливість і необхідність, розвивати цей напрям армії та озброєння. Жінки були значною мірою включені у процес – у нас багато представниць цього підрозділу. 

Також аеророзвідка – характерний вияв жіночої оптики. Це конструктивне заняття з гуманним підходом. Дає змогу запобігти великій кількості втрат. Є захистом. Дозволяє більше бачити і знати. Це теж корелює з тим, що відбувається з героїнею. Внаслідок чи всупереч пережитому вона бачить і знає дещо більше.

Аеророзвідка ще й візуально виразна. Ми вклали образ польоту у стрічку. Зробили важливим елементом оповіді точку зору з висоти пташиного лету.

Чому обрали на головну роль Маргариту Бурковську?

— Обрав на ранньому етапі написання сценарію. В акторки цікава й нестандартна природа існування і в житті, і в кадрі. По-перше, вони не відрізняються. По-друге, ця манера безпосередня, і тому правдива. Маргариті не обов’язково щось проговорювати або робити якісь конкретні жести, рухи, реакції, аби щось прожити, але результат все одно помітний на екрані. Її акт акторства може бути неочікуваним, але точно попадати в персонажа. При цьому я здогадувався, що завдяки яскраво вираженій індивідуальності акторка закономірно втілить своє бачення Лілі. Прислухаючись, але не очікуючи від мене повного прочитання героїні. І не зважаючи на очікування загалу від такої ролі.

Чоловіка героїні зіграв Любомир Валівоць. Розкажіть про його персонажа.

— Герой Любимира – також ветеран, гранатометник Тоха. Він імпульсивний молодий чоловік, який після Майдану пішов воювати за покликом серця. Бо відчув потребу захищати країну і боротися з ворогом. З головною героїнею познайомилися та одружилися на фронті.

Тоха теж травмований війною. А коли стикається з проблемами дружини, ситуація для нього стає нестерпною та катастрофічною. Перед парою постає питання, як їм бути далі як сім’ї.

Довго обирав виконавця ролі. Емоційна амплітуда й забарвлення образу настільки великі, що актор мав розділити зі мною відповідальність за свій психофізичний апарат. Любомир здатен утримувати широту свого героя – брутальність і грубість, а водночас невинність. Персонаж потребував цього, бо перед нами особистість, що тільки-но сформувалася. 

Потім побачив, що Любомир ще дуже органічно взаємодіє з Маргаритою.  Точно потрапляє в персонажа за розстановкою сил і балансом ролей у парі. Особливість у тому, що Ліля трохи старша за Тоху і більш врівноважена. Попри те, що він є рушієм розвитку стосунків, вона більш свідома того, ким вони є одне для одного і що з ними відбувається. 

Ви робили фільм до початку нової фази російської агресії. Наскільки відрізняється звучання та сприйняття стрічки після 24 лютого? 

— З початком повномасштабного російського нападу фільм лише актуалізувався. Показує, як війна була присутня в нашій реальності до 24 лютого. Зараз прийшла в кожен дім. Усі українці тим чи іншим чином пережили схожий досвід. Тому набагато більша кількість людей зможуть ототожнити себе з персонажами.

Українська жінка в умовах російського вторгнення – одне з найважчих питань сьогодні. Як працювали з чутливою й болісною темою сексуального насилля на війні?

— Історія сама прийшла до мене, коли почав думати, що чекає на жінку-військову в полоні, що може видаватися для неї страшнішим за смерть. Деякі відповіді приходять самі собою. Уже потім зрозумів: люди, які пройшли через такий досвід і змогли вижити, переступити через це, є моральними орієнтирами для травмованого війною суспільства.

Ця тема болісна і непроста. Тому ми не просили нікого ділитися нічим конкретним. Людям, які зголошувалися пускати нас на територію свого досвіду, ми просто відкривалися і слухали їхні історії. Звертали увагу на те, що людина запам’ятовує, що готова розповісти, що їй видається важливим. 

Розуміючи специфіку саме сексуального насилля, ми включали цей досвід у загальний контекст травм, які українці отримують через російську агресію. Розкриваємо теми насилля загалом, втрат, повернення з війни в мирне життя. 

Внаслідок повномасштабного нападу РФ глобальною проблемою стали масові зґвалтування. Регулярно з’являються нові свідчення статевих злочинів росіян. 

— Це не виникло зненацька. Сексуальне насилля було завжди одним з елементів боротьби проти нас, знищення нашої ідентичності, свідомості, гідності. Змінився лише масштаб. Було зрозуміло, що з посиленням бойових дій ці злочини нікуди не дінуться, а їх стане тільки більше. Звісно, кожен випадок жахає, а цифри шокують. Але сам факт поширення сексуального насилля варто було очікувати від ворога, який знищуватиме нас всіма методами. Зґвалтування українських жінок – не лише воєнний злочин, а й ознака геноциду.

Перша назва стрічки — «Спас», потім змінили на «Бачення метелика». Чому?

— «Спас» — містка й лаконічна назва. Взяв її за робочу, тому що слово найкоротше характеризує героїнею і що з нею відбувається. Проте «Бачення метелика» – влучніша назва, бо це конкретна річ, притаманна цій історії. Виражає позицію героїні, яка бореться за власне унікальне бачення себе, свого життя та навколишньої реальності. До того ж «Метелик» — її позивний. 

У чому полягає сюрреалістичність картини?

— Різноманітними засобами виразності розкриваємо, через що проходить Ліля на різних рівнях – особистісному, соціально-політичному, екзистенційному, метафізичному. Вдавалися до сюрреалістичних образів. У нас є складова снів, які бачить героїня. За допомогою образної мови показуємо, в якому стані вона перебуває і що відчуває.

У скільки обійшовся фільм та як знайшли кошти на виробництво?

— Бюджет становить близько 800 тисяч євро. Значна частина поступила з державної казни. У нас розвинена система державного кіновиробництва й отримання фінансування на прозорій конкурсній основі. Навіть автори-початківці мають змогу отримати підтримку. Звісно, для дебютантів є свої ліміти. У нашому випадку українського фінансування було недостатньо, тож ми розшили виробництво до міжнародного рівня. Залучили партнерів, які знайшли кошти у державних фондах Хорватії, Чехії та Швеції. Також допоміг європейський фонд «Єврімаж», членом якого Україна стала 2020 року. Наш проєкт був одним із перших, що отримав фінансування цієї організації. 

Що саме хочете донести до глядача і як вдасться достукатися до міжнародної аудиторії?

— Для українців фільм скоріше буде приводом не стільки для рефлексій про травматичне минуле, а для роздумів про майбутнє, в якому ми маємо впоратися з колективною травмою. Поставить питання, як нам далі жити з досвідом війни. Сподіваюся, дасть певні орієнтири. 

Для іноземців «Бачення метелика» буде про відкриття та ознайомлення з важливими для нас питаннями. Вдасться донести нашу історію через погляд і свідчення напряму зсередини. Цим фільмом ми говоримо від імені українців, травмованих війною. Але цей голос поданий не з конвенційної позиції, бо не про чоловічий досвід. Тому приверне особливу увагу і змусить глядачів говорити.

Чому важлива участь у Каннському кінофестивалі?

— Завжди був одним із найбільших кінооглядів у світі. Це змога для авторів отримати увагу і розголос. Необхідно, щоб контекст сучасної України був представлений на цьому заході. Тому що великі структури та гравці індустрії все ще орієнтовані на стару імперську модель. Східна Європа для них – пострадянський простір. Поки що сприймають нашу творчість як монолітний продукт культурного поля, в якому все ще домінує Росія. 

Нам важливо брати участь у другій за значущістю програмі «Особливий погляд», спрямованій на відкриття як нових імен у кіно, так і нових оптик, мов, контекстів. Треба гідно заявляти, що ми – самостійний культурний суб’єкт. Наші митці виробляють автентичний продукт, що генерує окрему самостійну ідентичність – українську. Вона має бути присутня в міжнародному культурному полілозі.

У Каннах за допомогою кожного з доступних нам засобів комунікації – від зовнішнього вигляду до спілкування з медіа та публікою – будемо говорити про Україну, нашу війну з Росією та власний досвід у цих подіях. Звісно, найперше за нас промовлятиме наша робота. А всі висловлювання будуть супроводом і підкріпленням того, про що розповідає стрічка. 

Чому важливо висвітлювати тему війни в українському кінематографі?

— Доки українські митці відчувають прагнення говорити про російсько-українську війну, значить, доти є така потреба. Це важливий процес аналізу нашого сьогодення й рефлексії щодо нашого досвіду. Важливо, аби знімали далі. Поки існуватиме контекст, з’являтимуться історії, які розповідатимуть кінематографісти і дивитимуться українські та іноземні глядачі. Нині війна – це є реальність нашої країни, величезна складова нашого життя, яка впливає на всі інші. Тож буде присутня і в кіно, навіть коли про неї не казатимуть напряму.

Текст: Ілля Прокопенко