Пропоную чотири історичні тексти, які передають загальний контекст, з увагою на 20-те ст. Також Орвелл – це класик, якого всі мають знати. Решта рекомендацій – це особисті спостереження, переживання, мемуари, в яких історія стає живою.

1. Наталія Яковенко, Історія України
2. Перший вінок. Жіночий альманах (уп. Наталя Кобринська та Олена Пчілка, 1887)
3. Юрій Горліс-Горський, Холодний Яр
4. Юрій Лібер, Тотальні війни
5. Тімоті Снайдер, Криваві землі
6. Анастасія Лисивець, Скажи про щасливе життя
7. Віктор Кравченко, Я обрав свободу
8. Джордж Орвелл, Колгосп тварин
9. Іван Патриляк, Перемога або смерть
10. Марія Лабунька, Коли ліс був наш батько
11. Валентин Мороз, Репортаж із заповідника ім. Берії
12. Сергій Жадан, Інтернат

А ще, я завжди кажу своїм студентам, щоб читали класиків – Платона, Арістотеля, Марка Аврелія, Маккіавеллі, Томаса Гоббса, Джон Лока, Жан-Жака Руссо, Вольтера, Макса Вебера, Карла Маркса… Рівно ж читати класиків літератури. З простої причини: всі наші теперішні дискусії походять від їхніх думок, теорій. А прочитавши класиків, тоді можна корисно прочитати сучасних авторів.

Спочатку подаю справді вартісні історичні повісті:

1. Пантелеймон Куліш. Чорна рада. К., 1967

2. Осип Маковей Ярошенко. К., 1967

3. Юліан Опільський, «Іду на вас», «Ідоли падуть», «Сумерк» – трилогії про період Київської Русі і Середньовіччя. Львів, 1994

4. Роман Іваничук «Мальви». К., 1968

5. Всі твори пера Андрія Чайковського та Адріана Кащенка

7. Володимир Малик, «Таємний посол» (тетралогія)

Також важливі історичні дослідження:

1. Юрій Мицик «Іван Виговський», Харків, «Фоліо», 2010
2. Юрій Мицик «Тиміш та Юрій Хмельницькі», Харків, «Фоліо», 2012
3. Юрій Мицик «Святий Петро Могила» Харків, «Фоліо», 2012
4. Юрій Мицик «Іван Сірко» Київ, «Кліо», 2019
5. Сергій Плохій, Юрій Мицик «Як козаки Україну боронили» Київ, «Кліо», 2018
6. Олена Апанович «Козацька енциклопедія для юнацтва» Київ, «Веселка», 2009
7. «Полководці Війська Запорозького», колектив авторів, Київ «Асаdеміа», 1998
8. Сергій Павленко «Іван Мазепа» Київ, «Альтернативи», 2003
9. Літопис Самійла Величка, Київ, 1990.

1. Сергій Плохій «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності»

Книга гарвардського професора Сергія Плохія добре пасуватиме для тих, хто пропустив декілька уроків історії України в школі, але прагне надолужити втрачене. Автор зумів поєднати якісний академічний матеріал із захопливими елементами масової культури, наприклад, з відсилками до кімерійців і «Конана варвара» з Арнольдом Шварценеггером. Одним із головних досягнень книги є відсутність протагоніста у вигляді стражденної української нації, що від часів трипільців бореться за свою незалежність. Жвавий стиль оповіді та полікультурний підхід Сергія Плохія буде прийнятним для читачів з будь-яким історичним базисом. Ба більше, приємним бонусом є наявність українського, російського та англійського перекладу, що дозволяє зробити книжку ближчою для широкої аудиторії. 

2. Наталя Яковенко «Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України (вид.4-те)»

3. Ярослав Грицак «Нарис історії України. Формування модерної нації XIX-XX століття»

Ці дві книжки відомих професорів Києво-Могилянської академії та Українського католицького університету які хронологічно та концептуально доповнюють одна одну будуть цікаві для читачів, що мають бажання глибше зануритися у дискусійні моменти української історії. Це не лише підручники, які покликані цікаво вплести академічні факти в історичну оповідь, вони спонукають до міркування про причини та наслідки історичних процесів, пошуку відповідей на питання, чому Україна є саме такою, якою ми бачимо її сьогодні. Роботи дозволяють ширше поглянути на наше минуле і дають усвідомлення, що історія України – це не лише тяжка доля кріпаків і козацькі звитяги, а й «плавильний котел» для багатого спадку польської, єврейської, російської, татарської культури, життя унікальних модерних міст та місце України в контексті регіону. Дотепний стиль Наталі Яковенко та розважливі міркування Ярослава Грицака не залишать байдужими зацікавлених. 

• Наталя Яковенко. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Київ: Критика, 2009.
• Ярослав Грицак. Нарис історії України. Формування модерної нації ХІХ–ХХ століття. Київ: Yakaboo Publishing, 2019.
• Сергій Плохій. Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності. Харків: КСД, 2015. 
• Енн Епплбом. Червоний голод. Війна Сталіна проти України. Київ: Наш формат, 2018.
• Олексій Сокирко. Лицарі другого сорту. Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669–1726 рр. Київ: Темпора, 2006.
• Катерина Диса. Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах XVII–XVIII століття. Київ: Критика, 2008.

Шкільний наратив історії, зокрема історії України, м’яко кажучи, недосконалий. З тривалого досвіду викладання в університеті і спілкування зі студентами молодших курсів можу сказати, що в нинішньому вигляді викладання історії у школах відбиває у багатьох підлітків інтерес до історії як такої. Тому перші три позиції у моєму списку (Яковенко, Грицак і Плохій) — це своєрідна альтернатива підручниковій історії. Крім того, це просто добре написані книжки, які буде цікаво прочитати ширшому колу читачів. Представлена у них історія більш багатогранна, проблематизована, Україна в них багатоетнічна та мультикультурна, вона не оточена ворогами з усіх боків і не є вічною жертвою. 

Одна з центральних тем для розуміння української історії ХХ століття — Голодомор 1932–1933 року найповніше представлена у свіжій книжці Енн Епплбом «Червоний голод». Тут авторка, спираючись на архівні документи, усні свідчення, мемуари тощо показує і сам голод, і події терору, які йому передували як частини хитромудрого плану Сталіна, який зрештою не спрацював на далеку перспективу.

Нарешті, дві останні книжки (Сокирка і Диси) — це приклади того, що історія може бути дуже несхожою на шкільний наратив. «Лицарі другого сорту» Олексія Сокирка — мабуть, найкращий приклад поєднання живої воєнної історії та історії повсякденного життя найманців охотницьких військ, де представлена не лише специфіка військових кампаній, а й щоденні турботи найманців, пов’язані з харчовим забезпеченням, одягом, зброєю, піклуванням про здоров’я тощо. Моя «Історія з відьмами» — це занурення у світ страхів, вірувань і конфліктів пересічних людей XVII–XVIII століть, світ, у якому через звинувачення у чарах можна багато дізнатися про родинне життя, ставлення до дітей, стосунки між слугами і панами, а також про інші повсякденні турботи, про які не розповідають шкільні підручники з історії.

Є питання дуже складні, складні своєю простотою і багатоваріативністю відповідей. Зокрема, питання, що читати старшокласнику, аби формувати певний світогляд, аби розуміти історію та минуле. 

Мій досвід буде дуже багатим, я дуже багато читав у школі, зі столиці тато привозив мені купу літератури, я був постійним відвідувачем бібліотек (у дитячій був навіть у списку «кращих читачів»)…а зараз практично викладаю курс з української історичної белетристики: «Жінка та історія: українська література» в Українському католицькому університеті. 

Є моя велика вада, якої я не соромлюся, практично не знаю укрсучліт, за окремими винятками. Коли став читати іноземними, надаю перевагу книжкам німецькою або перекладам класики, тобто мій багаж – твори до 1990-х, що справили на мене значний вплив як школяра. Ще однією рисою, що вирізнить мою генерацію – ми багато читали російською і моє захоплення саме українською історичною белетристикою на той час, було доволі винятковим у харківському передмісті.

Та я захоплювався творами Антоніна Ладинского «Когда пал Херсонес», наприклад, чи Ростислава Кинджалова з історії Мезоамерики, про майя «Конец священного круга» перечитував навіть допіру. Перекладені з російської твори про подорожі та описи річок були теж дуже захопливими, зокрема «Великі, могутні, живі» Олександра Муранова про найбільші ріки світу. Напевно у підлітковому віці як і багато моїх однолітків як зачитувався перекладеною з російської «Книгою майбутніх командирів» Анатолія Мітяєва про найвидатніших воєначальників.

Отже, що я б радив би прочитати з історії України, і радив би те старшокласнику. 

З історії первісного суспільства: якщо загалом то захопливо перекладену «По вогонь» та «Печерний лев» Жозефа Роні-старшого, «Цілющий камінь»  Анатолія Давидова та оповідання Юрія Логвина.

Коли говорити про античність мене дуже вразила свого часу повість Івана Немировича «Син раба» та збірка про митців «Народжені в Елладі» Олександра Федорука. Щодо популярної наукової лектури, то це численні переклади творів словака Войтеха Замаровського (Спочатку був Шумер, Сім чудес світу, Ліссіпові коні ). 

Щодо української історії у той час – це «Ольвія» Валентина Чемериса та «Гонитва до мосту» Юрія Хорунжого обидва твори про відомий похід перського війська царя Дарія на скіфів. Дуже захопливе читання.

Давня Русь: поза конкуренцією Дмитро Міщенко «Синьоока Тивер», «Лихі літа Ойкумени», «Розплата»; про Володимир Малик «Князь Кий», «Червлені щити», бачите я надзвичайно любив «Гнів Перуна» та «Зраду або як стати володарем» Раїси Іванченко і, не приховую, плакав, дочитуючи її «Золоті стремена». «Отчий світильник» Романа Федорова теж вражав. І звичайно – велика класика «Святослав» та «Володимир» Семена Скляренка та «Диво» Павла Загребельного. Українською між тим, переклали і відому трилогію Василя Яна: «Чингізхан», «Батий» та «До останнього моря» (щодо останньої певно не знаю).

Дуже важливо для пізнання побутового боку української історії читати твори Ореста Левицького, зокрема «Волинські оповідання» (не знаю, чому їх не перевидають)? Є ще збірка «По судах Гетьманщини» того ж таки Ореста Левицького, але вона упереджено перекладена і підібрана Миколою Горбанем 1928 р.

Козацтво представлене в українському разі дуже багатьма творами і якщо «Чорна рада» Пантелеймона Куліша зараз у шкільній програмі, то я сприймав її як заборонену екзотику. Дуже мене вразив роман «Я, Богдан» Павла Загребельного. Дуже охоче прочитав про «унію» та «Наливайка» – «Білі бланкети» Миколи Смоленчука. Є десятки творів, які дійсно читалися на одному диханні, але не перечитувалися, перепрошую, таке у мене ставлення до творів Володимира Малика (Таємний посол) і дуже багатьох інших, де фігурував чи Сагайдачний чи Сірко. Знаковими для ознайомлення з історією козацтва для мене були популярні книжки «Гомін, гомін по діброві» Володимира Голобуцького та, звичайно, від першого видання «Як козаки воювали» Юрія Мицика, Сергія Плохія та Івана Стороженка.

Ще дуже люблю «Людоловів» Зінаїди Тулуб, страшено захватна книжка. А от «Три листки за вікном» Валерія Шевчука підлітком не осилив, проте просто захватно читав і перечитував його твори у студентські роки.

Як багато в чому регіональний історик маю на гадці й два харківські твори саме про Івана Сірка і я б уданому разі радив би їх для прочитання «Козак і воївода» Миколи Горбаня та «Шляхом бурхливим» Григорія Бабенка. Хто ж цікавиться історією Слобожанщини XVIII cт., то зовсім недавно вийшла дуже цікава збірка оповідань Арсена Зінченка «Цвіт півонії» – це оповідання про часи інтеграції регіону до російських імперських структур, з великою майстерністю описані пересічні людські долі. 

Між тим, про XVIII cт. про руйнування Січі і переселення на Кубань є два гарних романи Спиридона Добровольського «Очаківський розмир» та «Карасунський кут» – дуже захопливе читання. І, звичайно, уже через великі колорити стилю та мови «Володарка Понтиди» Юрія Косача (і «День гніву» про повстання Хмельницького його ж теж нівроку). 

Про XIX cт. читав мало, воно відображене уже яскраво у класиці. А ось справжніми відкриттями для мене і я б радив і раджу читати були «Голубі ешелони» Петра Панча та численні твори Бориса Антоненка-Давидовича («Просвітяни», «Печатка»), що дійсно відкривали для мене той складний і суперечливий світ подій 1917 -1920 рр.

Проминувши чимало гарних творів, що я читав і радив би читати. Зазначу, що зараз я читаю «У пошуках варварів. Подорож до країв, де починаються й не закінчуються Балкани» молодого прозаїка Андрія Любки, бо книжки про Балкани теж мене вабили ще зі школи. Але те не зовсім для старшокласників і окремі теми.