Літературознавець Михайло Назаренко кілька років працює над антологією української літератури кінця XVIII – XIX століття під назвою «КРІМ КОБЗАРЯ».
Федькович твердив, що йому «замолоду виворожив один астрольоґ будучину і все, що він сказав, слово за словом по нинішній день сповняєся».
Втім, вірити цьому не варто: він увесь час переписував свою біографію і так ненавидів свого батька, що вигадав, ніби був сином не шляхтича Адальберта Гординського де Федьковича гербу Сас, а якогось гуцула Іван Коссована, та й у тридцять років перейшов з католицизму в православ’я ледь не для того, аби змінити дане батьком ім’я Осип-Домінік на Юрій (якийсь час він називав себе навіть Ігорем).
Замолоду в його рисах бачили ніби «ознаку почуття відрази до чогось, глуму або й болю»; коли йому було вже за сорок, казали: «Він містичний чоловік, в єго близькости якось одному unheimlich [моторошно] стає».
Непроста людина.
Осип Федькович народився на буковинській Гуцульщині, де літератури українською, чи то руською, мовою практично не було. Вірші о. Василя Ферлеєвича не рахуємо («Єгда Каїн ся народил, / Прівиденіє діявол сотворил…» – збірка «Сії пісні, псалми, стихи…», 1849). Тож не дивно, що Федькович починав із німецьких поем – власне, писав і видавав їх усе життя, і перший його друкований твір (оповідання «Ренегат») був теж німецькою.
На тоді він вже служив у цісарському війську, куди завербувався 1852 року під тиском батька, бо від хлопця, ні до якої праці не пристосованого, вочевидь, добра не чекали. Похмура іронія була в тому, що незадовго до того Федьковича тіпало навіть від звуку пострілів. Але він перемігся; батько купив йому кадетство, тобто кандидатство на офіцерський чин, і за півтора роки Федькович уже був капралом, ще за рік фельдфебелем, а 1859-го став підпоручиком.
«Весело було під таким офіциром у війську служити; хоть як служба, то не було острійшого понад него, а поза службою то не було ліпшого приятеля над него». «Пан за людьми був би у огонь скочив! За жовняра дбав, аби не було йому ніякої кривди ані зневаги. Капралі, фірери [= десятники], крий Боже, якби який ударив жовняра; нещаслива година була би йому! То жовняри його любили, як рідного батька».
Таке про нього згадували через півстоліття.
У військових діях він прямої участі не брав, але втихомирював бунтівне населення імперії, а 1859 року разом зі своїм полком перебував у резерві під час італійського походу проти ґарібальдійців й об’єднаних сил Франції та Сардинії.
І там – раптом – він написав свій перший вірш українською, «Нічліг», і вирішив, що той, «запевно, без усего поетичного вартунку». Чому написав, і сам не знав. Мабуть, далося взнаки постійне спілкування з простими солдатами-рекрутами, які заучували «співанки» Федьковича напам’ять. Але тут є й іще дещо – те саме, що відзначив Франко: «Було щось мягкого, жіночого в таланті (не в особистій вдачі!) Федьковича, якийсь вроджений нахил іти за чиїмись слідами, підладжуватись під чужий тон, кидати свої узори на чужу основу».
Тому так важко зрозуміти, а що ж насправді думав Федькович про те, що описував. Ось вірші про нещасну долю новобранців і дезертирів, а ось – «Пісня за цісаря» («І до Габсбурґского трону / Вік на віки си горнім», 1861). Ось – «Займив цісар в чисте поле, / На лукаву Італі́ю, / На кроваву баталі́ю» («Золотий лев», 1862), а ось – «Цісарськая слава / Красит наші китаєчки / Кроваво, кроваво» («Думки», 1862). І через чверть століття, в «Піснях жовнярських» (1887), знов зустрічаємо уславлення цісаря та обіцянку, що всіх його ворогів «заженем у хлів». Простіше за все ігнорувати це, як старанні радянські літературознавці, або вбачити в цьому ідеологічну умовність («партія веде!»), а справжнього Федьковича знаходити в таких віршах, як «Пречиста Діво, радуйся, Маріє» (1861).
Пречиста Діво, радуйся, Маріє:
Он молод жовняр ляг си на мураві,
Личко студене, шати му кроваві,
Розстрілен нині, бо – самий не вміє, –
Камратя яму темну му вкопали,
І на спочинок бідного в ню склали,
Уже не скаже, як звінок запіє:
Пречиста Діво, радуйся, Маріє…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Пречиста Діво, радуйся, Маріє!
Бо я не можу, вшак я маю душу,
І чути мушу, і дивити мушу,
Шо тут на світі, ах, тутки ся діє, –
Да як до гробу зложуть моє тіло,
Де темно, тісно, студено, зотліло,
Де нич не плаче, де усе німіє:
Пречиста Діво, радуйся, Маріє!
Здається, Федькович усюди щирий – не «імперсональний» (як, нагадаю, казав Франко про Степана Руданського), але, радше, «позаперсональний». Його праця з матеріалом прямо протилежна Шевченковій. Той перетворював національне й архетипове на індивідуальне, а Федькович власний унікальний досвід (хто ще з тогочасних українських письменників, крім хіба що Куліша, міг писати про Верону, Венецію, Ясси?) перетворював на фольклорне. Чи зводив до фольклорного? Навіть інтимна лірика зазнавала таких перетворень. Ось приклад, вибраний майже навмання:
«Ти плачеш, моя душко? чейже не на мене? –
Вшак знаєш, красавице, шо люба не воля.
Як я не винен тому, так і твоя доля
Невинна, шо у мені серце ти студене».
«І чо ж ти мня не любиш, ти козацкій сине?
Ци моя, може, гадка также не соколя,
Або не кращий край тут може як Подолья,
Шо твоє думне серце коло мого стине?»
«Утрися, моя рибко, далі сніг загине,
Ледви потоки пустя, небо стане сине,
А ти мене забудеш підливавше квіти».
«А ти підеш до дому другої глядіти? –
Гляди си, а як найдеш, як ся ймеш вінчати,
Прийди собі бервінку на мій гріб нарвати». –
(«До неї», 1861)
Гаразд, зізнаюся, я не навмання вибрав саме цей вірш. По-перше, це сонет (хоча й не класичний за будовою), і сонет силабічний – форма, типова для західноукраїнської літератури (Шашкевич, Устиянович) і незнана у східній. По-друге, подивіться, як навіть графічне оформлення працює на створення діалогу: для цього Федькович маскує три двовірші під два терцети, розбиваючи другий навпіл. І, по-третє, саме на контрасті між книжним і фольклорним началом все й працює: індивідуальний зміст втілено у квазіфольклорній і квазісонетній формі водночас. Типовий ранній Федькович.
Його добірка «Жовнярські думи» з’явилась як додаток до брошури Антона Кобилянського «Слово на слово до редактора “Слова”» (Чернівці, 1861), а наступного року велику збірку «Поезії Іосифа Федьковича» видав у Львові з захопленою передмовою Богдан Дідицький (проти якого, до речі, була спрямована книжечка Кобилянського). Франко згадував: «Його пісні, поміщені в тій книжці [1862 року], розійшлися по всій Галичині; їх співали ґімназияльні ученики й міщане; вже в 1867 р. я чув деякі в Дрогобичи; инші держаться доси по ріжних полках в устах вояків. Та й з інтеліґентів многі й доси знають Федьковича головно з сеї книжечки».
Багатьом критикам – не Франкові – здавалося, що справжній, найкращий Федькович залишився в армійських віршах (він вийшов у відставку 1863 року). Ні, його зрілі твори були ще попереду, але саме тоді, коли вийшли друком «Поезії», з ним сталося найгірше, що могло трапитися в ХІХ столітті з українським поетом: він прочитав Шевченка. «Нема в нас сонця, як Тарас, нема місяця, як Квітка, і нема зіроньки, як наша Марковичка», – писав Федькович 1863 року. «Тарас-батько в золотих рамцях у мене. – Я покладу го в образи та до него отченаш казатиму».
Ні, Федькович знав Кобзаря й раніше, але настільки погано, що не бачив різниці між ним і Дідицьким – або робив вигляд, що не бачить (вірш «Оскресни, Боян!» із «Поезій»). Східна Україна – або цілісна, соборна Україна – для Федьковича була важлива, так само як для нещодавно згаданих Шашкевича й Устияновича, його прямих попередників, – проте залишалася абстракцією.
Україно, Запороже, годі вас забути,
Ах, бо мило тамки жити, мило тамки бути,
Де ті трави шовковії славні степи криють,
Де ся квіти поза квіти в зімних росах миють…
(«Україна», 1862)
«Конвенціональний і наскрізь фальшивий пейзаж», – пирхав Франко.
Із прочитанням «Кобзаря» Україна Наддніпрянська не стала для Федьковича конкретнішою. Сталося інше. Як мовив Куліш, «Хведькович дещо спочатку пописав гарненько, поки державсь народньої музи, а Шевченкова муза, так як чужа жінка, збила його з панталику».
Федькович почав писати задовгі романтичні поеми в дусі «Катерини» чи «Гайдамаків» («Новобранчик», 1862; «Лук’ян Кобилиця», 1862). Ще непевний, але цілком неповторний голос зник і почалися імітації на рівні тематики, розмірів, строфіки й прямих цитат.
Було колись, в Буковині
Добре було жити…
…Бо німецкі люде
Не дають нам заплакати,
Ні заголосити, –
Браття мої, рускі мої,
Чо’ нам в світі жити! –
Заплакав бих, браття, та сліз уже ніт.
За тими роками, гадаєте, може,
Бих плакав, що всохли, як маковий цвіт? –
Ні, браття, що впало – навіки пропало…
1867 року в Коломиї вийшов друком перший випуск «Поезій Юрій Городенчука Федьковича», й ті, хто відкривав його, з подивом і жахом завмирали на першій же сторінці.
Кохайтеся, чорнобриві –
Да не з умерлими.
Бо кохання вже немає
В глибокій могилі…
Це «Мертвець» – теж дуже довга переробка Бюрґерової «Ленори»; героїню Федьковича, як і в версії Боровиковського, звуть Марусею. Другий і третій випуски «Поезій» виявилися не кращими. Федьковича почали друковано критикувати («послідні ж утвори його […] суть тілько забавкою без цінности»), він дуже образився – й не зміг написати нічого кращого, ніж…
Думи мої, діти мої,
Лихо мені з вами!
Поклав би вас, як жовняре,
Пишними рядами…
Все це вже скидалося на пародію.
Навіть найкращій поемі Федьковича, «Дезертиру», епігонство та багатослівність завадили стати просто хорошою поемою; що вже казати про гірші! Але поступово, повільно наслідування перетворювалося на діалог. Цикл «З окрушків» дещо нагадує короткі вірші-фрагменти Шевченка періоду заслання й після заслання – але саме нагадує, не більше. Того ж 1867 року, коли з’явився нещасливий «Мертвець» і були створені «Думи мої», Федькович написав вірш «У море!» під явним впливом Шевченкового «Чи не покинуть нам, небого…», але з якоюсь зовсім сюрреалістичною образністю:
Чи журитись лихом-горем?
В море, друже, в море!..
Наймемося випасати
Біле стадо в горах.
Наймем ’го ся випасати
У Чимчика-пана, –
Будем ми го вигонити
Рано, друже, рано.
Будем ми ’го вигонити
В склянні гори в морі,
Там про суженую долю
З визов поговорим.
Або в сонця запитаєм,
Де вона ся діла?
В’но майне лиш на лебеді
Білі, друже, білі
І відошле їх на сей світ
Гребенистов филев,
Щоб принесли мою милу
На біленьких крилах
Аж у тридев’яту землю,
В море, друже, в море!
Доки стадо напасеться,
Ми ся наговорим.
Клин клином виганяють: виявилося, що всепереможний, а отже, згубний вплив Шевченка можна перебити впливом інокультурним. Вже на початку 1860-х Федькович творив переспіви з Ґете й Шіллера, а в другій половині десятиліття до них повернувся.
Через ліси, через гори –
Недоле моя! –
Їде батько з своїм сином
В неділю до дня.
(«Кріль Ероль», 1866)
Впізнати тут «Вільшаного короля» важко, але можливо.
Не можна навіть сказати, що Федькович засвоював «чуже» – бо німецька культура ніколи не була для нього чужою, – але це виразно інше, до того ж таке, що дозволяє значно більшу свободу, ніж узвичаєне й упізнаване своє. Тепер залишалося їх тільки поєднати, й це вдалося вже у творах 1870-х років, таких, як «Савл і Давид» чи «Баркароля» (в останній – особливо показово – Шевченкове «Сонце заходить, гори чорніють…» перетворюється на венеційську пісню).
Тут Федьковичу придалася давня руська історія – достатньо руська, аби бути своєю, і достатньо далека, аби можна було створити ефект очуднення. Звісно, не він один звертався до часів Київської Русі – починаючи від Шашкевича, в Галичині це було модою, й ми точно знаємо, що Федькович читав, скажімо, поему Дідицького «Буй-Тур Всеволод, князь Курскій» (1860). Але навіть на цьому тлі Федьковичеві твори були надто дивними, надто незвичними – зокрема, й тому він так і не надрукував їх за життя.
Ще 1866 року він написав «Пісню о поході Ігоря на половців» – гекзаметром, або, точніше, гібридом гекзаметра й силабічного вірша.
Не яло би мені по старовіцьких узорах
Повісто́вань крутих і сво́ю повість начати…
Пізніше, близько 1873 року, Федькович узяв надзвичайно популярну свого часу поему шведського автора Есайаса Теґнера «Сага про Фрітьофа» (1825) і перетворив її на власну «Славу Ігоря», на жаль, незакінчену. Це – чи то приквел до «Слова о полку…», чи то альтернативна історія, в якій Ігор – по-перше, Ярославич і, по-друге, син київського князя.
Тоді ж Федькович написав поему «Ти Місяцю, ти Королю! Красна Маланка є з Тобою!». Умовно кажучи, поему, бо це – реконструкція міфу, а точніше – реконструкція того, як неіснуючий міф відобразився б у неіснуючих обрядових піснях! Для достовірності величезні фрагменти повторюються в «Маланці» аж тричі, бо цього вимагає обряд. Вийшло надзвичайно переконливо – аж настільки, що й досі фольклористи-невігласи вважають цей твір справжнім фольклорним записом. Майже водночас із Федьковичем свою псевдоміфологію творив Корнило Устиянович (поема «Іскоростень», 1875), а дещо пізніше ми зустрічаємо настільки ж фантастичний виклад слов’янських міфів у Франковому «Захарі Беркуті» (1883): «Він оповідав про діла Дажбога, про побіди Світовида, про те, як три святі голуби, Дажбог, Світовид і Перун, сотворили землю з піскового зерна…» Здається, ця лінія української літератури досі лишається невивченою. Федькович у своєму перефантазуванні міфології та історії не був унікальним – але, мабуть, найоригінальнішим і точно найдивнішим.
1873 року з Федьковичем зустрівся Драгоманов – і враження про поета в нього лишилися дуже суперечливі. Про Федьковича всі казали «як про дивака та відлюдка», а самому Драгоманову він видався «капіталом, котрий і сам себе не вміє вжити як слід, і ті, що навколо нього, не вміють, і котрий через те просто щодня пропадає і навіть деморалізує громаду приміром свого пропадання». Драгоманов якраз готував для книжкового видання повісті Федьковича і був неприємно вражений тим, що автор до них цілком байдужий («то так собі, пусте!»). «Він носився з замірами та пробами поем та драм, напівісторичних, напівалегоричних. Федькович і читав мені кусики з тих творів… Та вони не ворушили в моїм серці нічого, окрім жалю до самого Федьковича».
Тепер, ретроспективно, ми не можемо відчувати нічого, крім жалю до Драгоманова (та ще до української культури того часу). Звісно, рацію мав Федькович: його твори – це прямий крок до того, що в Ірландії робитиме Вільям Батлер Єйтс, а в нас – зовсім інакше – Коцюбинський і Леся Українка. Тобто до міфопоетики модернізму – від запізнілого романтизму, який Драгоманов уперто намагався видати за «реалізм чи натуралізм».
Бо повісті, які Федькович писав, починаючи з 1862 року, переважно ультраромантичні, з домішкою етнографізму, й дуже одноманітні – про нещасне кохання та як хто кого встрелив чи отруїв. Характерно, що жіночі персонажі, навколо яких все обертається, позбавлені власної волі, вони – лише об’єкти. Світ Федьковича – it’s a man’s, man’s world; показовий контраст із оповіданнями Марка Вовчка, які Федьковича й надихали. Всі повісті, як і у Вовчка, сказові, всі написані від першої особи (нерідко «я» – це «Юрій» «Федькович»). Аж раптом, у 1865–1866 роках, після творів драматичних і трагедійних, з’являються оповіді про те, що життя складне й неприємне, але буває, що все добре закінчується («Три як рідні брати»). Коли читаєш повісті підряд, просто чуєш, як Федькович раптом питає себе: «А що, так можна було?» Так, можна, якщо відкинути стильові штампи.
А потім з’явилася ледь не головна поетична книжка Федьковича «Дикі думи» (1876). Не зовсім «з’явилася»: повністю її опублікували тільки 1902 року, й вона так і лишилася не дуже зрозумілим відгалуженням української поезії, справді ні на що не схожим. Якщо читати її вперше або просто неуважно, «Дикі думи» можуть видатися просто добіркою різнорідних віршів, але насправді, як казав Федькович, «всі сі поезії становя одну цілість, неначе поетичну автобіоґрафію». Це історія гуцульського леґіня Марка, в якій «реальні» деталі його життя переплітаються з Марковими гарячковими видіннями, піснями та переспівами («Король Гуцул» – це балада Фрідріха Рюккерта про Барбароссу, короля минулого й прийдешнього, а «Сокілска княгиня» – «Лореляй» Гайне). В «Диких думах» Федькович поєднав усе, що робив за два десятиліття своєї праці в єдину химерну композицію.
І дуже ускладнив мову. Не лише «поетичну мову», а мову як таку. Як правило письменники поступово зсуваються від рідної місцевої говірки до загальнолітературної мови. В «Диких думах» якраз навпаки – різко збільшилася кількість діалектизмів. Оскільки частина віршів збірки є переробкою більш ранніх, це стає особливо наочним. Коли я прочитав колезі «Гуцула-кобзаря», він вражено сказав: «Це ж якийсь Jabberwocky!» («Курзу-Верзу», «Бармаглот»). Саме так: це підкреслено дивна мова. Безумовно, таке рішення не є ані стихійним, ані випадковим: Федькович додав до віршів примітки замість словничка, тобто усвідомлював незвичність лексикону як особливий естетичний прийом.
Маю враження, що Федькович, як і Куліш, намагався заповнити всі порожні комірки літератури, тільки зі значно меншим успіхом.
Він писав дитячі вірші та казки – повчальні, релігійні (житіє святого Миколая у віршах і святого Юрія у прозі) й досить жахливі. Наскільки краще буде діточкам, коли вони помруть і підуть до Бога («Де дитині добре?» зі збірки «Проскурка», 1873, опубл. 1887). Цікаво, що найкращий, найпростіший і абсолютно недидактичний віршик «Хто що має» до друкованого тексту збірки не потрапив.
Він писав п’єси й уважав своїм opus magnum досить невдалу романтичну драму «Довбуш», написану шекспірівським віршем (три редакції українською й одна німецькою). Він переклав «Гамлета» й «Макбета», переробив «Приборкання норовливої» на комедію «Як козам роги виправляють» – і все це теж було невдало.
Він писав величезні астрологічні трактати й повідомляв Віденську академію, що зробив вікопомне відкриття в галузі давньоєгипетської теології; його проігнорували.
Він був упертою людиною: знов і знов звертався до тих самих сюжетів, переробляючи їх по-різному. Його хвилювала історія про те, як леґіню пропонують стати королем або Довбушем, а коли той відмовляється від усіх принад, його карають тим, що роблять поетом. Мабуть, так він і відчував свою долю. Але чому він чотири рази переписував сюжет про хлопця, який кохав двох дівчат, і вони отруїли одна одну? Не знаю. І, мабуть, ніхто не скаже.
Яка ж дивна, складна, незручна, майже божевільна людина! Найкращі його твори десятиліттями лежали в шухляді, а коли нарешті з’явилися друком, репутація Федьковича уже склалася: автор жовнірських пісень та оповідань з гуцульського побуту, який чомусь покинув плідний шлях реалізму задля невідь чого.
Невтомний шукач власної мови, що торив шляхи модернізму, до якого не дожив, – ось хто такий Федькович, ось чому варто читати його напівзабуті рядки.
Нічліг
Звізди по небеснім граді
І по єдній, і в громаді
Як то любо засніяли,
Де жовняре спочивали.
Но як збліднут тихо зорі,
Світле сонце зійде д горі,
Кто тогди наш бідним скаже,
Де котрий з нас нині ляже?
Де хто ляже, Божа воля,
Є де спати, много поля,
Є де головь приклонити,
А зорниці ймут світити.
Із циклу «З окрушків»
Душе ти моя – схаменись!
До Бога не тобі літати
Тим ко́монем прудкокрилатим.
Не стякнеш ти, не долетиш,
А замордована упа́деш
І серед загалу пропа́деш,
Як серед степу той мотиль,
Як та хмариночка у горах,
Піску зеренце серед моря,
Стебло солімки серед хвиль,
Запорошиночка в безла́ді, –
Так ти, душе моя, пропа́деш!..
* * *
Золоті зорі
В облакоморі,
Як білі вівці
В голубих горах,
Де той вівчар ваш
Хмаров мандрує,
Де він сю темну
Ніч заночує,
Чи в самбіровім
Гаю-розмаю,
Чи де дівчата
В Зельмана грають,
Чи де в цариці
Донечка тужить –
Вірний мій друже!..
* * *
Хто так високо
Хмаров мандрує,
Золотов трубков
Вівці гуртує,
І випасає, і завертає
Ще й у тримбіту
Грає та грає…
Раю мій, раю!..
Із поеми «Ти Місяцю, ти Королю! Красна Маланка є з Тобою!»
Збором на море, Боже, ідемо,
Ясную зорю з собов ведемо,
Гой та не зорю, та не зірничку,
А Маланочку та й на водичку.
Не на водичку, на сине море,
Там Маланочки яснії двори,
Там і світлиці все з веселиці,
Там і тереми все жемчужневі.
З раю до гаю, Боже, ідемо,
Божего сина з собов ведемо
У єго двори, в єго покої, –
Ясний ’му місяць над головою.
А він сам молод сонечком сходить,
Сімсот молодців королем водить,
В океан-мори личко вмиває,
На лелїй-ложи припочиває.
А в него коні всі в крилця дзвоня,
Всі як біль білі, всі сімсот в сріблі;
А в него слуг сім, сім сотень стрільців,
В ясних шеломах, всі в мечі дзвоня.
Сполом на поле, Боже, ідемо,
Світлую пару з собов ведемо,
Семисилчика з Маланочкою,
Місяць і зоря над головою.
* * *
З нащада світа не бі нічого,
Окрем Прабога, Бога одного;
Спочиває ж він на трьох голубах,
А три голуби на райскім дубі.
Чи дуб, чи явір, чи осиночка,
Райске деревце – Змий корінь точить:
Рвися, валися, райске ти древо,
Не буде з тебе церков рублено!
Гой подув Господь Духом в началі,
Світло сійнуло, небо ся стало,
І теплоточка з божего личка,
І веселичка з божего очка.
І рече Господь: Ти моє чадо,
Ти єси син мій, ти моє Ладо,
Ти єс мій Даждбог, мій Велесилчик,
Первен з начала, сам Семисилчик!
І будеш сонцеві світ об’їжджати,
Ясен як місяць мір освіщати.
І синім небом деревце вкриєш,
В Змиєвих кривіх ручки умиєш.
Гой бо Змий-Пекол, ворог проклятий,
Хоче ми царство й силу узяти;
Ти ж ’го походиш, ти ж ’го побореш,
Волом-баланом всю землю зореш!
Савл і Давид
Сидить король на золотім престолі,
Сидить сумний, понурий як та скеля,
Махнув руков, щоб зараз му привели
Ісаї сина. І вволе́на воля.
«Ходи-но, хлопче з золотов органов,
Ходи, розбий ми мої тоски, туги,
Що чорними оповивають дуги
Життє моє, мій ум кують в кайдани!»
І сів Давид на підніж королевий.
«Великий Господь! – так він зачинає
Гру; струна струні правду вповідає; –
Великий Господь і без краю дивен!
І, що живе, Всевишньому ликує, –
На день свитає, ніч ся розступає, –
А праведне, ідучи путь, співає,
І як співає!.. хто єго не чує?!.
Здойми, о князю, ту тяжку корону,
Здойми її з схорованої скрани!
Та вийди, глянь на світлий божий ранок.
На ті лелії красні, мировонні!
І глянь на тії байраки рожеві,
На виноград, як пишно свої віти,
Розчахнені від золотого цвіту,
По всіх садах розкрасив маслиневих!
І глянь на гори, як вни пишно знялись
У синє небо, у вінках кедрових!
Які то співи в кедрах та дібровах,
Які то гульки в водостоках взялись!
Коли-ж бо я, вівчарь, слуга твій пущий,
Та серце моє так весело б’ється:
Що ж ти аж, князь, на золотій столиці!
О скілько ж твоє битись мусить дужче?!
Про що же твоє око в сльозах тоне
Та твою душу сумороком в’яже?
Який прекрасний світ!.. о глянь бо, княже,
І знов ся мир до твоїх скрань приклонить!
І знов вселиться ясна, світла днина
У твою душу, і сам Господь свят –»
Але король, зірвавшись, вхопив рать,
І верг за перепудженим хлопчинов.
Хто що має
(Із книжки дитячих віршів «Проскура»)
В равлика хатка є
Кругла, крутенька,
В миці знов шубонька
Гладка, тепленька.
Шубонька в миці,
В павки косиці,
А в мене шапочка
Краща від пав,
Що мені дядик мій
Подарував!
Баркароля
Сонце заходит, лідо леліє,
У сріблі луни ляґуна мріє,
А ґондоліре, кращий Аполля,
Пустився барков долів на море…
«О, де ж ти правиш? о, де гадаєш?
Дожів чертоги чого минаєш?»
«Що мені дожі? що їх коруна?
Поуз Ріяльти – там моя дума!»
«О сеніора, чи ти не чуєш?
Чи вбогим Марком уже гордуєш?
Ах, сли гордуєш, то хоть спогляни,
Як вірний Марко в море потане!»
Аж тут втворяєсь стиха віконце,
А в нім являєсь красна, як сонце:
«О caro mio! Де ж так барився?
Чи не на зорю де задивився?»
«О нє, Мадонна! Зорі сіяли,
Доки у твої не заглядали,
У твої очі, кращі від зорі,
Кращі жемчуга, глибші дна моря».
Місяць заходит, море леліє,
Порожнов барков по фалях віє…
Де ж молод Марко, що нехав барку?
Чи в сеніори, чи на дні моря?..
Гуцул-кобзарь
(Із циклу «Дикі думи. Думав Гуцул-Невір»)
«Чо’ задумавсь, мій леґі́ню?
Нині ж предсє день не МарківТа ні Роз-игри сегодне,
Щоб гуляли де маявки!
Радо, хлопче! Твій татаринВже осідланий, готовий!
Кріс та в ліс! – а так до дівки,
А на рано тут здоровий!»
«Нє, мій батьку! Нє, мій сизий!
Най вже братчик з креса бринька
Та татарином гуляє, –
Ти ж подай ми кобзу з клинка!..
Бо в грудех ми зашуміло,
Наче орли в крила дзвоня,
Сли у сонце нагадають,
Сли в заліжку з хмаров гоня!»
«Де ви, хлопці? До лікарий!
По воскарьку! За примівков!Чи ти в папороть не вбрив лиш,
Блудя лісом з тов сопівков?
Або тяр під княж-ялицев
Тов проклятов ти не спав-єсь?!.
Сину, сину нещасливий!..
На ахтемні дни пропав-єсь!..»
«Так, мій бадечку! пропав я!..
Хоть з рушниці та у груди!..
Не поможуть ні лікаре,
Та ні Бог вже, та ні люде!..
Де ні рушусь, ні обернусь,
Все чолом ми, все ся клонить!..
Ніби цар то я в соболях
Або кесар у короні!..
І усе, ох, батьку милий,
Все до мене промовляє!..
Сонечко мені про Бога
Та про люде вповідає!..
Місяць знов про ту вечірну,
Що му світить, а не гріє, –
А казок він, батьку-світе!
Ох, казок же тих він вміє!
А ті гори, батьку, наші,
Ох, ті чорні наші гори!..
І про скелі, і про жемчуг,
І про Дунай, і про море!..
Й на папері се не спишеш.
Ні письменні се не чули, –
Отаке вни вповідають!..
Мало кидри аж не рули!..А той Черемуш, о батьку!
І про плай той красноїльский…
І про камінь у Біскові,
І про гордий той Сокільський…І про Німчич той кровавий…
Все, усе він, батьку, знає!
І де місяць вечерничить,
І де сонце спать лягає!..
А ті кидри чорногірскі –
Ох, великий мій ти Боже!..
І про зрадзіль, і про ключзіль,
Про горицвіт і про рожі!..
І як вни се, батьку, плачуть,
І про те шовкове клубя,
Що княгиню в рай водило!..
Ох, оті ж мене аж губя!..
І плаї ті чорні, батьку, –
Все лиш кров та поєдинки!..
Все лиш бучі… Але що я?..
Дай, подай ми кобзу з кли́нка,
Най ти, батьку, заспіваю,
Бо словами сего годі…
Ріки, батьку, йдуть у море,
А горі нема їм ходу.
