«Ринок м’яса»

«Ринок м’яса»

…Яні Новак шістнадцять, вона комплексує через свій високий зріст та андрогінний вигляд. Але життя кардинально змінюється, коли її помічає скаут модного дому і пропонує роботу моделі. Вона стрімко розвивається у цій справі і досягає нереальних висот. Але разом з успіхом, дорогим одягом та розкішшю, у цій професії її переслідують інтриги, таємниці, небезпека, випробування. 

Джуно Довсон завоювала титул «Королева підлітків», народилася Джеймсом Довсоном і виросла в Західному Йоркширі. Цей титул — не подарунок, у неї мільйони шанувальників, за підлітками в її табір переходять батьки. Просто тому що Джуно Довсон вміло поєднує привабливість блокбастера з пронизливим текстом, і вона пише про те, що дійсно хвилює світ.

Роман «Ринок м’яса» – це чесна і відверта розповідь про закулісся модної індустрії, темні справи, які відбуваються у часи руху #TimesUp і #MeToo. Історія, яка на початку здається такою типовою, розвивається у несподіваному сюжеті, тут йдеться про те, про що наважуються говорити тільки одиниці.  

«Довсон має дар створювати таких правдоподібних героїв-підлітків і  «Ринок м’яса» це дуже сильний твір на противагу легкому масовому чтиву, де досі модельний бізнес зображають як об’єкт мрій».The Guardian.

Джуно Довсон. «Ринок м’яса»  / — Переклад Христини Радченко. К.  #книголав, 2021, 384 ст.

***

Високий зріст — характерна риса нашої родини. Батько високий, мама висока, Мілош високий. І я завжди мала бути високою.

Через це я мушу трохи нахилятися перед дзеркалом, бо моя спальня розташована на мансарді і має дурнуваті похилі стелі. Чесне слово, я можу стояти в повний зріст лише посередині кімнати.

Цікаво: може, я божеволію? Ніяк не вдається уявити, аби хтось хотів, щоб я щось там показувала як модель. Так, я до дідька висока і розумію, що моделі традиційно такі, але я виглядаю як довгов’яза потвора. У школі вдаю, ніби не чую, як мене кличуть на прізвиська Гігантка, Дівчина-Халк, Мадам Максім, Трансуха, Голіаф, Ларч, Слендермен (це було навіть дотепно, якщо чесно), Дилда, Олів Ойл, Квін Конг. Я все чула. Якщо вони обзивають мене не через зріст, то через вагу. Ой, мабуть, вона анорексичка. Дивіться, які в неї худючі ноги! Наче гілочки! Тож я удаю, ніби по вуха зайнята поглинанням сирних чипсів. Може, це булімія, зрештою.

Я у своєму єдиному бікіні: воно бузкове в блакитний горошок. Я одягала його лише раз — два роки тому на Міконосі, — але почувалася в ньому надто оголеною, тому впродовж усього тижня не знімала футболку. І повернулася такою ж блідою готкою, як і поїхала. Сьогодні муситиму роздягнутися перед незнайомцями. Мене попередили. Гадаю, справедливо, що вони хочуть побачити моє тіло. Воно таке дивне насправді. Аж ніяк не сексуальне, як у Кардаш’ян. У мене ні цицьок, ні дупи — стирчать лише кості та суглоби, ніби я — ходячий пакет з гомілками. Я навіть не симпатична з обличчя — у мене татів дзьобатий ніс.

Хлопці у школі мріють про Емілі Поттер (з розміром D) чи Тіану Блейк (DD), а не про мене, і це добре, бо, зрештою, в мене є Ферді, і доки я йому подобаюся, на все інше мені насрати.

Ох. І у що належить вбратися до модельного агентства? У мене немає гарного вбрання. Красиві речі мені не пасують. Я мушу купувати їх у відділі для високих, інакше рукави ледве сягатимуть до ліктів. Вирішую вдягнути свої джинси-скінні та чорно-білу смугасту футболку, бо Лорел каже, що в ній я виглядаю по-французьки, а це, як на мене, дуже стильно. Взуваю брудні, колись білі, конверси.

***

— Яно, ти впевнена, що хочеш цього?

Я закочую очі під лоба і роблю великий ковток апельсинового соку.

— Буе, він що, з м’якоттю? Гидота, чому ти завжди…

— Яно Катарино.

Ой, так, авжеж. Я зітхаю.

— Тато погоджується…

— Не кажи про тата. Що ти про це думаєш?

— Я думаю… — обережно добираю слова, бо мама ніколи нічого не забуває і завжди потім усе мені пригадує як доказ, — думаю, що варто піти та дізнатися, що вони скажуть. А ти як гадаєш?

Вона кривить губи, ніби вичавила собі в рота цілий лимон.

Це її НЕЗАДОВОЛЕНИЙ вираз обличчя.

— Мам?

— Я вважаю, що як хочеш бути моделлю, то можеш і через два роки, після іспитів.

Вона не розуміє. Зазвичай я прикушую язика, але зараз все інакше. Це не схоже на ту дивну примху, як я захотіла грати на скрипці, коли мені було дванадцять. Хоча в чомусь вона має рацію. Не те щоб я мріяла про це з дитинства. Я хотіла бути стюардесою або динозавром. Це звалилося мені як сніг на голову, і я не вдаватиму, ніби це не так.

— Мам, а що, як не зможу? Що, як це єдиний шанс зробити цей неймовірний крок, і я проґавлю його, і потім він — пуф! — зникне назавжди? Що, як це дещо, що я можу зробити лише зараз?

Що, як я не буду їм потрібна через два роки? Що, як я так і подорослішаю з купою «що-яків»? Не хочу, аби ці всі «що-як» тяжіли наді мною до самої смерті. Це єдиний варіант все з’ясувати.

Мама усміхається.

— Знаєш, у чому твоя проблема? — вона ніжно щипає мене за підборіддя. — Надто розумна. Я сміюся. Вона повертається до посудомийки.

— Те саме твій дідусь зазвичай казав мені.

Вона так рідко говорить про моїх дідуся та бабусю. Ми з Мілошем знаємо, що не треба питати про війну. 

Я доїдаю свій бейгл, запхавши до рота одразу половину.

— Може, я й не підійду їм, — кажу я. — Можливо, у Тома Карні трапився сонячний удар, коли він побачив мене. 

Він був у біні у двадцятип’ятиградусну спеку.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *