З 5 січня у прокаті йде історична драма «Щедрик». За сюжетом напередодні Другої світової подружжя Іванюків з 6-річною донькою Ярославою переїхали до Івано-Франківська. В той час це українське місто належало Польщі і називалось Станіславів. Винаймають частину будинку в єврейської родини. По сусідству з ними оселяється також польська сім’я. 1939-го Галичину захоплює Червона армія. Більшовики окупацію заходу України називають “освобождєнієм”, переслідують поляків. Іванюки прихистили у себе 6-річну доньку сусідів Терезу. 1941-го на імперію Сталіна напала гітлерівська Німеччина. Викладачка співу Софія Іванюк стає мамою і для двох єврейських дівчат, чиїх батьків убили нацисти. Її чоловіка Михайла – колишнього січового стрільця, члена Організації українських націоналістів – німці розстрілюють. 1944-го в місто повертається радянська влада. Українка прихистила німецького хлопчика Генріха. НКВД арештовує Софію. Про фільм розповідає режисерка Олеся Моргунець-Ісаєнко.
Сценаристка Ксенія Заставська ретельно підійшла до історичних реалій. Заклала міжрядковий контекст, який дає зрозуміти, що батько киянки Софії був знайомий з композитором Миколою Леонтовичем – автором “Щедрика” (вперше твір виконав хор Київського університету 1916 року. авт). Тому вона знала ці сакральні три ноти з дитинства. Її донька Ярослава понад усе прагнула примирити світ чарівливою українською мелодією. Дівчинка любов’ю до “Щедрика” заразила і своїх названих сестер – вивчили і почали співати разом. У нас в картині звучить і єврейська пісня, і польська колядка Wśród nocnej ciszy. Хотіли показати, як під одним дахом можуть жити різні культури і почуватися добре, бо кожен має право на свою мову, віру, пісню.
Після показів ув Європі й Америці до нас підходили переселенці з України й говорили, що їм під бомбами в підвалах без світла морально дуже допомагав саме спів. Навіть коли вже кінець і наче нема жодного шансу вижити, то пісня тебе підтримує до останнього. Дозволяє зберегти усвідомлення, ким ти є.
“Щедрик” – це душа України, доказ того, що ми є, що б не казав Путін та інші організатори геноциду нашого народу.
Я втрутилась у сценарій в епізоді порятунку єврейських дівчат, яких гестапівці помітили на вулиці. Відтворила історію, яка під час Другої світової сталася з моєю бабусею в Козельці на Чернігівщині. Її двоюрідних сестер схопили, бо були чорняві, а німці таких мали за євреїв. Світлоока русява бабуся вчасно прибігла з документами на підтвердження, що вони українки.
Не могли знімати в самому Івано-Франківську. Заважали хаотична сучасна забудова в історичному центрі, пластикові вікна, кондиціонери на стінах. В українців, на жаль, до своєї культурної, архітектурної спадщини досі жахливе ставлення. Жодної вулиці не могли знайти для історичного кіно, довелося б всі ознаки нашого часу виправляти за допомогою комп’ютерної графіки, а це дорого. Декорації Станіславова будувати з нуля в павільйоні. Це теж був цікавий досвід оживити створений художником світ. Не вистачило сніжної зими, бо хотілося показати Софію в Сибіру.
Виконавицю головної ролі Яну Корольову ми знайшли за два тижні до початку зйомок. Мені була потрібна хороша актриса, яка б могла грати на фортепіано, співати і втілити образ матері.
Яна з 2008 року служить у Дніпровському музично-драматичному театрі Тараса Шевченка. До нашого фільму в кіно мала лише одну роль другого плану в стрічці “Червоний – 2”, який ще не вийшов.
Я хотіла, щоби кожен актор грав свою національність. Польське подружжя втілили Йоанна Опозда, Мирослав Ганішевський, німців зіграли також носії мови. Шкода, що в Україні нам так і не вдалося знайти людей, які б зберегли знання ідишу. Батька єврейської родини Ісаака Гершковича зіграв польський актор Томаш Собчак.
Знімали “Щедрик” у 2021-му. Чи змінився б настрій фільму, якби робили його після 24 лютого 2022-го? Ні, бо жорстокості і так багато в теперішній реальності. Тому відмовилися, наприклад, від сцени розстрілу станіславівських євреїв. За один день нацисти вбили близько 12 тисяч людей. За спогадами очевидців, поруч з місцем страти столи були завалені пляшками з-під горілки.
Стриманість нашого кіно доречна – допомагає глядачу пережити історію, але не настільки болісно. Хотіли, аби фільм могли дивитися навіть діти.
На знімальному чергував дитячий психолог. Ув одній непростій сцені допоміг Поліні Трегубовій, яка грала Ярославу, подолати стрес. Щось перегукнулося в дівчині з її власним досвідом.
Для мене війна з Росією триває з 2014-го. 24 лютого не стало несподіванкою. За місяць до повномасштабного вторгнення вже мала тривожну валізку. Що таке московський тоталітаризм, добре усвідомила, працюючи над історичними документальними стрічками (фільм «Рубіж. Грубешівська операція» розповідає про спільну боротьбу українських та польських повстанців проти радянських окупантів у 1946 році, «Депортація 44–46» – про примусове виселення понад 480 тисяч українців з Холмщини, Надсяння, Підляшшя та Лемківщини. авт).
Я не буду казати хто, але одна дуже розумна жінка сказала про “Щедрика”: «Хороше кіно, але треба скоротити». Що і зробили для прокату – це додало динаміки. А ще вона зауважила, що радянський офіцер ніколи не міг вчинити так, як ми показали у своєму фільмі.
Ми ще й з нашим історичним консультантом Андрієм Швачком наділили енкаведиста всіма можливими орденами, кпили з героїзму “освободітєлєй”. 24 лютого показало, що росіяни на нашій землі можуть робити і не такі звірства. Реальність виявилась драматичнішою і страшнішою за книжки і сценарії.
Перед українським прокатом “Щедрик” уже відбув марафон показів майже по всьому світу. Отримали нагороду навіть на фестивалі в Нігерії.
Чи не найдушевнішу підтримку відчули в ірландському Ґолвеї. Плакали в залі навіть чоловіки. Підходили після показу, дякували, казали, що тепер більше розуміють про конфлікт України з Росією, його вікове коріння. Порівнювали з відносинами Ірландії й Британської імперії.
Наші жінки радили показати “Щедрика” тій частині українських переселенців, від яких досі чути “какая разніца”.
Знання історії допомагає правильно будувати майбутнє кожної нації. Українцям не варто забувати своє минуле, але треба рухатися вперед.
Текст: Іван Столярчук
