Перша половина грудня пройшла під знаком кількох подій, кожна з яких варта того, щоб про неї написати, але я тут зупинюсь на трьох.

З 27 листопаду кожні вихідні у артпрострі на Італійській, 19 (вхід через металеву браму, на двір та у підземілля) до 15 грудня (фінісаж) ми можемо бачити експозицію  “НІХТО НЕ ОСТРІВ”.  Агенція ArtPole розвиває цей проект  у різних форматах з 2014 року. Ось і зараз паралельно в Києві на локації Dovzhenko Centre триває  мультимедійна виставка «НІХТО НЕ ОСТРІВ. Три моря», яка , згідно з релізом, сполучає музику, кераміку, аудіо/відео записи з трьох морів — Азовського, Чорного, Балтійського — та інтерв’ю з херсонцями й маріупольцями. Що до Одеської частини проекту, кураторка Myroslava Ganyushkina поставила ціллю зробити аудіовізуальну подорож українським півднем, котра «поєднує фото, відео, field-recording з Надазов’я, Херсонщини й Одещини з музикою, написаною спеціально для цього проєкту». Тих, хто цікавиться подробицями відкриття, я відсилаю до уважного та професійного звіту Alisa Gott. Додам тільки, що основна ідея проекту –  з’єднання однодумців: у даному випадку це супроводження виставки інсталяцією  Дмитра Eрліха та Іллі Петрова (Одеса) «Передбачення не має значення». Ми вже мали нагоду познайомитися з ним на виставці Ruin Porn:TERMINUS у червні: своєрідне «механичне піанино», «створене з корпусу від фортепіано, предметів з нашого повсякденного життя та електромоторів, де саунд виникає завдяки інерції та вільному коливанню пружин. Механічні доторки елементів завжди різні через вібрацію та взаємодію з поверхнями. Таким чином випадковість стає співавтором твору» (коментар Іллі Петрова).

Це те, що можна знайти в релізах проекту, зараз трошки від мене. Бо я пропустила відкриття і тому відвідала виставку пізніше, коли народу майже не було. Може саме завдяки тому враження, яке я отримала від виставки,  контрастує з задачею, котру поставили перед собою митці. Ні, якщо йдеться про мету проєкту –  об’єднання людей та угрупований через творчу співпрацю –  все гаразд і працює. Але, якщо йдеться саме про арт-об’єкти, то принаймні в мене морські  пейзажі, котрі проецируються на три стіни виставкової локації через відсутність антропної складової викликають відчуття розгубленості та самотності, повертаючи у ностальгічні часи довоєнної доби. Саме людина, як глядач, спостерігач, тобто як складова проєкту «Ніхто не острів», виявляється саме островом у морі власних асоціацій, спогадів та  пустинних ландшафтів, серед яких є зовсім сюрреалістичні пейзажі, перевернуті догори дригом – і через те остаточно «очуднені». Так, звісно, три моря об’єднані через людські технології на стінах одного простору, але саме людина в цих ландшафтах зайва. І хоч пейзажі самі по собі медитативні і ностальгічні, вони ніяк не «затишні» і не «втішні» –  природа не настільки friendly, як нам би того хотілося, її ідеалізація свідчить скоріш про нашу наївність ніж досвід. Цікаво,  що на перший погляд випадкова розмова про помилкову ідеалізацію «природного» виникла на виставці між философинею Оксаною Довгополовою та митцем Дмитром Ерлихом. І це, як на мене, скоріш підтверджує вплив експозиції на глядачів. 

Показово, що «відлюдяність»  додатково транслює й друга складова виставки: тобто медитативна та водночас потужна механічна музика, чиї патерни ніколи не повторюються. Така музика не є витвором людини – людина тут виступає тільки транслятором через інструмент втілення, – а модерується суто фізичними факторами.  Разом ці дві складові виставки розповідають нам   скоріш про самотність та відчуження, ніж про єдність та братерство. І так, кожен з нас острів, як би ми не прагнули іншого.  Недарма  Alisa Gott пише, що проект виглядає як «частина багатошарової «декорації» до «кінцевої зупинки» (відсилка до антиутопії П’єра-Вільяма Гленна)» – на отих руїнах спогадів місця людству вже немає.

Тут треба зацінити ще дуже влучну локацію, на котрій MOMA втілює вже другий проект – з грубими фактурними стінами, арками, напівтемрявою, таємними переходами та нішами, саме те, що треба для таких акцій.

Проєкт створюється у співпраці з Museum of Odesa Modern Art  та Goethe-Institut Ukraine за підтримкою America House Odesa. 

*

Одеська обласна універсальна наукова бібліотека ім. М. Грушевського (Троїцька 49/51) презентувала прем’єрну читку української сучасної п’єси «АНТОНІНА» Тетяни Киценко.  Прем’єрний саме в Одесі, бо її було показано на Акт Четвертий. Драматургічний. Всеукраїнський фестиваль аматорського театру у Хмельницькому.

З релізу: «Робота над читкою є особливою для театру та режисерки Галини Джикаєвої. П’єса Тетяни Киценко «Антоніна» – результат кількох інтерв’ю з українською відомою режисеркою, перформеркою Антоніною Романовою. З перших днів повномасштабного вторгнення мисткиня взяла до рук зброю та разом з побратимами стала на наш з вами захист. П’єса відкриває невеличке віконечко в повсякденність людини, що воює – побут, тонкощі мінометної справи, відношення до життя та смерті…». 

Антоніна Романова – як характеризує її  Леся Королюк, авторка интерв’ю  для  Wonderzin – «небінарна акторка, режисерка й перформерка, яка все життя займалася театральним мистецтвом, а 25 лютого 2022 року вступила до лав ЗСУ. Нині вона разом зі своїм партнером служить мінометницею». П’єса являє собою таке ж інтерв’ю, тільки розгорнуте – мисткиня, озвучена Галиною Джикаєвою, відповідає на запитання «наївного опитувача», точніше опитувачки, котра підіймає самі різні питання, до найінтимніших. Це дуже важливо. І ось чому.

Художник та художник та акціоніст Володимир Умма помітив у приватному спілкуванні, що театр первинно вигадали як взаєморефлексотерапію.  Це як на мене зараз – мабуть найважніша його функція, враховуючи війну в її сучасному форматі й реакцію соціуму на тривалий стрес. Взагалі, значення театру в ці часи як на мене потребує ще свого досліджувача.  І особливо це стосується документального театру, саме такого, як Лютий театр в Одесі – який фіксує наявну реальність майже не перетворюючи її в уявну. З цього боку «Антонину» ми можемо розглядати як своєрідне мінімалістичне продовження спектаклю «Попіл мрій» (див. про нього тут), про митців на війні. Митці на війні – окрема тема, дуже важлива, вони просто в силу своєї природи схильні до рефлексії та самоаналізу, то ми як би то казати, маємо водночас і суб’єкт і об’єкт дослідження. Тільки там багатоголосся, а тут звучить голос тільки однієї людини. До речі, питання – а як це, бути небінарною людиною на війні – насправді переростає у інше – а як взагалі бути людиною на війні? Сучасна війна не передбачає безпосереднього контакту з ворогом; воїн частково передає свої функції залізу та електроніці, зростається з ними у дивовижну форму симбіозу; таким чином кожна постать водночас з одного боку унікальна та окрема, з іншого зводиться до певних функцій, де не так багато залишається місця для особистого. 

«Опитувачку» (ну й нас з вами, бо ми ж люди) цікавлять самі різні речі, доволі травматичні для  співрозмовниці – а чи вбила вона когось? А як вона ходить до зеро (чи є воно там, ото зеро)? А як до неї через її камінг-аут ставляться побратими та посестри? А що буде, коли вона повернеться з досвідом людини, яка вміє вбивати (спойлер, нічого такого, що може вас налякати, але мабуть будуть зовсім інші проєкти, ніж ті, що були до війни). Висновки – мабуть неочікувані для глядача: кожен та кожна з нас незважаючи на стать, вік, освіту тощо, має вміти поводитися з автоматом та сидіти за кермом (shame on me). Мабуть це підтверджує те, що я тут говорила раніше. Якщо не острів, то дзвони, що дзвонять по всім, війні до кожного з нас як до особистості насправді немає ніякого діла, вона позалюдська. Не відлюдяність, а позалюдяність.

Чи здатна саме людяність протистояти машині війни? Судячи по «Лютому театру» та його героям – так. Власне, тільки так і можна.

Якщо вже до чогось чіплятися, то до акустики саме в залі (певні репліки були нерозбірливі, а музика, навпаки, занадто гучна), і мені хотілося би меншої екзальтації та інфантилізму в  інтонаціях героїні-«опитувачки», війна все ж таки справа дорослих, і рефлексія її теж діло для дорослих.

Авторка п’єси: Тетяна Киценко. Музика: Антоніни Романової.  В читці беруть участь акторки театру “Лютий”: Галина Джикаєва, Олена Савченко-Безверхова, Ганна Шестакова.  Технічний супровід: Євген Дворський. 

*

І, нарешті, третя подія – це виставка  графіки Катерини Єгорової  в галереї Artodessa (Літній театр Міського саду). «Між світами» демонструє роботи, які створювалися вже під час повномасштабної війни, і вже можна сказати, що вони теж перегукуються з двома попередніми івентами. Війна тут, як у випадку «Острова…» – це фігура умовчання, вона поза кадром;  автором досліджується реакція людини на нелюдську ситуацію, і тут теж ми спостерігаємо звернення до природи в її ідеалістичному варіанті (взагалі, я вважаю, таке звернення зараз показова і нерідка ситуація, але про це мабуть треба окремо). Час від часу природні ландшафти Єгорової виступають фоном для втілення мрій та прихованих травм; взагалі тема примарного дому, який виникає на фоні ідеалістичних пейзажів – одна з самих зворушливих на моїй пам’яті. Природа – це те, за що тримається людяність у нелюдських обставинах (не знаю, чи можна тут згадати численні світлини бійців з домашніми або навіть дикими тваринами, adopted в перервах між боями, але вважаю, що так, це речі одного порядку).

Природа через мистецтво у Єгорової виступає як антагоніст війні – перед нами крихкий світ мерехтливого та вразливого життя; символом якого виступають тварини, зокрема лисиці, істоти, вкорінені в  міфологію багатьох культур. Що до дому який теж маніфестує втілення мирного життя, то він з тобою, поки ти є, принаймні він існує в пам’яті та уяві.

Що до самої графіки, вона відсилає з одного боку до гіпердеталізації, до «пльонтанізму» Івана Марчука, з іншого – до вишуканої японської пейзажної гравюри кінця 19-початка 20 століття, а в одному із найзворушливіших пейзажів саме я бачу омаж класику одеської школи живопису Юрію Єгорову, що не може не радувати.

Ну й взагалі – всі три події це про людяність і війну, бо війна – це те, чим ми живемо, а людяність – за що ми тримаємся. 

Марія Галіна