Читання під час пандемії: старі та нові книжки для життєствердного настрою.
Від дитячих історій та старої доброї класики – до біографій видатних особистостей та новинок сучасної літератури. Письменники нарешті добралися до книжок, на які раніше не вистачало часу, перечитують щось улюблене чи готуються до роботи над новими творами. Й розповідають про своє читання на карантині.
Авторка романів «Клавка», «Ажнабія на червоній машині», «Падре Балтазар на прізвисько Тойво» та ще понад десяти книжок.
Я чотири роки живу на Близькому Сході, у місці, де знаходиться Гордіїв вузол різних культур, релігій, історичних доль і, на жаль, проблем. Тож, природно, я дуже зацікавилася двома книжковими новинками, які були анонсовані двома українськими видавництвами, що мають стійку високу репутацію на українському книжковому ринку – «Видавництвом Анетти Антоненко» та «Нора-друк». В обидвох книгах Ви побачите два колоритні шматочки Машрику – тієї частини величезного арабського ареалу, що охоплює Ліван, Сирію, Йорданію і Палестину.
Отже, перша книжкова новинка – це роман ліванського письменника Жаббура Дуейги «Надруковано у Бейруті» у перекладі Оксани Прохорович (видавництво: «Нора-друк»). Дія відбувається в сучасному Бейруті, де, як у складках одягу, заховався старий, майже не зачеплений часом райончик, а в ньому – приватна друкарня, якій більше ста років. І хоч зараз тут найновіше друкарське обладнання, проте в її закапелках ще живуть старі арабські шрифти, і десь там тиняються старі друкарі, які вміють набирати їх вручну і друкувати книги на старих непідйомних машинах, схожих на військові кораблі, на які треба було здійматися металевими сходами. Ночами в типографії, розташованій в підвальному поверсі старого будинку, що належить старій бейрутській родині, бродить молода красуня – дружина власника на ім’я Персефона, яка любить читати кілька книжок водночас, і вони, розкриті й перевернутими догори обкладинками, лежать в її домі усюди – на столах та подушках. А молодий письменник, що працює у друкарні коректором, перш ніж зайти на роботу, зриває маленьку гілочку з пахучого куща, розтирає її поміж пальцями, або ж занурює в нього руку, і, мов гребінкою, вишкрябує з нього жменю лавандових квіток, які кладе у кишеню.
Саме в цьому клаптику старого Бейруту відбувається заплутана історія, а ми, читачі, разом з автором, маємо можливість побродити старими бейрутськими вуличками, лабіринтами арабської граматики, завулками секретів старого арабського книгодрукування, завитками арабської каліграфії і серпантинами людських стосунків.
Бейрут з’являється також і в романі іншого письменника, який ось-ось стане доступним українському читачеві завдяки перекладу Богдана Горвата та «Видавництву Анетти Антоненко».
Палестинський письменник Усама аль-Ейса на початку свого роману «Божевільні з Вифлеєма» дає зрозуміти, що мова йтиме про божевільню під назвою Дегейша, розташовану в одному з монастирів на всесвітньовідомому шматочку Святої Землі. Походження цієї назви, пояснює аль-Ейса, пов’язується з диваком на ім’я Дагеш, за яким тягнеться низка легенд, от як, наприклад, така: він міг прийти до цирюльника, лишити йому свою голову для гоління, а сам ішов гуляти на свіжому повітрі, поки її не приведуть в порядок.
І ми вже приготувалися слухати такі-собі «тисяча-й-одна-нічні» оповідки, поки не розуміємо, що насправді Усама аль-Ейса хоче нам донести цілком серйозні речі. Зокрема, він розповідає про життя в палестинських таборах, в одному з яких він виріс. І ми навіть не відразу помічаємо, коли автор переходить від легендарного Дагеша до реального, до історичної особи – доктора Дагеша (справжднє ім’я Салім Мусса Ачі), засновника духовного віровчення, проголошеного ним у Бейруті в 1942 році. Передбачалося, що дагешизм стане новою, універсальною релігією, яка об’єднає в одну концепцію всі релігії світу. І закладено в ній і кармічні причинно-наслідкові зв’язки, і ідея реінкарнації, і ідея невмирущості духу. І ось ми блукаємо сторінками книги, намагаючись з’ясувати для себе про що йде мова – чи то про божевільного, схожого на пророка, а чи про пророка, що видає себе за божевільного. І коли ми вже готові признатися у власному безсиллі, варто звернутися до авторського напутнього слова про те, що «у цій по-шагразадськи (так перекладач транслітерує арабське ім’я знаменитої Шехерезади. – М.Г.) написаній історії, як, зрештою, у кожній іншій, – небагато правди, зате немало вимислу і звичайного пустослів’я. Точнісінько як у житті».
Автор роману «Вічний календар», збірки оповідань «Дім у Бейтінг Голлов», збірки есеїв «Околиці та пограниччя» та понад десяти книжок поезії.
Читання для мене – це постійний процес, тому незалежно від особливостей, які переживаємо, він не переривається. Найперше – перечитую різні матеріали, що пов’язнані з початком праці над новим романом. До того ж, розпочав читати романи Ісаака Башевіса Зінгера «Тіні над Гадсоном» та Нормана Мані «Повернення хулігана» і біографію Райнера-Марії Рільке, яку планував дочитати перед відвідинами Праги.
Чому саме ці книжки? По-перше, роман Зінгера найменш знаний з-поміж різноманітної його творчості, по-друге, він про Нью-Йорк. «Повернення хулігана» Мані з суто практичною метою. Колись я виступив ініціатором перекладу цього твору українською. Процес перекладу триває, але я повинен написати передмову – отож, готуюся. Щодо Рільке, то у квітні планувалася поїздка до Праги і потрібно було знати празькі місця поета для одного проєкту.
Авторка романів «Синдром листопаду, або Homo Compatiens» та «Дім для Дома».
Коли країни почали одна за одною закривати кордони, я була на півдорозі до Ріо-де-Жанейро, де жила й писала одна з найважливіших для мене письменниць – Кларіс Ліспектор. До її міста я так і не доїхала, але взялася перечитувати її книжки. Це культова самобутня авторка, яка походить з нашого Поділля.
Кларіс пише про головне – про буття й не-буття. Пише так сміливо й природно, як ми всі (чи принаймні я) хотіли би писати, але поки що не наважились. Кларіс уміє і бачити іншого, і говорити про себе як про іншого – як це вміють в літературі лише жінки. Своїм письмом вона допомагає в тому, на що ми зараз приречені, – бути з собою. Українською можна знайти новели та короткий і геніальний «Час зірки» – останній твір Ліспектор. «Час зірки» написаний перед смертю й про смерть, але справжнього життя в ньому більше, ніж у будь-якому пригодницькому романі. Так і в нашому карантині, по-моєму, може бути більше життя, ніж у подорожі.
Ще мене потішила нова книжка Сергія Жадана – п’єса «Хлібне перемир’я». Це тонко сконструйована річ про війну та пам’ять, про серйозне, але читаючи – я весь час усміхалася. Я дуже скучила за нашим Сходом, і ця п’єса подарувала мені радість – від упізнавання, від геніальної точності голосів. Там немає дороги, навпаки – є відмова від неї й неочікуване відчуття дому. Взагалі, стільки тепла в непоетичному тексті було в Жадана, здається, лише в Anarchy in the UKR, у розділі «Мої вісімдесяті», і я завжди чекала, що має колись бути ще щось таке.
А тепер мене захопила ще одна книжка від видавництва «Мерідіан Черновіц» – роман «Хто така Марта?» Мар’яни Гапоненко в чудовому перекладі з німецької Нелі Ваховської. Головний герой в романі користується правом, яке нам сьогодні не доступне – поводитися зі своїм життям та смертю, як йому заманеться. Аж заздриш йому, хоч він і помирає: в час пандемії не можемо вільно обирати здатися хворобі, бо цим наразили б на небезпеку інших.
А звернула я на цю книжку увагу завдяки рецензії Ганни Улюри. Я вже давно пишу прозу, де присутня та сама пташка Марта, що й у романі Гапоненко, але ледь не пропустила цей прекрасний текст – добре, що Ганна Улюра це виправила. Тепер читаю й розумію, що, мабуть, буду в своїй прозі з прозою Гапоненко «говорити».
Також хочеться сказати читачам, що карантин не обов’язково час для нового. Час тривоги – це час перечитувань. Саме в улюблених наріжних текстах – основа, на якій ми як читачі можемо втриматись, як будиночки в ураган. Тож якщо нові романи не читаються (як багато хто мені жаліється), то замість звинувачувати себе, можна повернутися «додому» – до улюбленої класики. Я на такий випадок маю з собою в Бостоні небагато, але все прекрасне, наприклад, антологію української поезії від «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» й «Медитації» Марка Аврелія.
Автор романів «Нечуй. Немов. Небач», «Магнетизм» та інших книжок.
Щойно дочитав «Нонсенс: осягнути і перемогти» Джеймі Голмза. Минулого року купив цю книгу і ніяк не міг до неї дістатися, аж карантин допоміг. Навряд чи цю книгу можна назвати потішною (хоча деякі цікаві історичні моменти в ній присутні), але доброю, певно, можна. Йдеться про здатність людини приймати правильні рішення під тиском, відсутністю інформації та у непрогнозованому зовнішньому середовищі. Смішно те, що все це ми зараз маємо. Ви не знайдете в книзі Холмса готових рецептів чи вправ із підготовки до розмаїтих нонсенсів. Та й сам я не впевнений, чи такі вправи можливі. Швидше, це збірка з описами різних наукових досліджень та навіть шматочком біографії Чехова, але в часи непевності краще не бігати, а причаїтися і читати. Це, на мою думку, найбільш правильна тактика, поки в нас немає певної стратегії.
Авторка романів «Hunt, doctor, hunt» та «За спиною».
Моя guilty pleasure і вимушена реальність на карантині – якісна дитяча література. Багато читаю шестирічній доньці і зрозуміла, що це мене дуже розслабляє і відволікає від робочої чи новинної напруги. Заодно треную скіли читання вголос.
Прочитали «Нескінченну історію» Міхаеля Енде в перекладі Юрка Прохаська. Багатезний і дуже лінгвістично вишуканий текст! Плануємо перечитати «Крихітку Цахеса» Ернста Теодора Амадея Гофмана. Я його читала малій роки два тому і була вражена, що вона так добре сприймає цей багатошаровий і кучерявий твір. Аж тут вона сама про нього згадала, не пам’ятаючи ні назви, ні автора довго і детально переказувала. Мене дуже потішило підтвердження, що не марно вибирала їй з малечку непрості книжки, орієнтуючись на слова більше, ніж на малюнки (хоч на них теж).
Для себе приготувала декілька грубих книжок, маючи романтичне уявлення, що зараз їх проковтну в лінивій нірвані, але щось постійно відволікає. Це «Амадока» Софії Андрухович і «Книги Якова» Ольги Токарчук в перекладі Остапа Сливинського. Сподіваюсь, влітку надолужу з читанням для себе.
Автор книжок «Тато в декреті», «The Ukraine», «Дивні люди» та інших.
Перечитуємо з дітьми впродовж дня Гаррі Поттера, всі сім томів по другому колу, а також усю Астрід Ліндгрен, яка є в хаті. Чесно кажучи, це просто улюблені книжки дітей. Ми жартуємо, що Гаррі Поттер – це «діткам про смерть», такий чорний гумор. Читати самому для себе зараз практично нема коли, через те, що діти цілодобово вдома без садочків та школи.
Автор роману «Капітан Смуток» та збірки поезій «Реп’яхи».
Якщо коротко, то зараз читаю зібрання творів Ремарка (На Західному фронті без змін, Повернення і Три товариші) – романи про повоєнне покоління молодих німців, посттравматичний синдром і пошук себе в соціумі. Класика вічна і актуальна, навіть попри часовий розрив тривалістю в сто років. Попри психологічну складність, історію, вони пронизані життєствердністю і відчуттям того, що кожен кризовий період рано чи пізно дійде кінця. Важливо за це і триматися в часи труднощів.
Автор романів «Карбід», «Твій погляд, Чіо-Чіо-сан», книжки «У пошуках варварів» та збірок короткої прози й есеїстики, а також поезії.
«Подивіться на нього, ось іде він – той, що прочитав «Улісса» повністю!». Мабуть, приблизно так про мене говоритимуть на вулицях. Адже відтепер я належу до нечисленного клубу людей, які подужали один із найбільших шедеврів модерністичної літератури ХХ століття – легендарний роман «Улісс» ірландського письменника Джеймса Джойса.
Якби не карантин, то куплений два роки тому «Улісс» і надалі б припадав пилом на полиці, чекаючи своєї черги. Я з острахом позирав на цю книжку, весь час вважаючи, що для неї потрібна якась особлива нагода, оказія для повного занурення в текст. Режим самоізоляції став слушним часом, щоб прочитати майже 750 сторінок роману. Всього на читання я витратив два тижні. Але воно не було легким, хоча одного разу вдалося за день прочитати майже сотню сторінок. Я відкладав усі справи й починав читати з самого ранку, ще до сніданку, сумлінно виділяв кілька годин по обіді, а вночі засинав разом із цією книжкою (вона сприяє глибокому сну). Часом складалося враження, що це насправді «Улісс» читає мене, а не навпаки.
У стилі самого Джойса я б описав цей роман так: читаєш спочатку уважно перечитуєш двічі абзаци думаєш боже це геніально весело чому я раніше не читав джойс жив одночасно з семенком пора вже й поїсти хто це тут дзвонить ну нічого собі перекладач і втнув як це взагалі можна зрозуміти в оригіналі йдеш собі вулицею цікаво коли закінчиться карантин файно було б отримати візу й махнути в дублін мабуть якщо автор пив пишучи то і я можу п’яним читати пошвидше б ця книжка закінчилася ого як гарно це найцікавіший розділ хтивий еротоман нуж-бо скільки така цитата збере лайків у фейсбуці варто переглянути екранізації вже шестисота сторінка завтра здолаю нарешті потім ще писати відгук а ні цей розділ ще кращий таки потрібно перечитати одіссею ірландець старий пияцюра сепаратист у мене є фото з його пам’ятником у трієсті моллі ще та хвойда ну добре добраніч.
Словом, «Улісс» — це, безумовно, шедевр. Але навряд чи я захочу його перечитати протягом кількох рокiв-десятиріч.
Авторка роману «Доця».
Карантин для всіх нас виявився певним стресом, і у такій ситуації особисто мені страшно пробувати щось нове, підсвідомо повертаєшся до старих добре відомих книг, які гарантовано відволікають. Тому я перечитую стару добру детективну класику. Ніро Вульф ніколи не підводив. З новинок можу відзначити тільки «Юпак» Сергія Сайгона. Ні на що не схожа книга. Спочатку смієшся і сердишся на себе за те, що її відкрила – так хороша чистентка мамина дитина раптом починає зустрічатися із дворовим хуліганом, який – о лихо! – матюкається. А потім не можеш відірватися. І другою любою для мене книгою стала повість Міли Іванцової «Моя бабуся спала з Саган». Хоча, як на теперішні часи, більш раціонально було б перечитати двотомник лікарських рослин і довідник з їстівних грибів.
Автор романів «Не озирайся і мовчи», «Де немає бога», «Доки світло не згасне назавжди» та ще понад десяти книжок.
Лише зараз вирішив нарешті закрити гештальти по деяких книжках, які раніше відкладав. Карантин дав можливість перечитати “товстунці” на кшталт «Бурі мечів» Мартіна чи «Сходу Ендіміона» Сіммонса, до яких раніше не добирався за браком часу. Це одні з найбільших книг у моїй бібліотеці. Не знаю, наскільки вони в змозі підняти настрій, та все ж.
Крім того, чимало читаю наукпопу для фактажу нового проєкту – циклу книг «Нові Темні Віки». З найостаннішого – це Несса Кері «Сміттєва ДНК. Подорож у темну матерію генома», Айдан Бен-Барак «Чому ми досі живі? Путівник імунною системою» та навчальний посібник «Природа Марса».
Автор романів «T-shirtологія: загальна теорія футболки», «Острів Sziget, або Труселя Iggy Попа», «Фріки Європи або експедиція за вином» та «Невдячна свиня, або Мене немає вдома».
Не думаю, що карантин сильно вплинув на книжкові смаки людей. Хіба що з’явилась можливість взятися за ті, які давно відкладав. Мені – і тепер, і завжди – піднімають настрій ті книги, котрі якісно, розумно, живо і цікаво написані. Хоча таких книг насправді не дуже багато. А смішних, з якісним гумором книг ще менше.
Власне, здебільшого читаю нон-фікшн, мемуари та книги, написані на основі реальних подій, подорожей, досліджень. Художню літературу теж читаю, звісно, але серед неї значний відсоток таких, що кинув, не дочитавши і до середини. Коли у книзі з’являється фальш, притягнуті за вуха події чи персонажі, штампи, заяложені прийоми та неуважне ставлення до тексту, перестаєш вірити і довіряти автору. Він має ставитися з повагою до читача і не забувати про його інтереси.
Що читав і читаю під час карантину? «Long Way Round» Юен Мак-Грегора, «Surfacing» Маргарет Етвуд, «Всемирная история высокомерия, спеси и снобизма» Арі Турунена, «Доктрина шока» Наомі Кляйн, «1913. Лето целого века» Флоріан Ілліес, «Даниил Хармс» А.Кобринский, «Римские призраки» Луїджі Малерба, «Короткие интервью с подонками» Девіда Уоллеса, «Аустерлиц» Вінфріда Зебальда, «50 изобретений, которые создали современную экономику» Тіма Харфорда. Назви книг, які не дочитав, не даю.
Текст: Ольга Мацо
