«Останні дівчата»

«Останні дівчата»

«Останні дівчата» – перший детектив колишнього журналіста, який пише під псевдонімом Райлі Сейґер. Книга стала світовим бестселером, отримала премію ITW Thriller Award, а Стівен Кінг назвав її «великим трилером».

Десять років тому Квінсі Карпентер вдалося неможливе. Вона вижила тієї жахливої ночі в Сосновому котеджі, коли загинули всі її друзі. Журналісти одразу ж охрестили її “останньою дівчиною”, як до цього вже називали Саманту і Лізу. Поєднує дівчат те, що в різний час і за різних страшних обставин їм трьом єдиним вдавалося вижити, а от відрізняє те, що з них лише Квінсі так і не пам’ятає що ж з нею трапилося…

Зараз дівчина живе своє ідеальне життя на Мангеттені – чудовий хлопець, популярний блог, найкращий друг-поліцейський, який власне і врятував її життя. Все прекрасно, якщо не забути випити ксанакс, звісно.

Ідилія розсипається вщент, коли на порозі її дому з’являється Саманта, яка завзято набивається в подруги. А Лізу тим часом знаходять мертвою…

Минуле перестає бути просто минулим. І Квінсі таки доведеться з’ясувати, як же їй тоді вдалося вижити і чому саме їй. Та чого вартуватиме ця правда?

Райлі Сейґер. «Останні дівчата» / Переклад: Роман Гардашук, Л. Відавніцтво Старого Лева, 2022, 432 ст.

Замовити.


***

СОСНОВИЙ КОТЕДЖ

15:37

Спочатку ідея відпочинку в заміському будинку наводила Квінсі на думку про казку, переважно через вигадливу назву.

«Сосновий котедж».

Звучання навівало образи гномів, принцес та лісових мешканців, охочих допомогти із хатніми клопотами. Але щойно Креґів кросовер під’їхав гравієвою дорогою до будинку, який з’явився з-поміж дерев, Квінсі усвідомила, що уява її зрадила. Це місце виявилося не таким казковим.

Ззовні Сосновий котедж виглядав вутлим, пошарпаним та невиразно простим. Хіба трохи вигадливіший, ніж будиночок із дерев’яного конструктора. Котедж оточували високі сосни, що вивищувалися над похилим дахом, через що він виглядав ще меншим, аніж був насправді. Зчеплені переплетеним гіллям сосни оточували його густою стіною. За нею мовчазною чорнотою тягнувся навсібіч ліс.

Темний ліс. Казка, на яку й розраховувала Квінсі, щоправда, значно ближча до оригіналу братів Ґріммів, ніж до Діснея. Коли вона вийшла з авто та поглянула в густі хащі, її охопило передчуття ворожості.

— То от як виглядає невідь-де, — промовила вона. — Стрьомно.

— Сцикуха, — сказала Жанель, тягнучи повз Квінсі не одну, а дві валізи.

— Торбешниця, — огризнулася Квінсі.

Жанель висунула язик, ставши в позу, аж доки Квінсі не зрозуміла, що має витягнути фотоапарат та зробити фото для нащадків. Вона слухняно дістала із сумки новенький «Нікон» та клацнула кілька разів. Квінсі знімала, доки Жанель не вийшла з пози та не спробувала підняти обидві валізи, напружуючи худі руки.

— Квінсі-і-і, — проспівала вона тоном, чудово Квінсі знайомим. — Допоможеш мені донести? Ну будь ласочка?

Квінсі повісила фотоапарат на шию:

— Ні. Це ти всякого тут понабирала. Ти й половини з цього не використаєш.

— Але ж я готуюся до всього. Скаути хіба не так кажуть?

— Будь готов! — відказав Креґ, минаючи дівчат з термокошиком на міцних плечах. — Я сподіваюся, що серед того, що ти понабирала, є й ключ від будиночка.

Жанель, користуючись нагодою кинути валізи, заходилася порпатись у кишенях джинсів, доки знайшла ключ. Тоді вона підійшла до вхідних дверей, побіжно ляснувши по кедровій вивісці з назвою.

— Може, спільне фото? — запропонувала вона.

Квінсі налаштувала таймер на фотоапараті та поставила його на капот Креґового авто. Тоді побігла приєднатися до решти, що стала перед будинком. Всі шестеро усміхнулись, чекаючи на заповітне клацання затвора. Іст-Голська банда, як назвала їх Жанель на інавгураційній зустрічі, вже другий рік нерозлийвода.

Задоволена Жанель урочисто штовхнула вхідні двері.

— Що думаєте? — запитала вона, щойно ті зі скрипом відчинились, даючи друзям не більше секунди, щоб оцінити обстанову. — Затишно, правда?

Квінсі згодилась, хоча в її уявленні про затишок не було ведмежих шкір на стінах і витоптаного килима на підлозі. Вона б радше сказала «з нальотом давнини» — зокрема про іржу, що обрамляла раковину на кухні та проступала патьоками з труб у єдиній ванній.

Та сам будиночок був досить великим. Чотири кімнати. З тильного боку — веранда, що майже не прогиналася, коли на неї наступити. Простора вітальня розміром приблизно з гуртожиткову кімнату Жанель і Квінсі. Мощений камін та акуратно складені дрова при ньому.
Будинок — та й сам відпочинок — був дарунком на день народження Жанель від її мами та вітчима. Вони намагалися бути крутими батьками. Такими, що до дітей ставляться як до друзів. Такими, що усвідомлюють: їхня неповнолітня донька все одно п’є та накурюється, тож можна зняти їй хатку в Поконо, аби вона це робила у відносній безпеці. Сорок вісім годин свободи від консьєржів, їдалень та перепусток, які потрібно проводити перед кожними дверима чи ліфтом.

Та перш ніж розпочати святкування, Жанель наказала усім скласти телефони до дерев’яної скриньки.

— Дзвонити, писати та — особливо — знімати фото й відео не можна, — сказала вона, збираючись зачинити скриньку в бардачку кросовера.

— А мій фотік? — спитала Квінсі.

— Дозволяю. Але знімати можна тільки класні фотки зі мною.

— Ну звісно, — відповіла Квінсі.

— Я серйозно, — попередила Жанель. — Якщо щось, що тут трапиться цими вихідними, потрапить на ФБ, я в натурі видалю вас із друзів. У неті та реалі. Потім, на її знак, всі шестеро гайнули до кімнат, намагаючись зайняти найліпшу. Емі та Родні вибрали спальню з ліжком із водяним матрацом, який гучно хлюпнув, коли вони на нього застрибнули. Бетсі, що не мала хлопця, слухняно подалася до кімнати з двоповерховим ліжком, впавши на нижню полицю з товстенним примірником «Гаррі Поттера і смертельних реліквій». Квінсі затягнула Жанель до спальні з парними ліжками, притиснутими до протилежних стін, прямо як у гуртожитку.

— Дім, милий дім, — промовила Квінсі. — Чи принаймні щось досить наближене.

— Мило, — відповіла Жанель — як здалося Квінсі, якось порожньо. — Насправді, я не знаю.

— Можемо вибрати іншу кімнату. Це твій день народження — тобі вирішувати.

— Маєш рацію. І я обираю, — Жанель схопила Квінсі за плечі, підійнявши з нерівного ліжка, — спати наодинці. Вона відвела подругу через коридор до кімнати в її кінці. Найбільша в будиночку, прикрашена величним еркером з розкішним краєвидом на ліс. На стінах — пістрявий калейдоскоп домотканого шитва. І там, сидячи на краю двоспального ліжка, був Креґ. Він дивився на підлогу, потупивши погляд поміж високих конверсів. Руки тримав на колінах, переплівши долоні й перебираючи великими пальцями. Коли Квінсі ввійшла, він озирнувся.

Вона помітила, що його скромна усмішка стала оптимістичнішою.

— Певна, тут тобі буде значно затишніше, — сказала Жанель, наче підморгуючи. — Гарно розважитись.

Стегном вона підштовхнула Квінсі углиб кімнати, а тоді вийшла, зачинивши двері й пирснувши сміхом з вітальні.

— Це вона придумала, — сказав Креґ.

— Я так і зрозуміла.

— Це не означає, що ми маєм…

Він обірвав фразу, даючи Квінсі доказати. Ділити кімнату? Спати разом, як за них розпланувала Жанель?

— Все гаразд, — відповіла Квінсі.

— Квінн, серйозно. Якщо ти не готова.

Дівчина сіла побіля нього та поклала руку на тремтяче коліно. Креґ Андерсон, юна зірка баскетболу. Темноволосий, зеленоокий, сексуально довгов’язий Креґ. З-поміж усіх дівчат у студмістечку він вибрав саме її.

— Все гаразд, — повторила вона, вкладаючи всі сенси, які могла б вкласти дев’ятнадцятирічна дівчина на порозі втрати цноти. — Я втішена.

4

Джеф застає мене на дивані в обіймах із Лізиною книжкою та очима, запаленими через ціле пообіддя в риданні. Коли він кидає валізу та пригортає до себе, я притискаюся головою до його грудей і ще трохи схлипую. За два роки спільного життя та ще два роки побачень він привчився не питати одразу, що сталося. Просто дає мені виплакатись.

Просотавши його комірець слізьми, я вичавлюю з себе:

— Ліза Мілнер себе вбила.

Джеф притискає мене сильніше:

— Та Ліза Мілнер?

— Та сама.

Це все, що йому потрібно почути. Решту він зрозуміє.

— Ох, Квінн. Сонце, мені так шкода. Коли? Що сталося?

Ми відкидаємося на диван, і я розповідаю Джефові подробиці. Він слухає з посиленим інтересом — профдеформація, що привчила його вбирати усю інформацію, перш ніж її обдумати.

— Як ти? — питає він, коли я закінчую.

— Нормально, — відповідаю. — Просто трохи в шоці.

І зажурена. Що, мабуть, недоречно.

— Аж ніяк, — каже Джеф. — Ти маєш повне право засмутитися.

— Хіба? Ми ж із Лізою навіть не бачилися.

— Це не має значення. Ви багато спілкувалися. Вона допомагала тобі. Ви були спорідненими душами.

— Ми були жертвами, — відказую я. — Це єдине, що мали спільного.

— Не потрібно так спрощувати, Квінн. Не зі мною.

Це слова Джефа — народного захисника. Він переходить на юридичний тон щоразу, коли не погоджується зі мною, що буває нечасто. Зазвичай він просто Джеф — хлопець, який не проти обійматися, який готує значно ліпше, ніж я, і чий зад виглядає неймовірно в діловому костюмі.

— Я не можу й почати розуміти, через що ти пройшла тієї ночі, — говорить він. — І ніхто не може. Ніхто, крім Лізи і ще тієї дівчини.

— Саманти.

Джеф, не роздумуючи, повторює це ім’я, наче знав і так:

— Саманти. Певен, вона почувається так само, як ти.

— Це так безсенсово, — кажу я. — Не можу зрозуміти, чого б Лізі вбивати себе після всього, через що вона пройшла. Це так даремно. Я гадала, Ліза вища за це. І знову чую в голові її голос: «Бути вцілілою — це шляхетно, — сказала вона якось мені. — І милосердно. Через те, що ми страждали й вижили, тепер маємо силу надихати інших, що страждають».

Фігня це все. Повна.

— Вибач, що мене так розвезло, — кажу я Джефові. — Самогубство Лізи. Моя реакція. Все це якось ненормально.

— Звісно. Те, що сталося з тобою, — справді ненормально. Але одна з речей, які я в тобі люблю, — це те, що ти не дала цьому тебе визначити. Ти змогла йти далі.
Джеф уже мені це казав. Уже кілька разів. Після стількох повторювань, я нарешті почала в це вірити.

— Я знаю. Це справді так.

— І це єдине можливе здорове рішення. Те вже минуло. Це є зараз. І я хотів би думати, що зараз ти щаслива.

Лише тоді Джеф усміхається. У нього голлівудська усмішка. Широкоекранна та повноколірна. Це перше, що привабило мене, коли ми познайомилися на настільки нудному корпоративі, що мені захотілося напитись і почати загравати.

«Дай-но вгадаю, — сказала я. — Ти модель з реклами зубної пасти».

«В яблучко».

«Який бренд? Може, я на нього перейду».

«“Аквафреш”. Але я прагну вище — до “Кресту”».

Я розсміялась, попри те, що було зовсім не смішно. Щось було дуже зворушливе у його щирій люб’язності. Він нагадував мені золотистого ретривера: м’якого, вірного та надійного. Хоч тоді я й не знала Джефового імені, взяла його за руку. Відтоді так її і не відпустила.
Між Сосновим котеджем та Джефом я по суті не мала соціального життя. Коли вже достатньо відновилася, щоб повернутися до школи, то не пішла до старого коледжу, де мене переслідували б спогади про Жанель і решту. Натомість перевелася до школи ближче до дому, де провчилася три роки, живучи сама у двомісній кімнаті гуртожитку.

Та моя слава, звісно ж, ішла попереду мене. Люди чудово знали, хто я така і через що пройшла. Та я не підводила голову, була тихою, щоденно ковтала ксанакс, запиваючи газованкою. Я була дружньою, не маючи друзів. Доступна, та свідомо осторонь. Я не бачила сенсу з кимось зближатися.

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.