У видавництві «Темпора» вийшов роман Сергія Демчука «Острів Джа».
Ватага давніх, але молодих віком друзів приїздить на чорноморський острів Джарилгач на щорічний «сплав». Так вони називають свій приватний фестиваль пиятики, помірного закидання наркотиками, спортивного залицяння до випадкових дівчат та головне – безборонного спілкування. У розповідях про самих себе, один про одного та в контактах з іншими відпочивальниками проявляється… що? Напевно, це собі зможе сказати той, хто спершу різко, як півгранчака спирту, ковтне цю динамічну, бадьору книжку, а потім перечитає повільніше знову. Особливо – кілька прикінцевих оповідань.
Для розмови про новий твір з автором поїхали на дачний масив Русанівські сади. Поплавали в Десенці. В плавках присіли на рибацький місток. Аби ще більш зануритися в атмосферу роману «Острів Джа», відкоркували по пиву.
– Той, хто був зі мною тоді на Джарилгачі, в героях книжки зможе впізнати декілька прототипів з поїздки, ну тобто це все збірні образи, – каже Демчук.
Про те, що працюєш над романом про Джа, згадував ще у нашій розмові щодо передньої книжки – «12 унцій любові». Текст нової народжувався в часи карантинних обмежень. І твої герої опиняються у замкнутому просторі оточеного морем клаптика землі. Для тебе є якісь орієнтири в класиці про подібні обставини? Скажімо, «Володар мух».
– У Вільяма Ґолдінґа дуже крутий твір, але чомусь мене свого часу не захопила ця історія про дітей, які, опинившись без нагляду, починають мочити один одного. Перед поїздкою на острів, може, і згадував «Володаря мух», але це ніяк не вплинуло на мій текст.
Маю друзів, які щороку на довгі вихідні до Дня Конституції сплавляються катамаранами по Дністру. І з цього екстриму вони завжди привозили купу історій на грані фолу. Так що, приєднавшись до них, я вже відчував, що щось напишу після цієї поїздки. Так просто вийшло, що традиційний щорічний «сплав» вони влітку 2019-го перенесли на Херсонщину. Тобто зібралися на Джарилгачі, аби дати волю емоціям, не зважати на чиюсь думку про межі пристойності їх поведінки. Насправді ми відпочивали, і все було мирно. Ніхто не загинув, всі повернулися додому цілі й здорові. Власне кажучи, роман – це роздуми, що могло би статися, якби хтось на щось відповів агресивно. У книжці є епізод, коли один з героїв жбурляє запалений фаєр у траву, і вона спалахує, а з нею розгоряється і основний конфлікт. Хоча він насправді назрівав і без пожежі.
У нас на острові теж фаєр полетів у сухостій, але вогонь швидко загасили.
Основну частину «Острова», побудовану на розмовах, я писав ще до коронавірусу. Коли оголосили локдаун, на вулицю ніхто не виходив, транспорт не їздив – це допомагало, сидячи весь час вдома, доробити розділи, в яких флешбеками розповідаю про основних діючих осіб. Ця частина книжки майже без діалогів.
Усе ж кількома рисками, хто герої книжки?
– Один хлопець відсидів 10 років за безглузде вбивство приятеля. В тюрмі повірив у Бога. Тобто людина змінилась через горе.
Велет – просто бешкетник. Ну коли п`є, а в нормальному стані абсолютно спокійний.
Усі герої ж під алкоголем або наркотою. І тому вони у повсякденному житті трішки інші, ніж на острові. Дівчина, що працювала в барі, теж, напевно, не залишається щоночі в різних наметах.
На Джа всі приїхали випустити внутрішніх демонів, саме тому і трапилась ця трагічна історія.
Ну ще й через ревнощі. Хтось приїхав мститися.
Чоловікам на острові десь по 30 років. І кожен з них трохи, але нагадує Тимофія з «12 унцій любові», тобто з роману, який уже назвали твоєю альтернативною біографією.
– В “Острові Джа” легко впізнати мене в Георгії. Хоча він теж не зовсім я, але найбільш схожий.
Георгій – не головний персонаж, бере участь в основних подіях радше як спостерігач. А далі стає оповідачем чотирьох завершальних історій у книжці.
Ніколи не знаю, що буде з героями на наступній сторінці. Йду за ними.
Приїжджають на острів, у кожного вимальовується характер. У тій чи іншій ситуації починають поводитися відповідно. Й після цього вже неважко вигадати, хто стане причиною конфлікту. Ну тобто ніколи заздалегідь не планую фабулу, не креслю сюжетні схеми. Таке письмо мені б просто не приносило задоволення.
У твоїй прозі, крім діалогів, м`яса бекґраундів, яким обростають герої, ще й завжди були важливими, скажімо так, суспільно-політичні реалії, на тлі яких розгортається дія. Відчуваєш потребу випустити демонів, тобто переосмислити для себе на папері все, що відбувається довкола?
– Після того як завершив описувати основну історію, те, що відбувається на острові, відчув, що цього замало. Дав можливість читачу зазирнути в минуле героїв. Бо воно показує, чому вони і їх демони такі. І що вони не геть відморозки, як може здатися.
Це також можливість розширити твір тематично.
Наприклад, на острів приїжджають тітушки, що були учасниками антимайдану.
А туроператор, який везе всю компанію на Джарилгач, – ветеран боїв за Дебальцеве. Але війна не лише в його історії присутня – вигулькує повсякчас у діалогах, оскільки це 2019-й, уже після виборів.
Мене у видавництві питали, чи може не варто залишати в романі суперечки між прихильниками Зеленського і Порошенка. Але це дух часу. Не згадати було б дивно. Вийшов би такий собі занадто причесаний реалізм.
До речі, в оповідках Георгія наприкінці книжки в частині «Дорога на Захід» жодного слова вигадки нема, лише імена про всяк випадок поміняв, щоби стали героями з острова.
У нас в країні ми з тобою, напевно, не жили за часу, коли все було добре. Завжди відбувалося щось таке, де люди мали визначатися з позицією, хочуть вони того чи ні, свідомі чи ні. 1990-ті, «Україна без Кучми», Помаранчева революція, потім 4 екстремальних роки Януковича при владі, Революція гідності, війна.
І тому, кого не візьми з українців, усі носії якихось поглядів, навіть неусвідомлено.
І от так дивишся і думаєш: а що в житті цією людини відбулося, що вона брала участь в антимайдані?
Гемінґвей жив у США і 18-річним поїхав на Першу світову в Європу, потім брав участь у Громадянській війні в Іспанії. А ми живемо в країні, із якої не потрібно нікуди їхати, все відбувається у тебе на очах – варто лише вийти з дому. А з 24 лютого ми взагалі стали країною, в якій вирішується доля світу.
Після повномасштабної агресії Росії у нас навіть ті, хто був неусвідомлено носієм якоїсь позиції, вже не можуть себе не запитувати, за кого я. Навіть ті, хто виїжджають за гроші за кордон, я впевнений, думають: «Як я потім буду з цим жити».
І тому і герої моєї книжки такі, історія кожного важлива.
Христина Соловій розповідала, як їй один австрієць у Зальцбурґу після десятого пива за українців зізнався: «Якби в Австрії почалася війна, я з*обував би першим».
– Читав це інтерв’ю співачки. І згадуючи цього австріяка, не завжди засуджуєш людей. Час такий, що можеш і зрозуміти чиюсь слабкість. І саме тому дивишся, що у людини в минулому.
«Гіперреалістична чоловіча проза» – так назвала твою книжку Євгенія Чуприна. Як до цього визначення ставишся?
– Спокійно, я ж сам себе так не визначаю. На заганяю в рамки. Пишу, відштовхуючись від власного досвіду, бо на чужий спиратися мені не дуже комфортно. Хоча у мене є крута історія волонтера. Вийшло, як оповідання, – буквально сьогодні завершив. Була можливість зробити більше, додати, може, роздуми героя, бекґраунди ті самі, але коли почав писати, то зрозумів, що це історія, в якій я взагалі не брав участі. Й вирішив, що хай не буде в ній жодного слова вигадки.
Цікавишся жіночим поглядом на твою прозу?
– Не було такого, щоб хтось із дівчат сказав: «Слухай, у тебе жінки описані не зовсім так, як би нам хотілося». Якщо говорити про «12 унцій любові», то погодься, що писати про підлітка без об’єктивізації – це ж брехня.
У творах чеха Мілана Кундери, наприклад, теж можна помітити сексизм. І Оксана Забужко колись зізналася, що її «Польові дослідження з українського сексу» – це заочний діалог із автором «Нестерпної легкості буття» .
Але ідея хороша – буду у майбутньому запитувати читачок, як їм жіночі образи в моїх книжках.
Текст: Іван Столярчук
Уривок з роману Сергія Демчука «Острів Джа»
Після того як Янукович став президентом, у містечку, в якому виріс Велет, на дев’яте травня на всіх будинках у центрі почали вішати червоні прапори. Щоб замаскувати спробу реставрації совка, їх називали прапорами перемоги. Його рідне місто залишалося таким собі анклавом совєцького менталітету на всю область. Велет не міг навіть зрозуміти, чому. Адже всі інші міста й селища області голосували за демократичні проукраїнські сили, і тільки його мала батьківщина кожного разу давала збій. Те саме стосувалося й мови. Бердичів україномовний, Малин так само. А тут як пороблено. Можливо, дається взнаки близькість кордону з Білоруссю, точніше його відсутність — це знають всі, хто ходив там у ліс по гриби чи ягоди… А може, такий стан речей є наслідком того, що в місті була військова частина й, очевидно, думав Велет, сюди присилали служити росіян. Бо його батьки, як і батьки всіх його друзів родом із найближчих сіл — україномовні. Щоправда, поліська українська — ще та суміш. Також Велет знав, що діди та бабці його лєпшого шкільного друга були корінними мешканцями містечка й говорили українською, а от вже товаришеві батьки — покоління, народжене на початку шістдесятих — російськомовні. Отже, перелом цей тоді, певно, й стався. З приходом Брежнєва. До дев’яностих українських шкіл у місті було в рази менше за російські. Не те щоб Велет був якимсь там активістом чи великим патріотом, але коли він ішов містом, а над головами майоріли всі ці криваві шмати, йому здавалося, що він зайвий на своїй малій батьківщині. Ніби в один день всі навколо раптом перетворилися на ворогів. Протягом року все це не було аж так помітно, та й попередня «помаранчева» п’ятирічка привчила його до того, що він цілком гармонійно співіснував з державою, принаймні її риторика відповідала всім його уявленням. Він почував-ся у себе вдома. Хоч вже після П’ятиденної війни в Грузії й антиукраїнського виступу Медведєва в чорній соро-чечці через рік Велету стало ясно, куди все рухається. Так, з перемогою Януковича довелося трохи збавити оберти і усвідомити, що з половиною населення країни, м’яко кажучи, в нього мало спільного. Й з більшістю — в рідному місті. Але коли це так унаочнили дев’ятого травня, його аж дрижаки брали, коли ішов центром. Ну так, — заспо-коював він себе, — в когось, може, діди загинули, батьки, рідні в Другій світовій, може, для когось це дійсно важли-во, нехай, не варто нервуватися, побісяться й перестануть. Але такі вмовляння себе не допомагали, й він далі відчував якщо не лють, то принаймні роздратування. Немов прийшов додому втомлений, хоче відпочити, а там розсівся якийсь п’яний батьків дружбан, смердить на всю хату перегаром і розповідає дебільні анекдоти про Вовочку.
Ішов одинадцятий рік, як він жив у Києві. Додому приїжджав на вихідні, бо мав там одну хорошу знайому. Не те щоб між ними було щось дуже серйозне, бо інакше б він запропонував їй переїхати до нього, разом винаймати квартиру, жити і все таке… Принаймні на майбутнє, з літа, коли вона закінчить навчання в Житомирі. Бо так само, як і він, вона приїздила до містечка на суботу-неділю й празники. Але він цього не робив — пропозиції, в сенсі. Йому й так було добре. А дівчина, можливо, й очікувала.
Та до кінця навчання ще було трохи часу. Й от він, спльовуючи біля кожного червоного прапора, дійшов нарешті до її будинку, але двері там відкрила її матір. Й усадила його одразу за стіл. Мовляв, треба випити за таке велике свято «со слєзамі на ґлазах». І поки Зоя (так звали дівчину, певно, й зараз звуть) наряджалася, мати розігріла голубці, хоч він запевняв, що не голодний, налила по п’ятдесят і почала, що називається, виносити мозок. Ющенко такий, Ющенко сякий, зарплату врізав, комуналку підняв, її фарзавод порізав на металолом і так далі; а Янукович такий молодець, зробить, щоб як при союзі було, й от начебто наканец-та заживьом. А наостанок взагалі видала:
— Ну а шо, Янукович сімпатічний мужчіна, високій стройний…
Його ледве не знудило. Спочатку він намагався вставити свої п’ять копійок, якось заперечити, апелювати до здорового глузду, але вона на те просто не зважала. Та й, якщо чесно, Велет не дуже знав, що там з тими зарплатами, комуналкою і фарфоровим заводом. Його такі речі не надто цікавили. У нього все було окей, він працював собі адміністратором магазину чоловічого одягу в «Каравані», мав офігенний смак щодо одягачки, міг у будь-який момент перейти в інший бутік і досить непогано себе почував…
Спершу він пропускав усю ту маячню повз вуха й хиляв горілку. Чим ти вже їй зарадиш, цій товстошкірій бабі? Але остання фраза його спантеличила: аж ніяк він не уявляв, що Янукович може комусь здаватися «сімпатічним мужчіной». Яким завгодно — серйозним, діловим, як казала одна прибиральниця в «Каравані», але таке… Його натурі естета з природним відчуттям стилю було завдано несподіваного удару. Ще й Зоя доколупалась, коли вийшли з квартири:
— Ти чого не відстоював свою думку? З усім погоджувався…
Теж мені, подумав він, саму, мабуть, на честь Космодем’янської назвали… Але вголос цього не сказав. Проте, осад лишився. Можливо, в чомусь вона й права, і якщо мовчати, то цей Янукович буде надовго, міркував він. І це все накручувало його, мов пружину будильника.
Зоя — невисока симпатична дівчина з темним, майже чорним каре й невеликим, але схожим на грузинський, носом — при тендітній фігурі мала виразні груди й усіляко їх підкреслювала глибокими декольте. Якраз те що треба, щоб якось відволікатися від червоних шмат над головою. Ловити масні погляди інших чоловіків, самому інколи поглядати. Так вони промайнули Площу комсомолу з грубим радянським пам’ятником і опинилися на центральному майдані міста, а точніше на площі Леніна з велетенським гранітним істуканом того ж таки Ульянова (в лютому 2014-го його акуратно знімуть підйомним краном ко-мунальники й сховають на території одного приватного підприємства — а раптом ще згодиться, апять прідут красниє, а місцева влада раз — і дістала Вовочку з рукава). Вся площа буяла квітучими клумбами — тюльпани всіх кольорів райдуги, немов десь у Нідерландах… якщо не дивитися на пам’ятника. А ще всі ті прекрасні клумби з квіточками оточували лавки, заставлені могоричем. Навколо кожної щільним колом юрмилася компанія, піднімаючи пластикові стаканчики за велику перемогу. Ну добре, не всі — дехто просто бухав, як і в будь-який Божий день до того. Але народу повна площа, справжнє свято, масові гуляння, вранці ще й парад якийсь був зі школярів з прапорцями. Велет того не бачив, його нервова натура того б не витримала. Там у натовпі, біля однієї з лавок, заставленої пляшками й заваленої сосисками, Велет із Зоєю зустріли приятеля Андрюху Хруща. Як і будь-яка провінція, його рідне місто не лише мало величезну кількість закладів, названих жіночими іменами — різними «Світланами», «Вікторіями», «Юліями», — а ще й полюбляло кликати своїх громадян чоловічої статі тваринно-комашиними прізвиськами: Андюха Хрущ, Петя Кабан, Вася Лось, Олежка Жук… Анрюсі Хрущу прізвисько неабияк пасу-вало: він дуже полюбляв усі ці свята — мір, труд, май… і день пабєди. Недарма хрущів, попри те що вони гуділи над хатою в самого Шевченка, ще називають майськими жуками. Але це так, до слова. Ці милі комахи, звісно, тут ні до чого. Тим більше на них добре ловиться головень…
Велет вже був трохи піддатий і розігрітий Зоєю та її матінкою, та ще й з Хрущем нормально так хильнув. І тоді почалася вся ця балаканина про політику. А закінчилася тим, що Хрущ, такий же бугай, як і Велет, вхопив його за барки, тряс і кричав: «Мой дєд ваєвал». А все тому, що роздратований прапорцями й Зоїною матір’ю Велет мав необережність прохрипіти: «Ну й дебіл твій дід, що не за тих воював. Треба було йти в УПА». Звичайно, він не вважав насправді його діда дебілом, йому просто накипіло. Та й Зоя сказала, що треба відстоювати свою позицію. А Велет захмелений інакше не вмів відстоювати свою позицію, навіть з приятелями. І от вони п’яні вчепилися один в одного, немов скажені пси, й коли Зоя намагалася їх розтягти, повалилися долі, і Велет проїхався обличчям по асфальту, немов по тертушці. Це дещо остудило борців. Вони повсідалися на бордюр під Леніним і послали Зою ще по пляшку, а заодно купити вологих серветок, щоб стерти з обличчя Велета кров. А випивши мирову й сяк-так обтершись, Велет вирішив, що все-таки він має отримати якусь сатисфакцію. Відчуваючи провину, Андрюха Хрущ вирішив йому допомогти — підсадити на флагшток, щоб той дотягнувся до тросика й зміг спустити головний прапор перемоги. А оскільки було вже за північ і в центрі міста, як завжди, вимкнули ліхтарі, ніхто їм не завадив, не міг відволікти. Навіть Зоя зі своїм декольте була безсила. Велет хотів намазюкати на прапорі те, що часто малюють на паркані, й повісити його знову. Таким чином показати, що в місті є люди, які не схвалюють комуністичного пабєдабєсія. Але не знайшлося чим. А що було далі, Велет не пам’ятає. Вранці він ледве продер очі. Над ним стояла мати. З прапором у руках.
— Ти що, мені тут ленінську кімнату вирішив влаштувати? — запитала вона.
І побачивши на вилиці сина здерту шкіру, зойкнула. Велет накрив голову подушкою. Закривавленою.
