Мандрівка всередину книжок і їхніх назв з «Лабораторією»: уривок з «Подорожі книжки»

Це книжка про історію книжок — винахід перших людських цивілізацій. Щоб набути сучасного і зрозумілого нам вигляду, книжка мусила пройти шлях довжиною в кілька тисячоліть. Від глиняних табличок до першого друкарського верстата — авторка занурює читачів у мандри від давніх цивілізацій до сьогоднішніх часів. Маршрут цієї книжки пролягає через поле битви Олександра Македонського, віллу Папірусів під час виверження Везувію та палац Клеопатри, через перші відомі книгарні, ГУЛАГ, бібліотеку Сараєва та Оксфордський підземний лабіринт. 

«Подорож книжки», що вийшла у видавництві Лабораторія, знайомить із маловідомими особистостями, які зіграли свою роль у розвитку книжкової справи — учителями, оповідачами, книгарями, перекладачами, рабами і бунтарями. Це повна історія одного із найважливіших засобів передачі знань, який і досі відчайдушно бореться за своє існування.

Ірене Вальєхо. Подорож книжки. Від папірусу до кіндл, — Переклад Анни Марховської, «Лабораторія», 2022

Уривок

Аж до винайдення друкарського верстата книжки були ремісницькими виробами, тобто створити їх було важко, вони були унікальними й неконтрольованими. Копіювали книжки одну по одній, на вимогу, нерідко вдома у читача, руками його власних рабів, тож який наказ міг зупинити їхнє розповсюдження?

Сьогоднішні електронні книжки — протилежність давніх рукописів: дешеві, ефемерні, невагомі предмети, які легко розмножити до нескінченності, вони спокійно лежать на серверах і пристроях для збереження даних у різних куточках світу; водночас їх пильно контролюють. 2009 року компанія Amazon здійснила безглузду спробу цензури й мовчки видалила з електронних книжок Kindle своїх клієнтів роман Джорджа Орвелла «1984» нібито на підставі конфлікту авторських прав. Тисячі читачів скаржилися, що книжка раптом без попередження зникла з їхніх пристроїв. Один детройтський студент, який писав наукову працю, обурився, адже разом з файлом зникли всі його читацькі нотатки. Невідомо, чи в компанії Amazon зчитали натяк на літературний символізм. У «1984» цензори від уряду видаляли всі згадки про літературу, що не влаштовувала Великого Брата; її жбурляли у піч, яку називали «дірою пам’яті».

Інтернет‑форуми рясніють коментарями зі скаргами на зникнення електронних версій різних книжок. Насправді, натискаючи на кнопку «Купити», щоб додати нову книжку в форматі PDF до свого облікового запису, ми не купуємо осяжну річ. У нас практично немає прав на тексти, які мерехтять за скляним екраном. На нас чатує діра пам’яті, яка може поглинути наші віртуальні бібліотеки.

Оскільки дитиною я вважала, що всі книжки написані для мене, а їхній єдиний примірник лежить у мене вдома, я легко піддаюся спокусі й ідеалізую старі унікальні рукописи. Насправді ці книжки були значно менш привітними за наші. Зовні стародавня писемність нагадувала густий задушливий ліс, де слова скупчувалися без проміжків, не було великих і малих літер, а розділові знаки використовували безсистемно. Читач мав напружено торувати собі шлях крізь хащі літер, важко дихаючи, сумніваючись і повертаючись, щоб не загубитися. Чому античні люди не давали тексту дихати? Почасти для того, щоб максимально використати папірус чи пергамент, дорогі матеріали. На додачу, перші книжки призначалися для читання вголос, розшифрування на слух того, в чому око бачить лише нескінченну вервечку символів. Нарешті, аристократам, які пишалися своєю культурною вищістю, було геть ні до чого спрощувати життя читачам‑початківцям з обмеженим доступом до освіти, аби ті проникли у приватні книжкові володіння.

Рух до спрощення тексту був повільним, нерішучим, поступовим. Ерудити з Александрійської бібліотеки винайшли системи наголосів і розділових знаків. Обидві приписують Аристофану Візантійському, бібліотекарю з феноменальною пам’яттю. Коли між словами не було проміжків, кілька наголосів — таких собі вказівників на звивистій дорозі — надзвичайно допомагали читачеві.

Поділ літер на слова і речення розвивався поступово. Один з методів письма полягав у поділі тексту на повнозначні рядки, що допомагало недосвідченим читачам підвищувати чи опускати голос у кінці думки. Наприкінці IV століття Єронім Стридонський помітив цю систему в книжках Демосфена і Цицерона; він першим описав її й почав радити іншим. І все одно її не стали насаджувати, тож пунктуація залишалася мінливою. Починаючи з VII століття комбінація крапок і рисок позначала крапку, внутрішньорядкова крапка відповідала нашій комі, а крапку з комою використовували так само, як зараз. Імовірно, у IX столітті мовчазне читання було вже достатньо звичним, щоб писарі чи копіювальники почали відокремлювати кожне слово від надокучливих сусідів; можливо, це робили і з естетичних міркувань.

Ілюстрації у рукописах також були вимушено рукотворними. Від появи у єгипетських «Книгах мертвих» вони виконували радше роз’яснювальну, ніж декоративну функцію. Зображення виникли задля візуальної підмоги, пояснення і доповнення текстів, зважаючи на те, як важко їх було читати. Наукові тексти супроводжували діаграмами, художні — сюжетними сценами. У греко‑латинській традиції часом зображували медальйон з головою чи погруддям письменника, такий собі знак авторства.

Перший приклад, про який нам відомо, — це «Зображення» Варрона, втрачений твір, описаний Плінієм, у якому автор розповів про життя семисот відомих греків і римлян. У цій амбітній книжці, виданій 39 року до нашої ери, портрет знаменитості доповнювали епіграмою та описом. Розмах цього проєкту вказує на те, що римляни могли розробити якийсь метод естампа, призначений для літературного ринку.

Після привласнення християнами книжки як теологічного символу з’явилися нові способи декорування. Самі слова перетворилися на орнаментальні форми. Сторінки фарбували в імператорський пурпуровий колір, текст писали золотим і срібним чорнилом. Книжки були не просто пристроями для читання, а реліквіями й витворами мистецтва, які виокремлювали своїх власників на тлі інших. З’явилася спеціалізація праці: зазвичай писар давав чіткі вказівки й відводив місце для ілюстрацій; після цього пергамент віддавали мініатюристам та ілюстраторам. Вже у XIII столітті простір сторінки став подібним на лісові хащі, складним і утопічним. На її берегах народився комікс. У прямому значенні: перші в історії ілюстровані смужки з’явилися на берегах стародавніх рукописів. Літери на сторінках обростали неймовірним мереживом драконів, змій і витких рослин, які поєднувалися і перепліталися у безліч закручених форм. Вони рясніли людьми, тваринами, пейзажами, дотепними сценками, зображеними на низках малюнків. Ці маленькі ілюстрації обрамлювали рослинним орнаментом: від нього походить слово «віньєтка», адже на кожній рамці малювали виноградну лозу. Починаючи з готичного Середньовіччя, поряд з рота́ми персонажів зображували маленькі смужки тексту, котрий вони вимовляли, — попередники «хмаринок» з фразами у сучасних дитячих історіях. Якщо абстрагуватися від тексту, мініатюри з’явилися для того, щоб відродити у людей жагу до дива. Деталізовані чи фантазійні, намальовані з натури чи породжені уявою, ці ілюстрації дають змогу побачити, як у другорядних місцях можуть народитися і досягти успіху нові форми мистецтва. У коміксі, спадкоємцеві елегантного графічного минулого, збереглися ознаки, що нагадують про його походження. Персонажі сучасних альбомів, як ті істоти, що населяли простір далеких рукописів, часто мешкають у якихось межових, чудернацьких, гіпнотичних, викривлених світах. І, як ті рукописи, вони приковують до себе погляди й борються за те, щоб не бути другорядними.

Внутрішня картографія книжок зазнала неабияких змін із появою друкованої сторінки з прозорою структурою, яка мала прискорити читання. Текст, доти сконцентрований у компактних блоках, почали розбивати на абзаци. Заголовки, розділи й нумерація сторінок слугували компасом для орієнтування у тексті. Оскільки всі примірники друкованого видання однакові, сформувався цілий арсенал довідкових інструментів: покажчики з номерами сторінок, виноски й надійні домовленості про вжиток розділових знаків. Друковані книжки ставали дедалі простішими для читання, а отже, й привітнішими. Покажчики стали для читачів мапою вмісту книжок. Читачі могли зануритися у книжку і щоразу вільніше в ній орієнтуватися. З плином століть непролазні джунглі слів, крізь які читач, обливаючись потом, продирався з ножем у руці, перетворилися на охайні сади для спокійних прогулянок.