Фестиваль пам’яті – Театр.doc в Києві, як це було.

На десять днів (15-24 листопада) Київ театральний занурився в тексти, обговорення, свідчення та докази, – в столицю прибув Театр.doc. 

Поки на новому майданчику колективу, у Москві, йшов ремонт, на майданчику PostPlayТеатра гості щодня представляли глядачу свої найбільш знакові вистави. Гастрольний марафон отримав назву «Фестиваль пам’яті»: в пам’ять про головних людей Театру.doc – їх засновників й керівників – Михайла Угарова та Олену Гремину.

«Нова Антігона»

Відкривався фестиваль виставою «Нова Антігона» (реж. Олена Гремина) – про події, що сталися в Беслані восени 2016-го, коли кілька матерів загиблих в бесланській трагедії дітей, в річницю відомих подій, вийшли на мирний пікет у футболках з написом «Путин – палач Беслана». Жінки тоді були жорстко затримані місцевою поліцією та, в цей же день, засуджені. Документальний матеріал, що ліг в основу п’єси, був зібраний журналісткою «Нової газети» Оленою Костюченко на тому самому судовому засіданні: у тексті використані дані звідти, розшифровки диктофонних записів, також фрагменти трагедії «Антігона» Софокла.

«3 вересня 2004 р. при штурмі школи №1 в Беслані, захопленої терористами, загинули 314 заручників, 186 з них – діти». Як було швидко доведено, більшість загинула саме під час штурму, – так в розпал XXI століття раптом виникає трагічний сюжет, який анітрохи не поступається античному. Хоча софоклівський текст у виставі звучить лише двічі, паралелі очевидні: система – людина – прагнення відплати. В «Антігоні» справді можна було сподіватися на всемогутній Рок та безжальних еріній, в наш час, де живуть і героїні Греминої, ці «хитрощі», на жаль,  не працюють.

П’єса написана в стилі давньогрецьких трагедій: репліки головних героїв чергуються з партіями хору. До античності відсилає і сценографія: майданчик нагадує фрагмент амфітеатру – пара широких сходинок, на яких хаотично розташовані герої: суддя, підсудні, свідки, хор та учасники з залу. Протягом години слово надається всім присутнім на цьому судовому засіданні, потім воно оголошується закритим. «Відплати не буде» – констатує фінальна фраза п’єси й вистави. І, здається, саме так, ця історія закінчиться в реальності: в країні, де масове вбивство дітей – запланована політична акція, про відплату і йтися не може.

«Час18»

На другий день було призначено ще одне судове засідання – вистава «Час18» (реж. Михайло Угаров, драматург Олена Гремина) – про інцидент з російським аудитором Сергієм Магнітським, засудженим за розкриття корупційних схем чиновників РФ (стаття, зрозуміло, приписана інша), який з досить дивних обставин помер в камері СІЗО.

Навіть зараз, не дивлячись на численні спроби дізнатися, чи була ця смерть навмисним вбивством або «група посилення» не розрахувала сили, не можна з упевненістю сказати, як сталося насправді. Але Театр.doc спробував розібратися: з листів і щоденників самого Магнітського, з інтерв’ю його матері та матеріалів справи учасники зібрали свій «судовий розгляд».

Вистава «Час18» грається раз на рік, 16 листопада, в день смерті Сергія Магнітського. На питання глядачів «для чого ви повторюєте події 9-річної давності?» Учасники справедливо відповідають «щоб пам’ятали». І це ще одна функція фестивалю пам’яті – нагадати, розповісти, і, таким чином, зберегти.

Перед «судом» глядачі отримують програмки, де крім виконавців є детальна «інструкція до вистави». В інструкції зазначено перелік осіб, причетних до смерті Магнітського. Вступне слово надається його матері: після фрази «Я звинувачую…» вона перелічує всіх, хто є зазначеним в «інструкції». Її слово продовжує низка монологів відповідачів та свідків: по черзі перед судом постають і монстр-суддя Сташина, і медики, які чергували в той день, і слідчі. Проміжними сценами фігурує історія зі склянкою окропу: суддя Криворучко просить на «великому суді» склянку окропу, як просив колись Магнітський, йому відмовляють. Своєрідна алюзія-перевертень на притчу Достоєвського з «Братів Карамазових» про цибулю. Таке розведення документа театральною умовністю перетворює спектакль «Час18» на документально-ігровий, за визначенням самого Театру.doc. Закінчується він «склянкою окропу» вилитою на руки судді, мовляв, на тому світі відплатиться, раз на цьому – все не по справедливості.

«150 причин не захищати батьківщину»

Третьою гастрольною виставою стало «150 причин не захищати батьківщину» (реж. Олена Гремина). Вистава-сторітеллінг про падіння в 1453 році Константинополя, мотиви атак, його захист, альтернативи розвитку подій та інше. П’ять історій чоловіків (султан Мехмет, його візир, імператор Костянтин, прем’єр Візантії Лука Натарас, генуезький кондотьєр Джованні Джустініані Лонго), розказаних п’ятьма жінками. З одного боку «150 причин…» – хроніки конкретних держав, Османської імперії та Візантії, з іншого виявляються очевидні паралелі ще з однією «двоголовою державою»: крім ідентичного герба є і хитка релігійна ситуація, і недовіра країн-сусідів тощо. Різниця в шість століть, а скільки подібностей!

Вистава починається з кількох безсловесних медитативних хвилин: актриси в різних куточках майданчика перекочують в долонях квасолю, додаючи в неї, то цвяхи, то намистини. Шурхіт насіння зливається з металевим брязкотом – ця довга увертюра передує основному дійству. Постановка, наповнена то нестерпними звуками, то гробовою тишею, вийшла дуже музичною та ритмічною в цілому. П’єса за мотивами віршів султана, суфійського поета і записок яничара, в злитті з такою його звуковою партитурою перетворилася на 3-d зображення подій XV століття.

«150 причин не захищати батьківщину» – дослідження 150 (умовно) причин її не захистити, 150 причин знайти компроміс (з ворогом або із совістю), 150 причин зробити вибір, яким би жахливим він не виявився («Я не прийняв смерть, я прийняв іслам» кондотьєр Джустініані). Вистава стала спробою крізь призму історії, зрозуміти, де корениться розпад і зрада, де головну роль грає людський фактор, а де – обставини, на чому тримається світ, та наскільки легко його зруйнувати.

«Двоє у твоєму домі»

Після драми Константинополя була представлена «драма простору», як назвали виставу «Двоє у твоєму домі» (реж. Михайло Угаров, Талгат Баталов) його учасники. Двоє в будинку – господарі, двоє інших – їх «конвоїри». Вистава – документальна історія про те, як білоруський поет, Володимир Некляєв, який балотувався у 2010 в президенти, піддався в результаті домашньому арешту. Чотири місяці він з дружиною Ольгою провів в ув’язненні – у власній малогабаритній квартирі у Мінську – під наглядом співробітників держбезпеки. На заднику роздрукований банер-план «двушки» із зазначенням житлової площі, перед ним з двох сторін по парі стільців, по центру три – умовно кімнати: для подружжя, для варти, кухня.

Головний герой, Володимир, інтелігент-письменник, скромний, невпевнений в собі, але свято віруючий в людей та справедливість закону. Його дружина – цілковита протилежність: рішуча, емоційна, владна й не так наївна в своїх судженнях щодо людей. Вона зовсім не церемониться з новими «сусідами» (то що, що вони «влада»?) і всіма способами не дозволяє їм встановлювати свої порядки.

Домашній арешт обертається побутовою історією з курйозними епізодами у вигляді амбалів, сьорбаючих на кухні горілку з чайних горняток під абсурдні розмови, та подружжя, замість сексу, нарочито голосно обговорюючих покійну кішечку. Вся ця комічність, щасливий результат справи (Некляєва відпустили), та пінна вечірка в фіналі майже заглушають жах, який взагалі в історію був закладений. Майже – тому що пощастило. З Некляєвим обійшлося, а якби ні? – як це траплялося (й трапляється) з багатьма, про кого не кричать новинні стрічки. Жах наздоганяє багато пізніше, коли музика давно стихла, піна розчинилася, люди розійшлися, та залишився лише бруд під ногами… і два наглядачі за спиною.

«Лір-Кліщ»

На четвертий день давали «Ліра»; ні, не шекспірівського – кліщевського. «Лір-Кліщ» (реж. Варвара Фаер) – моновистава-автобіографічна історія Марини Кліщової: від витоків до сьогодні, від «подвійних стандартів виховання» (мама з вищою освітою, тато алкаш) до подвійного тюремного строку, від зростаючих разом з дівчинкою комплексів (постійні порівняння її з красунею сестрою) до зростаючих, вже дорослої жінки, перспектив (актриса-самородок).

Історія піднесена з нескінченним почуттям самоіронії, навіть там, де явно було не до сміху. У виставі звучать пісні та вірші власного твору Кліщової. Разом із ними – цитати Шекспіра: колись, на другому терміні, в їх бригаді створювалася постановка за «Королем Ліром». Кліщ (так її звали) звичайно була Ліром, а «Лір» – візитною карткою їх «театрального гуртка». Тепер «Лір-Кліщ» – візитівка вже вільної Кліщової, актриси Театр.doc.

«Правозахисники»

П’ятий день фестивалю. Вистава «Правозахисники». Дія відбувається в офісі в Малому Казенному пров., 5 (реж. Олена Гремина, Ольга Лисак), – такій собі наспіх зібраній штаб-квартирі правозахисників. П’єсу спеціально для проекту написала Анна Добровольська, яка сама є правозахисницею.

«По-святковому» зсунуті столи, на них картонні тарілочки з нарізаними фруктами та ковбасою, випивка в пластикових стаканчиках. Біля стіни факс, який безупинно видає папірці з відгуками про роботу організації. Співробітники розгублено тиняються по офісу – потрібен тост. Після невеликої, з виразом зачитаної, біографічної довідки про першого в історії російського правозахисника Федора Гааза, п’ють «за все гарне», та починають жваво спілкуватися.

Розіграна у формі простенького офісного корпоративу вистава є потоком реплік дійсних правозахисників, розбавленим біографічними фактами про Гааза та «листами з факсу», – такий собі екскурс по буднях представників самої невдячної, небезпечної, але дуже потрібної «професії», що б’ється за те саме «гарне».

«Твій календар/Тортури»

Але й у хорошого є зворотний бік: часом просто непривабливий, часом жахливий. Про другий йшлося у наступному проекті Театру.doc «Твій календар/Тортури»: про виворіт діяльності всім відомої ФСБ. «Тортури» в деталях розповідають про заходи, які застосовуються в Росії поліцією та ФСБ до затриманих (винні вони чи ні – неважливо).

Затримують. Наполягають на обстеженні. «Через те, що ОМС (обов’язкове медичне страхування) я не маю, співробітники ФСБ пропонують провести обстеження за власні кошти». Навіщо? Щоб знати точно, що не помру від тортур. А далі пакет на голову, дроти електрошокера до пальців – «можна і до яєць, але багато метушні» – чи банальне підвішування. Для «підопічного» пекло – для службовців рутина. Для першого тортури, для них – єдина мова спілкування.

У «Тортури» вкрапляється, роздираючи або душі, або слухові перетинки, музика віолончелі, мерехтливі відео-довідки про фігурантів справи та ще один док-проект «Твій календар», де під низький тембр або «зриви голосу» музичного інструменту, між демонстрацією катувань та довідковою інформацією, на стіну виводяться дати та відповідні їм в Росії свята. Здебільшого військові, все решта – абсурд на кшталт дня пиріжків з начинкою або дня горілки, – отака «картина світу», сучасної Росії себто. День театру змішаний з днем артилерії, малинове варення – з жертвами політичних репресій, тортури – з повсякденністю. І це не тільки в Пітері або Пензі, це всюди.

«Війна близько»

І війна всюди. Принаймні на їх [Росії] найближчому кордоні – точно. І про це наступна вистава doc-марафону «Війна близько» (реж. Олена Гремина). Суміш сторінок щоденників луганчанина про військові будні в зоні АТО, сторінок тексту «Ваші голоси» Марка Равенхілла, про хімічні атаки в Сирії та п’єси Олени Греминої «Заручини», заснованої на «справі кримських терористів». Всі три частини, безумовно, про війну, але зібрані воєдино якось грубо, з різкими переходами. Перша – щоденник – формальний опис життя кожного українця Донецької чи Луганської областей того періоду (початок бойових дій), які потрапили під обстріл та всіма силами намагалися зберегти себе і свою сім’ю та жити нормальним життям. Спочатку революція в Києві. Герой впевнений, що незабаром все закінчиться. Анексія. Ті ж відчуття. Потім війна вривається в його місто, і він раптом перестає вірити в близький фінал. Він мав рацію: війна триває вже п’ять років.

Ця частина вистави викликала – що цілком логічно – найбільший резонанс серед нашого глядача. Ще б пак! Ставити про те, чого самі не мають – непрощенна зухвалість. Те, що відбувається в «Війні близько» має безпосереднє відношення до нас, нам це болить, і саме ми проживаємо це щодня.

У нас на такі теми говорить PostPlayТеатр, беручись за актуальні сюжети та піднімаючи гострі теми, та він при цьому залишається «на нашій стороні барикад»: адже «для нас це життя, а не вистава», –  справедливо зауважив хтось з глядачів. Проте в Росії – навіть на такому рівні – про це не говорить більше ніхто, і треба віддати цьому належне.

На майданчику за спиною луганчанина, як Привид Гамлетового батька, ходить Війна, руйнуючи все навколо та будуючи з уламків барикади – будує буквально: посередині майданчика, озвучуючи при цьому текст Равенхілла про сирійську війну, актор споруджує безладну конструкцію зі старих зламаних стільців. Біля/на/під нагромадження постійно моститься головний герой, ніби пристосовується до цієї війни, адже її потрібно перетерпіти.

Барикади руйнуються, і дві частини вистави обриваються третьою – «Заручинами»: стільці акуратно ставляться у два ряди, і – ласкаво просимо в залу суду у «справі кримських терористів», вона ж ліс, вона ж камера тортур та інше. «Транслюється» справа Сенцова: фігуранти, свідки, катування, неправдиві свідчення та знову (як в «Новій Антігоні», наприклад) відсутність справедливості: «суд окупантів не може бути справедливим по визначенню». Двох, які обмовили підсудного режисера, після допитів одягають в білі майки з отруйно-рожевим написом «крымнаш» та примушують дати – буквально надиктовують – неправдиві свідчення. Перший – Олексій Чирній – покірно носить «форму», другий –  Геннадій Афанасьєв –  зриває з себе майку та відмовляється від свідчень, даних раніше. «Сенцов і Кольченко аплодують».

Справа з того часу обросла купою подробиць, все ми знаємо, чим це є на сьогодні(хто не знає, поцікавтеся, бо важливо), але в основу «Заручин» ліг самий початок процесу. Закінчується спектакль останнім [на тому судовому засіданні] словом Олега Сенцова: «єдине, що я можу побажати <…> інформованій частині населення Росії, – навчитися не боятися».

«Коли ми прийшли до влади»

У тому числі не боятися говорити на гострі теми, боротися та ламати систему. Вивести з ладу механізм, яким керує узурпатор непросто, але треба пробувати: вистава  «Коли ми прийшли до влади» (Олена Гремина, Михайло Угаров, Зарема Заудінова, Костянтин Кожевников) став спробою вивести «формулу ідеальної держави», де в Росію впроваджуються схеми, здатні змінити роботу всіх держорганів на краще, тим самим підвищити рівень життя населення.

Героїв цієї утопії – п’ять: начальник ФСВП, міністри культури й освіти, голова Верховного суду та омбудсмен. Отже, ось вони – «три кити» державного устрою РФ. Найбільш важливими темами до розгляду, відповідно, стають тюремна реформа, судова система, захист прав людини взагалі, ув’язненої зокрема, та діри в системах освіти й культури. Акторами зачитувалася програма всіх діячів, потім самі герої (якщо були присутні) коротко коментували її, після чого було відбувалося обговорення з глядачем.

Починалася дискусія з ФСВП. Не дивно, адже в Росії, здається, саме цей орган є мало не головним механізмом Системи. Вся країна – одна велика в’язниця з різними за суворістю режимами. Після – слово було дано юристу, який намагався сконструювати «найгуманніший суд у світі». Наступний спікер – правозахисник. Стоп. Невже країні, де суд – найсправедливіший, а ФСВП, відповідно, архаїзм, потрібні правозахисники?.. Утопія утопією, а Зоя Свєтова (правозахисниця) справедливо помітила, що які б чудові зміни не відбувалися, Росія ніколи не стане країною, де правозахисники не потрібні. А така приваблива картинка складалася. Наостанок слово було дано міністрам освіти й культури.

Далі відбувався діалог з глядачем. Треба зауважити, він вийшов набагато жвавіше та правдоподібніше за всі ці примарні теорії. І хоча учасники-актори зробили спробу об’єктивно проаналізувати «утопію» з двох сторін, в більшості питань досягти консенсусу так і не вдалося – адже у нас [українців та росіян] абсолютно різні погляди на безліч речей. То ж великою дурістю було сказати «верховному судді», що неясно «чому ми [Україна і Росія] зараз не в дуже добрих стосунках, у нас в принципі все однаково». Ви серйозно?!… #facepalm

«Міша i Лена»

«Коли ми прийшли до влади» став завершальним у низці гастрольних вистав. В останній день, як постскриптум до фестивалю “пролунав” лаконічний й зворушливий «Міша i Лена», присвячений Олені Гремині та Михайлу Угарову.

Текст був складений з їх щоденників, точніше постів ЖЖ і Фейсбуку з 2005 по 2018 рік. Іронічні нотатки Угарова, дотепні записи Греминої, разом – дуже сумні, як виявилося, реалії, де держава повільно і впевнено вбивала неугодних митців та знищувала (і продовжує) театр, який «апелює до норми» і бореться за цінності. Як говорила героїня «Правозахисників»: «не за гроші й за ідею до фанатизму, а – за людські цінності». У кожній виставі Театр.doc боротьба за них була і є.

А далі що? Це питання, здається, зависло в повітрі з 16 травня. В якийсь момент, здавалося, ніякого «далі» не буде. Але, на щастя – є. Репертуар зберегли, репетиції відновили, старі проекти закріпили київським «Фестивалем пам’яті» та домашніми показами на різних майданчиках, нові – в стадії розробки. Є чергова адреса, черговий грандіозний ремонт і потужна підтримка глядачів, та, найголовніше, є сили йти далі.

Далі буде.

Текст: Олександра Тетеріна

Фото: Марiя Ботєва