У видавництві «Дух і Літера» ось-ось вийде друком книга «Роман Корогодський. Спогади друзів, листування», про неї розповідає головний редактор серії Олексій Сінченко.
Це спроба творчої біографії Романа Мироновича?
Це поки перша спроба наближення до його життя, певне стереоскопічне представлення, крізь призму спогадів, листів і самохарактеристик. На жаль, вміщені в цій книжці матеріали охоплюють життя Корогодського більш зрілого віку. Це пов’язано з тим, що із тих, хто знав його замолоду вже майже нікого немає, тому про його діяльність у середовищі шістдесятників, перебивання випадковими підзаробітками, намаганнями бодай-як підтримати родини ув’язнених друзів є лише побіжні згадки. Водночас охоплено найважливіше – пік його творчого злету. Саме в останні роки життя він віднайшов себе як особистість, сформував власне бачення культури й сформулював його низкою видавничих і власних письменницьких проектів.
Опишіть «сценарій» книжки — листування у книжці спогадів все ж таки не випадкове.
Книжка складена з двох частин. У першій вміщено спогади про Романа Корогодського різних людей, більшість із яких належать до тісного кола його спілкування, у другій – його спогад про дружину Оксану Омелянівну Ящишин і вибране листування з львівською художницею Іванкою Крип’якевич. Оця друга частина вкрай важлива для розуміння внутрішнього портрету пана Романа, а саме так він просив себе називати. І в спогаді про дружину, і в листуванні з Іванкою, він надзвичайно природній і настроєво впізнаваний. Він любив безпосереднє спілкування, любив фліртувати й жартувати, любив зчитувати людські емоції, сам вибухав вулканічно. Мав багато друзів і шанувальників. Власне життя вибудовував відповідально, сприймав все довкілля як таїнство Святого Духа, тому нічого й нікого випадкового й не відповідного внутрішньому проживанню не приймав й остерігався.
Як вплинуло на вас знайомство з Корогодським.
Наше знайомство розпочалось напередодні мого вступу до університету й тривало до завершення аспірантури – понад десять років. Саме Романа Корогодського я вважаю своїм вчителем і наставником на полі української культури. Я досі перебуваю в сейсмічному полі «Кола друзів Юрія Шевельова», яке він плекав, сподіваючись створити потужне інтелектуальне середовище, яке б сповідувало концепцію української модерної культури. Він виявився хорошим менеджером. Серія «Українська модерна література» трималась фактично на ньому. Він шукав кошти, вів перемовини з авторами. Одна за одною з’являлись; вперше в Україні, книжки Юрія Андруховича, Юрія Шереха (Шевельова), Віктора Петрова (В. Домонтовича), Святослава Гординського, Юрія Луцького, Оксани Соловей, Остапа та Марти Тарнавських та багатьох інших. Його власні книжки й дослідження про Олександра Довженка, Миколу Зерова, Сергія Параджанова, Юрія Шевельова, Валерія Шевчука, Віктора Петрова, гетьмана Мазепу, спогади про кілька генерацій українських митців. Це все бурлило в ньому і я був свідком його творчих буднів. Він врешті знайшов себе, а я, завдяки його настановам і спостереженню за його роботою, знайшов себе. Те, що я займаюсь збереженням спадщини шістдесятників, долучений до проекту серії – це і є вплив Романа Корогодського й моя відповідальність перед ним.
Кому важливо було б прочитати про нього
Читачем текстів Романа Корогодського було багато людей. У двохтисячні певно був пік його популярності і багато хто про нього ще пам’ятають. Але пам’ять слід постійно чимось підживлювати. Тому ця книжка покликана повернути інтерес до Корогодського, якось оприсутнити його в теперішньому культурному світі і спробувати поміркувати, а ким же він був для української культури, людина, яка обрала цю культуру в той час, коли за неї переслідували, людина, яка вивчила українську мову й говорила нею принципово все подальше життя. Адже час неспинний, культурний простір все більше нагадує атракціон змінних картинок і багато хто за тим блиманням втрачає потребу поглянути вглиб як самого себе, так і культури. Корогодський розумів, що основа будь-якої культури – позачасова, вона збудована зі сталих культурних цінностей, які треба всякчас утривалювати, жодною мірою не опускаючи планки. Водночас, світ все більше замикається в межах приватних мікро-історій. Тому ця книжка, з одного боку, покликана утривалити культурну й індивідуальну пам’ять про Романа Корогодського, а з іншого – подати читачеві мікро-історію людського життя, яка претендує вибитись із гулу голосів минулого, щоб промовити щось для сьогодення, а що, це вже кожному із читачів вирішувати самостійно.
Про серію «Постаті культури» — Київ — місто нерозказаних історій. Як укладався список героїв для серії, як у кожному випадку визначається жанр — чи будуть це спогади, пряма мова, документи…?
Серія «Постаті культури» з’явилась у 2016 році, за ініціативи Леоніда Фінберга. Ми відразу провели моніторинг видань, пов’язаних із вітчизняною біографістикою, і зрозуміли, що цілісного проекту, який би виповнив це тематичне поле якісними текстами бракує. Ми свідомо обмежили тематичні рамки серії. Літератори, музиканти, філософи, митці – це ті вектори, в яких йде планування цього проекту. Попри те, що ми маємо укладений перспективний план видань, однак не можемо йти чітко за ним, бо узалежнені від пошуку авторів, які спроможні написати не просто цікавий текст, але й бути дослідниками в певній сфері. Скажімо, книжки, які вже вийшли в нашій серії написали Леонід Ушкалов (Сковорода, Драгоманов), Володимир Панченко (Зеров), Ігор Набитович (родина Федоровичів), Юрій Віленський (В. Некрасов), Андрій Пучков (портрети архітектурознавців), Богдан Жолдак (М.Лукаш). На черзі книжки Івана Дзюби та Дмитра Горбачова. Навіть за цими авторами та їхніми героями можна визначити спрямування серії. Між іншим, книжка спогадів про Корогодського вже друга, пов’язана з його ім’ям, бо ми започаткували проект книжкою його літературних портретів. Якоюсь мірою саме він вплинув на наше розуміння добору постатей для серії. Як і він, ми прагнемо сприяти модернізації уявлень про українську культуру та її інтелектуалізації. Адже нас, Україну, завжди воліли бачити провінцією, тому цілі покоління зростали на тих героях, яких їм пропонували зовні. Ми ж прагнемо представити пантеон власних культурних героїв, щоб ними захоплювались, щоб їхня присутність у культурі постійно була відчутною, щоб вони діалогізувались із духовними потребами нашого суспільства. Врешті, ми хочемо повернути культ особистості й культ захоплення особистостями – все те, що завжди плекалось культурним середовищем у вільному світі й зрощувало духовний аристократизм.
Олексій Сінченко
