Ще одна художня акція, не така масштабна, але в нашому контексті значима, відбулася наприкінці минулого тижня. Це персональна виставка фотографки і мисткині Галина Безверхня «Прийняті» (за кураторством Володимир Умма), напівприватна – ну тобто, хто слідкує за сторінками авторки в соцмережах, той і прийшов.
Формат теж неофіційний – щось на кшталт квартирників минулого століття, с тою тільки різницею, що це не квартира, а студія. Але осередок саме квартирників, friendly, неофіційний, і, роздивившись світлини, відвідувачі посіли за стіл і приступили до обговорення за пляшками вина та коли…
Що тут важливо.
На світлинах Галини презентована оголена натура (ми відібрали для Kyiv Daily не-зовсім-оголену-натуру через конвенційні вимоги спільнот, хоча, звісно, традиція сягає аж до палеоліту).
Але показово ось що.
Тільки за цей рік в Одесі відбулося кілька виставок, присвячених тілесності.
В укритті Музею сучасного мистецтва Одеси в березні пройшла персональна виставка Анни Антонюк «Я є — хочеш ти цього чи ні» (художниця була присутня на «Прийнятих») – саме про вразливість та прийняття себе. На Торговій, 2, на теренах Спілки Художників в травні відкрилася виставка НЮ, а в галереї «Вікно» виставка «Мрії про мирне літо» Оксани Церковної – про тілесність як простір для дослідження. Я вже не кажу про щотижневі студії Катерини Билетиної в #nesterenkogallery. Ну і мабуть ще щось було – але така щільність показова.
Загалом, як помітив на обговоренні Володимир Умма, в часи війни цікавість до тілесності зростає – нею почали цікавитися навіть ті митці, що ніколи до того не займалися.
На то є кілька причин.
По-перше, що еротика і війна на підсвідомому рівні пов’язані одна з одною (прикро, але це так).
По-друге, як зауважив Умма, зараз ми помітніше, ніж в мирні часи стикаємося з викликами власної тілесності – звісно, через травми військових, але не тільки, бо завжди є певний шанс отримати воєнну травму в так званих мирних містах. Тут викликом стає сама робота з власним тілом, з прийняттям його таким, як воно є. Це робиться на різних медійних рівнях свідомо або ні, так, минулого року в Києві на дефіле українську моду презентували моделі з протезованими кінцівками.
Як результат, збір, що мав метою презентувати нову локацію, переріс в обговорення болючих проблем, пов’язаних з прийняттям власного тіла: на імпровізованому круглому столі майже всі жінки (навіть ті, які на мій погляд мають конвенційну зовнішність) говорили про складність прийняття себе, і про те, як допомагає тут робота з власним тілом через його віддзеркалення у мистецтві. І мистецький круглий стіл на деякий час перетворився на щось схоже на сеанс групової психотерапії.
Означає чи це, що жінки взагалі травмовані – війна чи ні – через власну тілесність, через нав’язані їм звові стандарти краси, або через родинні патерни, які теж можуть бути – й бувають – руйнуючими? Не знаю, але така можливість існує.
Так або інакше, тут є над чим подумати. До речі Галина Безверхня з Уммою ведуть ще один тривалий проєкт – фотопортрети одеських знакових фігур – зокрема оголених, або напівоголених, якщо хтось погодився на таку роботу з власним тілом… Здається, це теж про роботу з собою та про прийняття; бо тіло дуже вразлива річ саме на духовному рівні, як виявилося.
Марія Галіна
