В музично-драматичному театрі ім. В. Василька відбулося «перформативне читання» п’єси «Привиди у гілках» за авторством Валерія Пузика, письменника, фотографа та художника з Одеси, який зараз знаходиться в лавах ЗСУ.
Валерій Пузик – один з тих, хто формує зараз культурне поле Одеси, то не дивно, що саме Український театр, внесок якого в сучасне культурне життя міста, я би сказала, ключовий, і саме молода його команда презентувала п’єсу на сцені «Глядач 38». Формально це читання. Насправді – як на мене, – повноцінний спектакль, бо сучасний театр має багато опцій, зокрема на малих сценах, де безпосередний контакт з глядачем робить більше ніж будь-які декорації. Дві розкладушки, палети та картина, написана власне автором п’єси – більше й не треба. Навіть те, що актори читають з листа, не заважало сприймати п’єсу так, як мабуть її і треба сприймати – як безпосередній, хоча й художньо трансформований досвід війни. Герої – «звичайні люди в незвичайних обставинах», приватні люди, чоловіки без жінок, які вимушені щоразу дивитися смерті просто в обличчя… «Треба просто прийняти свою смерть» – одне з мотто п’єси. Так, але ж люди не хочуть помирати, вони хочуть повернутися додому, до своїх жінок та родин. Їм, як хтось з них зауважив, пощастило, вони живуть не в окопах, а хаті, хоча й розбитій, навіть супермаркет є зовсім поруч, в 60-і кілометрах, але ось там посадки, а ось там, за посадками, русня. І з розбитого кладовища лунають голоси загиблих побратимів. І взагалі це «погане сіло», бо тут хтось бачив відьму, яка йшла просто по мінному полю – і нічого, пройшла і зникла.
Тут є все, чого ми чекаємо від «воєнної прози» – і яскраві характери, і втомлений цинізм медика, що на нулі звик не стільки лікувати, скільки фіксувати втрати, і службові та позаслужбові відносини кількох дорослих людей, які може й різні, але притерлися, пристосувалися один до одного… Ну й побутові деталі, які переконують нас в тому, що все це насправді – ось бабця (її грає чоловік) приносить «хлопчикам» гарячі пиріжки, розповідає свою історію, звісно щемливу, бабця як бабця, зворушлива, метушлива, я поки відбувається сцена, думаю, а що, як оті пиріжки отруєні… Бо ми ж знаємо такі історії, правда, зазвичай там наші бабці травили отих щурів, ну а раптом?
«Хлопчики» звісно хапають оті пиріжки, бо ж їсти хочеться, і один з них каже «А що, як вони отруєні?»
І ось після цього починаєш вірити всьому. Бо вони думають так, як я.
Взагалі, як відмітили вже на обговоренні, яке було після читання (як на мене, дуже вдала ідея пані Світлани Бондар, художнього керівника театру), і в якому приймали участь і режисер (Ярослав Бабич, і це його, здається, перша спроба), і актори, і запрошені глядачі… так ось, як відмітили на обговоренні, саме побут війни, який наразі може вперше в історії художне осмислюється просто в режимі real time. Позбавлений пафосу, він майже нічим не відрізняється від побуту будь якої напіввипадкової компанії чоловіків. Майже нічим. Бо поруч смерть і її треба прийняти.
Це, до речі, відкриває ще один вимір спектаклю.
Дві дівчини-акторки тут виступають як психопомпи, провідники на той бік (я проводжала Маркеса і Толкіна, каже одна з них), і частково діалоги відбуваються вже після смерті героїв…
Ти вже помер, каже вона йому. Просто прийми свою смерть…
Як так, помер?
Так, уві сні, серце не витримало.
Та я мав через два тижня у відпустку… та в мене каска суперова на Нової пошті чекає, я замовляв…
Тобі вже не треба.
Навіть що, не як герой? Не в бою? Та що, виплат родині не буде?
Ні, не буде.
Розмови майже побутові, виплат не буде, я тут з вами втомилася, води й води, а мені ще отих водити, що там лежать, на тому березі, неприємно, а що поробиш, а я мала б зараз може на Гоа у відрядження, але ж вас тут так багато… то що поробиш. Ні, Бога не бачила, давно вже…
Десь в середні спектаклю ми вже знаємо, яка доля постигне кожного з героїв. І це теж дає дійству інший вимір, змінює сприйняття…
Я вже давно звернула увагу на те, що п’єси про сучасну війну мають потужну містичну компоненту – «Вирій» і «Саша, винеси сміття» наприклад взагалі на неї спираються. Не дивно.
Як помітив на обговоренні один з акторів, Сергій Корнейко, на війні дуже тонка грань між мирами – нашим, дольнім, та горнім. То ось тут ми граємо побутову історію, а тут вона переходить в інший вимір і вже не побутова…
Звісно, будь-яка історія війни, навіть приватна – це епос. І дійсно, не через те Гомер ввів до свого епосу не тільки героїв, але й богів? Бо на війні багато дивних збігів, випадкових рятувань, взагалі багато чудес.
Чи має такий спектакль йти з аншлагом у великому залі? Саме я не певна. Він, я би сказала, інтимний. Спектакль камерний, але це мабуть на краще, бо, як помітила акторка що грала отого психопомпа, фактично, янгола, про такі речі і треба говорити негучно. Бо це наші сучасники, звичайні люди, чиїсь сини, чиїсь батьки, вони на війні і їм страшно…
Взагалі про деякі речі треба говорити тихо, майже віч-на-віч, бо тоді воно дійде до серця.
Тут колись був я – зачин спектаклю. Це говорить один з героїв, дивлячись на себе в дзеркало. Так, це колись був він. А зараз – хто? А хто всі ми після отих чотирьох років?
Марія Галіна
