12 ключів від 12 дверей

«Дар»

«Дар» — друга книга Едіт Еґер, автора бестселера «Вибір» і лауреата кількох премій. Вона про те, як перервати деструктивні патерни поведінки, зупинити думки, які нас обмежують й знайти внутрішню свободу.

Після виходу «Вибору» тисячі людей по всьому світу почали писати Едіт Еґер, як ця книга глибоко торкнула їх та наскільки надихнула. Читачі просили доктора Еґер написати ще одну, більш практичну книгу, яка увібрала б у себе і її життєвий досвід, і її роботу з пацієнтами. Книга «Дар» і є таким узагальненим посібником.

У «Дарі» доктор Еґер розвиває свою думку про зцілення і підказує шлях, який м’яко та дбайливо допомагає змінити думки й переконання, що утримують нас у полоні минулого.

«Дар» — це розмова на рівних: діалог Едіт Еґер, яка пройшла через пекло і зуміла знайти ключі до прощення і свободи, з  читачем. Доктор Еґер щиро ділиться своїм відкриттям з тими, хто готовий до діалогу, показує, що в будь-якій ситуації можна зробити вибір на користь своєї цілісної особистості, своєї правди та свободи.

Книга включає 12 частин, кожна з яких розглядає конкретну психологічну пастку, в яку людина потрапляє, іноді сама того не підозрюючи. У кінці розділу є кілька вправ, спрямованих на пошуки виходу. Цілих 12 ключів до здобуття свободи та справжнього себе. Найдивовижніше в тому, що книга «Дар» одна, а діалог у кожного з автором буде свій.

Едіт Еґер. Дар. 12 уроків, які врятують ваше життя  / — Переклад Христини Радченко. К.: #книголав, 2021.

Уривок з розділу «Що далі»

Страждають усі. Проте не всі перебувають у стані жертви. Неможливо уникнути людей, що завдають болю, або подій, що пригнічують. Напевно можна сказати лише одне: які б ми не були хороші та як би як старанно не працювали, щось або хтось завдасть нам болю. Нас штурмуватимуть зовнішні сили чи генетичні фактори, і ми ледь матимемо можливість, якщо матимемо взагалі, їм завадити. Та ми здатні обирати — лишатися у стані жертви чи ні. Ми не можемо обирати події, що з нами стаються, але ми точно можемо обирати, як діяти у відповідь на випробування, що випадають нам на долю.

***

Життя сповнене несподіванок.

Емілі, сорокап’ятирічна мати двох дітей, уже одинадцять років живе у щасливому шлюбі. За кілька тижнів до Різдва вони з чоловіком уклали дітей спати й сіли відпочити. Емілі хотіла запропонувати переглянути фільм, але чоловік подивився на неї і тихо вимовив найгірші в її житті слова.

— Я зустрів іншу, — сказав він. — Ми з нею кохаємо одне одного. Не думаю, що наш шлюб може тривати далі.

Емілі була приголомшена. Вона не розуміла, як тепер жити. Незабаром її наздогнала наступна несподіванка. Їй діагностували рак грудей. Пухлина була велика та потребувала негайної потужної хіміотерапії. Впродовж перших тижнів лікування вона почувалася паралізованою. Чоловік відклав розмову про їхній шлюб, щоб доглядати її впродовж місяців хіміотерапії. Але Емілі не могла оговтатися.

— Я вважала, що моє життя скінчено, — сказала вона. — Думала, що помираю.

Я розмовляла із нею через вісім місяців після встановлення діагнозу. Їй зробили операцію, і вона отримала чергові неочікувані новини: настала повна ремісія.

— Лікарі про таке навіть не думали, — сказала вона. — Це справжнє диво.

Рак покинув її. А з ним і чоловік. Щойно курс хіміотерапії було завершено, він повідомив, що все вирішив. Орендував квартиру та просив про розлучення.

— Я так боялася померти, — сказала мені Емілі. — А тепер маю зрозуміти, як жити далі.

Вона потерпала від хвилювань за дітей, від образи за зраду, від занепокоєння через гроші, від самотності. Почувалася так, ніби падає з краю скелі.

— Мені дотепер складно сказати своєму життю «так», — казала вона.

Розлучення втілило в реальність її найбільше жахіття — глибоко вкорінений страх бути покинутою, що оселився в ній, коли їй було чотири і її маму поглинула клінічна депресія. Тато не говорив про мамину хворобу, натомість знайшов порятунок у роботі, в яку занурився з головою, й покинув Емілі напризволяще. Зрештою її мама вчинила самогубство — так для Емілі підтвердилося те, що вона вже розуміла, але чого все одно сподівалася уникнути: люди, яких ми любимо, зникають.

— З п’ятнадцяти років я завжди була в стосунках, — розповідала вона. — Ніколи не намагалася бути щасливою на самоті, з самою собою, не вміла любити себе.

Її голос тремтить на цих словах: любити себе. Я часто повторюю, що ми маємо надати нашим дітям коріння та крила. І те саме маємо дати собі. Все, що в нас є, — це ми самі. Ми народжуємося самотніми. І самотніми помираємо. Тож, прокинувшись вранці, на початку нового дня, йдіть до дзеркала. Зазирніть собі в очі та скажіть: «Люблю тебе». Скажіть: «Ніколи тебе не покину». Обійміть себе. Поцілуйте. Спробуйте!

І робіть це впродовж усього дня. Щодня.

— Але як бути з чоловіком? — запитала мене Емілі. — Коли ми бачимося, він здається цілком спокійним та невимушеним.

Він задоволений своїм рішенням. А я не можу стримати почуттів. Починаю плакати. Не можу тримати себе в руках, коли бачу його.

— Зможете, коли захочете, — відповіла я. — Але маєте спершу захотіти, бо я не можу вас до цього примусити. Не маю такої влади. А ви маєте. Ухваліть рішення. Вам хотітиметься кричати й ридати. Але не піддавайтеся почуттям, доки це не буде вам на користь.

Часом досить єдиного питання, щоб скерувати вас на шлях, що виведе зі стану жертви: чи мені це на користь?

Чи на користь мені спати з одруженим чоловіком? Чи на користь з’їсти шматок шоколадного торта? Чи на користь ударити в груди чоловіка, який мене зраджує? Чи на користь піти на танці? Допомогти другові або подружці? Це мене виснажує

чи надає сили?

Наступний інструмент для виходу зі стану жертви — навчитися давати раду з самотністю. Більшість з нас боїться самотності дужче за будь-що інше. Але коли ви любите себе, то бути на самоті — не те саме, що бути самотніми.

— Ваша любов до себе буде на користь і вашим дітям, — сказала я Емілі. — Так ви покажете їм, що ніколи не втратите себе, і доведете, що і вони вас не втратять. Що ви поряд. Що вони можуть насолоджуватися життям, бо це краще, ніж якщо ви перейматиметеся ними, а вони вами, і всі тільки те й робитимуть, що перейматимуться. Скажіть вашим дітям і скажіть собі: «Я тут. Я поруч». Тоді ви дасте їм — і собі — те, чого самі ніколи не мали, — здорову маму.

Полюбивши себе, ми залатаємо діри на серці, заповнимо порожнини, які, здавалося, заповнити неможливо. І почнемо відкривати для себе нове. «Нічого собі! — кажемо ми. — Я й не знала цього раніше». Я запитала Емілі, що нового вона відкрила для себе за останні вісім місяців. Її очі спалахнули.

— Я нарешті побачила, скільки навколо мене чудових людей — сім’я, старі друзі й нові, котрі за час терапії стали мені близькими. Коли лікар повідомив мені про рак, я вирішила, що життя скінчено. Але тепер у мене так багато нових знайомих.

Я дізналася, що можу протидіяти, що маю владу. Мені знадобилося сорок п’ять років, щоб це усвідомити. Та, на щастя, тепер я це знаю. Тепер у мене починається нове життя.

Кожен з нас може знайти силу та свободу, навіть за жахливих обставин. Любі, ви — головні у своєму житті, то й головуйте. Не поводьтеся як Попелюшки, що сидять на кухні та чекають хлопця, схибленого на ступнях. Принців і принцес не існує. Вся любов та міць, що вам потрібні, у вас уже є. Тому запишіть, яких досягнень прагнете, яким життям мрієте жити, якого партнера хочете мати поряд. Коли йдете кудись — майте вигляд на мільйон. Долучіться до людей, які постали перед тими ж проблемами, — так ви зможете піклуватися одне про одного та присвятити себе не лише собі. Цікавтеся. Що буде далі? Що з цього вийде?

Наш розум продукує чимало геніальних способів, щоб нас захистити. Стан жертви — спокусливий сховок, що вселяє нам переконання, ніби наш біль стане меншим, якщо в ньому немає нашої провини. Допоки Емілі вважає себе жертвою, вона може перекладати відповідальність за власне щастя на колишнього чоловіка. Стан жертви дає хибне виправдання для затримки та відтермінування власного розвитку. Що довше ми перебуваємо у цьому стані, то важче з нього вийти.

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.