Нас вчать, що люди за своєю природою егоїсти й керуються насамперед власними інтересами. Від Макіавеллі до вчень Томаса Гоббса, від Зигмунда Фройда до Стівена Пінкера — коріння цього переконання глибоко сидить у західній думці. Під його впливом формуються гучні заголовки у ЗМІ й визначаються закони нашого життя.
Але що як це неправда? Історик і один із найвидатніших молодих мислителів Європи Рутґер Бреґмен пропонує новий свіжий погляд на останні 200 000 років людської історії і доводить, що людям притаманна доброта і співпраця, а не конкуренція й недовіра. Від реального життя «Володаря мух» до прояву солідарності після Бліцу, від прихованих недоліків експерименту Стенфордської в’язниці до реальної історії братів-близнюків, які опинились по різні боки боротьби під час апартеїду в ПАР, і врешті об’єдналися разом з Нельсоном Манделою заради миру, — автор доводить, що віра в людську доброту не просто оптимістична — вона реалістична.
Повірити в революційну історію людства Бреґмена не так уже й легко, адже навколо так багато болю, злочинів і обману, але дрібки історичного оптимізму нам точно не завадить, про що нам і доводить книжка «Людство. Оптимістична історія», яка щойно вийшла у видавництві Лабораторія.
Уривок
У цій книзі йдеться про радикальну ідею.
Про ідею, що століттями наводила жах на можновладців. Про ідею, відкинуту релігіями й ідеологіями, спростовану засобами масової інформації та викреслену з анналів світової історії.
Водночас — про ідею, визнану майже всіма відомими галузями науки. Про ідею, яку стверджує сама еволюція і доводять реалії повсякденного життя. Про ідею, настільки притаманну людській природі, що саме́ її існування залишається знехтуваним чи взагалі непоміченим.
Якби ж нам вистачило сміливості ставитися до неї серйозно, ця ідея могла б почати справжню революцію. Вона поставила б суспільство догори дриґом. Тільки-но людина усвідомить усю її важливість, ця ідея змінить світосприйняття раз і назавжди швидше за найсильніший наркотик.
То про що ж ця радикальна ідея?
Про те, що більшість із нас — у глибині душі — доволі-таки порядні люди.
Я не знаю нікого, хто пояснив би цю ідею краще, ніж Том Постмес, професор соціальної психології в Ґронінґенському університеті в Нідерландах. Роками він ставив своїм студентам одне й те саме запитання:
Уявіть, що літак здійснює аварійну посадку й розбивається на три частини. Кабіна швидко наповнюється димом, і всі пасажири розуміють: треба вибиратися звідси. Що буде далі?
• На Планеті А пасажири повертаються до своїх сусідів, щоб дізнатися, чи з ними все гаразд. Першими допомагають вийти з літака тим, хто потребує допомоги найбільше. Люди готові рятувати цілковитих незнайомців навіть ціною власного життя.
• На Планеті Б кожен сам по собі й рятується так, як може. Вибухає паніка. Розпочинається штовханина. Дітей, людей похилого віку й людей з інвалідністю змітає і затоптує натовп.
А тепер запитання: на якій планеті живемо ми?
«З мого досвіду, близько відсотків людей відповідають, що ми живемо на Планеті Б, — каже професор Постмес. — А правда в тому, що в більшості випадків ми вчиняємо, як жителі Планети А».
Неважливо, кому ви поставите це запитання, — «лівим» чи «правим», багатим чи бідним, неосвіченим чи ерудитам. Усі припускаються однакової помилки в судженні. «Вони не знають. Ані першокурсники, ані студенти середніх курсів, ані випускники, ані досвідчені професіонали, ані навіть працівники служби екстреної допомоги, — зітхає Постмес. — І це не через брак досліджень. Відповідь на це запитання ми отримали ще за часів Другої світової війни».
Навіть найстрашніші катастрофи в історії відбувалися саме на Планеті А. Згадаємо хоч би затоплення Титаніка. Якщо ви бачили фільм, то, мабуть, упевнені, що всі пасажири збожеволіли від паніки (окрім славнозвісного струнного квартету). Насправді ж евакуація відбувалася цілком упорядковано. Один з очевидців згадував, що «не було жодної ознаки паніки чи істерики, ніхто не кричав від страху й не бігав туди-сюди».
Або згадаємо терористичні атаки 11 вересня 2001 року. Тисячі людей спокійно спускалися сходами охоплених вогнем веж-близнюків, цілковито усвідомлюючи, що їхнє життя в небезпеці. Вони зупинялися, щоб пропустити вперед пожежників і поранених. «І люди насправді казали: “Ні, ні, проходьте першими”, — розповідав пізніше один із врятованих. — Було складно повірити, що в такий момент люди казатимуть: “Ні, ні, будь ласка, займи моє місце”. Це було неймовірно».
Колективну свідомість не залишає міф про те, що за своєю природою люди егоїстичні, агресивні та схильні до паніки. Таке уявлення нідерландський біолог Франс де Вааль називає «теорією шпону»: упевненість у тому, що цивілізація — це крихке спорудження, яке може тріснути від найлегшого натиску. Насправді ж усе навпаки. Саме під тиском кризи, коли падають бомби чи піднімається паводок, ми, люди, проявляємо себе з найкращого боку.
29 серпня 2005 року ураган «Катріна» пронісся над Новим Орлеаном. Дамби та протипаводкові стіни, які мали захистити місто, не впоралися з натиском стихії. Буревій призвів до затоплення 80 відсотків будинків у регіоні, щонайменше 1836 людей загинули. Це був один із найбільш руйнівних природних катаклізмів в історії США.
Весь тиждень газети рясніли повідомленнями про зґвалтування та стрілянину в усьому Новому Орлеані. Оприлюднювалися жахливі розповіді про бродячі банди, мародерство й навіть про снайпера, що цілив у рятувальні гелікоптери. Усередині стадіону «Супердом», який слугував найбільшим у місті укриттям від штормів, тіснилося близько 25 000 людей — без доступу до електропостачання та води. Журналісти повідомляли, що двом немовлятам перерізали горло, а семирічну дитину зґвалтували й убили.
Начальник поліції визнав, що місто скочується в анархію, губернаторка штату Луїзіана висловила такі самі побоювання. «Найбільшу лють я відчуваю через те, — сказала вона, — що ось такі катастрофи часто пробуджують у людях найлихіше».
Це твердження підхопили всі. У британській газеті The Guardian відомий історик Тімоті Ґартон Еш підсумував думку більшості: «Відберіть у людей базові складові організованого, цивілізованого життя — їжу, житло, питну воду, мінімальне відчуття особистої безпеки, — і за кілька годин ми повернемося до природного стану Гоббса, стану війни всіх проти всіх. […] Ангелами-рятівниками стають одиниці, більшість перетворюється назад на мавп».
Ось так теорія шпону постала перед нами в усій своїй красі. Новий Орлеан, за словами Ґартона Еша, пробив невелику дірку в «тонкій скоринці, яку ми звели на кипучій магмі природи, зокрема й людської».
Тільки через кілька місяців, коли журналісти розійшлися, паводкова вода остаточно збігла, а газетярі перейшли до огляду інших начасних подій, дослідники з’ясували, що насправді сталося в Новому Орлеані. Звуки стрілянини виявилися тріскотінням запобіжних клапанів у бензобаках затоплених автівок. У «Супердомі» загинуло шестеро людей: четверо померли від природних причин, одна — від передозування, ще одна — внаслідок самогубства. Начальник поліції мусив визнати, що за цей період не було офіційно зареєстровано жодного зґвалтування чи вбивства. Мародерство, щоправда, відбувалося, але грабунки здебільшого здійснювали групи, які об’єднувалися задля виживання — часом навіть із представниками поліції.
Дослідники з Центру дослідження катастроф Делаверського університету дійшли висновку, що «переважна більшість виниклої активності мала просоціальний характер». Величезна кількість човнів для порятунку людей від підіймання води прибула аж від самого Техасу. Сотні цивільних громадян сформували рятувальні загони. Серед них, наприклад, було одинадцять друзів, які, наче Робін Гуд, роздавали нужденним украдені їжу, одяг і ліки.
Отож, «Катріна» не побачила Новий Орлеан охопленим егоїзмом та анархією. Навпаки, місто сповнювали мужність і милосердя.
Ураган підтвердив висновки науки, яка вивчає поведінку людей під час кризових ситуацій. Центр дослідження катастроф Делаверського університету розглянув майже сімсот випадків від 1963 року й визначив: попри те, що ми постійно бачимо у фільмах, справа ніколи не доходить до справжнього хаосу. Ніхто не залишається сам по собі. Рівень злочинності — убивств, грабежу, зґвалтувань — зазвичай падає. Людей не паралізує від шоку, вони зберігають спокій та активно діють. «Хай якими є масштаби мародерства, — зазначає дослідник природних катастроф, — вони завжди відходять на другий план через великий альтруїзм у вигляді вільного й масового розповсюдження та використання товарів і послуг».
Катастрофи виявляють у людях найкраще. Я не знаю жодного іншого соціологічного висновку, який би підтверджувався такою великою кількістю вагомих і настільки безтурботно проігнорованих доказів. Картина, яку малюють ЗМІ, завжди виявляється протилежністю того, що насправді відбувається, коли трапляється лихо.
