Поміж предметів: виставка Андрія Сагайдаковського в ONFAM.
Остання потужна художня подія травня – в ONFAM / Одеському національному художньому музеї відбулося відкриття виставки «Поміж предметів» львівського художника Андрія Сагайдаковського (у співпраці з артцентром «Я Галерея», куратор — Павло Гудімов). Для Одеси це подія видатна, бо це перша персональна виставка художника, що ще у 90-і здобув репутацію не тільки в Україні, а й загалом в Європі (і звісно, треба подякувати поціновувачам, які надали роботи з приватних колекцій, бо зазвичай будь-які музейні стіни не міцніші за оті старі килими). Підтвердженням тому – справжній натовп на відкритті.
«Поміж предметів» – це передусім про інсталяції, які ми бачимо в стінах музею. Загадкові, бо запаковані в чорну церату, перетягнуті світлими вервичками об’єкти (може, це скульптури, може, предмети меблів) з одного боку натякають на щось швидкоплинне та щемливе (якісь події, переїзд, ремонт або зміни в житті), з іншого — звісно, невіддільні від воєнного часу, бо, мабуть, саме так і пакували музейні об’єкти на початку війни, ховаючи їх від ворога. Тож пересування серед таких незрозумілих чорних об’єктів, мабуть, покликане створювати у відвідувача відчуття непевності, несталості, плинності того, що відбувається. Ну, як на мене, бо я ж не мистецтвознавець, якби я не знала, що це частина проєкту, я би сприйняла це просто як даність — ну війна, мало що запакували та розмістили серед робіт, ми ще й не таке бачили… Але це саме тому, що не тільки мистецтво змінює наше уявлення про норму, сам навколишній світ зараз поміняв наше уявлення про норму, зокрема існування музеїв (і не тільки).
Інші предмети, «поміж» яких ми себе знаходимо на виставці, — це, звісно, «фірмовий» живопис на старих килимах та скатертинах, де текстура працює нарівні з нанесеним на поверхню зображенням. Я би сказала, що це своєрідний палімпсест, бо упізнавана ностальгічна текстура старих килимків ніби повертає глядача у минуле, доповнює сприйняття. Часом такий палімпсест має навіть не два, а три шари сенсу – бо наразі дірки на полотні можна трактувати як пошкодження від куль або уламків снарядів, а зображення відсилає до залишків, уламків класичної культури, норми загалом, як у роботах «Пейзаж з Венерою» (2015) та «Напівбог». «Напівбог» (тут ще відсилка до всім пам’ятної ще з дитинства, з підручника з історії стародавнього світу скульптури Геркулеса), написаний на пошкодженому килимку, ще має щось, що нагадує кульові наскрізні поранення в області черева, тож навіть назва тут працює як відсилка до вразливості. Він же тільки «напівбог», тобто неспроможний захистити себе від руйнувань, від війни, від заліза.
Що показово, робота написана у 2010-му. Ми, мабуть, недарма кажемо, що саме художники, на відміну від політичних аналітиків, здатні відчувати тонкі переміщення історичних токів. Підтвердженням тому – робота «Вікна», написана в 2010–2013 роках, де дірки на ковдрі також можна інтерпретувати як кульові пошкодження.
Майже всі роботи написані білим на чорному тлі, де контури трошки затерті, а білі тексти писані від руки – ще одна ностальгічна асоціація зі шкільною дошкою і крейдою. Є дуже жорсткі, як «Це не те, що воно є», — червоні трафаретні літери на тлі сіро-чорних постатей корів. Виняток – кольорові «Білі китайські кеди» (2009) з підлітком, що застиг у радісному стрибку у блакиті, які, як на мене, відсилають теж до дитинства, але іншого — до «Кульбабового вина» Бредбері, до епізоду з білими тенісними туфлями, та «Вегетація» (2015) на панбархатній скатертині з її чорно-зелено-золотим тлом, набивними чорними квітами та білими олійними контурами гілок, що ніби пробиваються через монотонність узору. Скатертина відсилає нас до матеріальної пам’яті дитинства, саме так, як це робить візія затертої крейди на чорній дошці в школі, бабусині килимки, жорстка поверхня скатертин тощо… Все, на що потім нашарувалися інші спогади… Тож знов перед нами такий палімпсест, де шари просвічують крізь шари.
Я би сказала, що у випадку Андрія Сагайдаковського збіглися, як кажуть науковці, «матеріали і методи», месидж і трохи удачі. І на жаль, саме війна додала роботам додаткового сенсу, бо зараз усе, що ми б не розглядали, ми розглядаємо через оптику війни.
Марія Галіна
