Ось що було на його почтаку, — пише Марія Галіна. І додає: на кінець тижня нас чекає теж щось неймовірне, але про те пізніше.

У вівторок в Одеському Художньому музеї  поет та письменник Сергій Жадан;  історик, співробітник Національного музею народної архітектури та побуту України Вадим Назаренко та директорка Харківського ЛітМузею  Тетяна Пилипчук (модераторка — заступниця головного редактора видавництва Vivat Олена Рибка) розмовляли «про щастя за традиціями Григорія Сковороди». Розмова переросла в обговорення фігури Сковороди – він виявився тією постаттю, яка не викликає суперечок та здатна об’єднати сучасність і минувшину української поезії; так саме як бароко виявляється тим самим підґрунтям на якому будується сучасна українська культура. Принаймні для мене цікаво було послухати про те, що 1) досі не відомо, чи дійсно Сковорода навчався в Києво-Могилянській Академії (в реєстрі його немає, а всі гіпотези з цього приводу спираються на книгу з його помітками, знайдену в університетській бібліотеці; 2) Сковорода був мандрівним філософом за власним вибором, бо  його батьки були заможні слобожани; 3) Сковорода бував й за межами України (Словаччина, Польща, Угорщина, можливо, навіть Італія, де він удосконалював свої знання мов та філософських систем, що тоді було звичайною практикою).

Але в першу чергу на круглому столі презентувався  проект «SkovoroDance»: альбом, де Сергій Жадан і Юрій Гуржи разом з Іреною Карпою працюють над музичним втіленням спадщини Сковороди (більше про презентацію цього альбому та його творців можна дізнатися на сторінці Litmuseum_kharkiv).

Такі проєкти конче потрібні, бо вони прокреслюють лінію від минулого до сучасного; від високої поезії та філософії до маскультури (відверто кажучи, саме маскультура це той фундамент, на якому тримається культура велика). Втілення цього проекту ми побачили, а точніше послухали того ж вечору — в просторі  Міністеріум , де ми мали нагоду наживо переконатися, як культура об’єднує покоління та напрямки, барокового філософа, модерністів ХХ століття та сучасних поетів (відео з концерту можна подивитися на сторінці кураторки  та художниці Каті Чалої).

Тут ми в першу чергу маємо подякувати Харківському Літературному Музею, за підтримкою якого був втілений цей проект, а також одеськім закладам, які допомогли презентувати його одеситам, яким до речі, дуже звезло – такі подїї трапляються не кожен день.  

До речі Одеський національний художній музей, згідно з інфою на сайті «за підтримки Українського культурного фонду у рамках проекту «Доступний музей онлайн» створив віртуальний 3D-тур виставками з сурдоперекладом. Він складається з тривимірного сканування сучасних експозицій «До війни» та циклу «Мови війни» у супроводі 22 відео жестовою мовою, які розповідають про окремі серії робіт та їхніх авторів» (див).

Ще одна цікава подія це чергове середове засідання краєзнавчого дискусійного клубу «Така різна Одеса» (єврейський дім Бейт-Гранд), яке було присвячено одеським краєзнавчим інтернет-групам. Їх насправді дуже багато, а аудиторія їх загалом сягає, як пишуть організатори події,  кількох десятків тисяч. Яка функція цих груп в світлі повномасштабної російської агресії? Від яких міфів варто відмовлятися, які просувати,  – і в чому до речі небезпека ностальгічного іміджу Одеси, який транслюють певні дуже популярні групи (не називатиму їх тут, щоб не привертати додаткової уваги). Звичайно про групи, їх просування в мережі, спілкування з учасниками, функцію адмінів і так далі було слухати дуже цікаво – так саме, як про діяльність та мету самих груп, але шкода, що недостатньо прозвучало (тільки в обговореннях) про краєзнавчі групи як засіб просування російських наративів. Так чи інакше це ще недосліджений, але дуже важливий елемент сучасного краєзнавчого процесу, вартий уваги та вивчення. 

Марія Галіна