У «Дворі шипів і троянд» є все — таємниця, магія, романтика (плюс більш ніж достатня кількість сексуальної напруги) та багато насильства.
Для тих, хто (як і я) поки не ще чув про Сару Маас і її гучний «Скляний трон»: стиль письма, повільний на початку, — прекрасний і набирає обертів уже до середини роману. Вона пише так, як ніби плете мережива.Тут є відмінна казкова атмосфера, що гарантує легке і захопливе читання. Претендує ця книга на серйозну глибоку річ? Звичайно, ні.
Але якщо розглядати «Двір» як «читання для розваги» — тут все добре! І продуманий чарівний світ, зі своїми правилами та істотами, який так і тягне вивчати. І цікаві герої — вони обурюють, радують, дратують, викликають співчуття або захоплення. Є сюжет. Тобто — всі складові гарної книжки, яка допоможе пережити зиму.
Сара Дж. Маас. Двір шипів і троянд / пер. з англ. О. Ларікової. — Х. : Віват, 2021. — 560 с
Розділ 2
***
Того дня ми вечеряли печенею з олениці. Хоча я знала, що це справжнє божевілля, проте не стала заперечувати, коли кожен із нас поклав собі маленьку добавку. Але потім схаменулася і сказала, що м’ясо потрібно розтягнути на кілька днів. Завтра я оброблю всю тушу. Отже, половина м’яса піде нам на найближчі дні, а решту я висушу. А потім мені знадобиться кілька годин для чиньби обох шкур, перш ніж можна буде нести їх на ринок. Я знала кількох торговців, яких зацікавила б моя пропозиція, хоча навряд чи вони запропонують справжню ціну за мою здобич. Проте гроші — це гроші, і в мене не було ані часу, ані коштів мандрувати до найближчого великого міста за кращою платнею.
Я облизала зубці виделки, насолоджуючись залишками жиру на металі. Мій язик ковзнув щербатими зубцями — виделка була частиною давнього розсипу, який батько зумів потайки приховати в приміщенні для слуг, коли кредитори обшукували наш будинок. Жодна виделка чи ложка не були з одного й того самого набору, проте це все одно було краще, ніж ніщо. Столове накриття з маминого посагу ми вже давно продали.
Моя мати. Зарозуміла й холодна мов крига з дітьми, весела та чарівна поміж знаті, яка відвідувала наш колишній маєток мало не щодня. Вона безмежно кохала нашого батька — він був єдиний, кого мати любила й шанувала. Ще їй подобалися вечірки і свята. Мені від її уваги діставалися лише жалюгідні крихти. Мати прихильно ставилася до мого захоплення малюванням, однак не робила спроб усерйоз вчити мене живопису. Та й усього іншого також. Можливо, думала, що мій потяг до мистецтва в подальшому допоможе мені вдало вийти заміж. Якби вона дожила до тієї миті, щоб побачити наше зубожіння, злидні одразу підкосили б її. Напевно, її рання смерть була Божим милосердям.
У нашому будиночку на згадку про неї лишалося тільки ліжко з міцного дерева. Особисто для мене — обітниця, яку я їй дала.
Щоразу, дивлячись на овид, коли мені хотілося йти і йти, не озираючись, я чула ту обітницю, яку дала матері одинадцять років тому, коли вона помирала.
— Залишайтеся разом, і обіцяй дбати про них. Звісно ж, я погодилася. Була надто мала, щоб спитати, чому вона попросила про це мене, а не батька чи старших сестер. Але я обіцяла їй. А потім вона померла. У нашому жалюгідному світі смертних людей обітниця — це все. Світ тримався на обітниці, яку п’ятсот років тому дали людям верховні правителі народу фейрі. У світі, де ми давно забули імена своїх богів, обітниця була законом, золотом, єднальною силою. Вона ж була й кайданами.
Іноді я ненавиділа матір за те, що вона змусила мене дати її. Можливо, мозок її був затуманений лихоманкою і вона й сама не розуміла, чого вимагає. Або, навпаки, наближення смерті показало їй справжню природу чоловіка та старших дочок.
Я відклала виделку, розпрямила під столом утомлені ноги й подивилась на слабке полум’я, що танцювало на залишках полін у каміні. Прислухалася до балачок своїх сестер. Як завжди, Неста жалілася на містян за відсутність хороших манер і невміння говорити чемні слова. Потім їм дісталося за поганий смак щодо вибору тканин. Мандрівні торговці збували їм різний непотріб, а вони вірили, ніби купують найтонший шовк і шифон. Відтоді як ми збідніли, колишні друзі батька й подруги моїх сестер забули про наше існування, тому сестри гордовито похо джали перед сільськими молодиками. А в них не було жодних світських манер, ніякої ґречності, вони навіть не усвідомлювали, який поганий на них був одяг.
Я відпила гарячої води з горнятка — у ці дні ми не могли дозволити собі навіть чаю, — а Неста вела далі свою розповідь, адресовану тільки Елейн:
— Тож я сказала йому: «Якщо ви, сер, так недбало мене запрошуєте, я відповім вам відмовою!» І знаєш, що Томас мені відповів?
Склавши просто себе руки на столі й широко розплющивши очі, Елейн похитала головою.
— Томас Мандрей? — втрутилася я. — Другий син місцевого лісоруба?
Блакитно-сірі очі Нести перетворилися на щілинки.
— Так, — процідила вона і знову розвернулася до Елейн. — Чого він хотів? — Я кинула оком на батька.
Жодної реакції від нього — ані натяку на занепокоєння чи знаку, що він взагалі слухає. Він розчинився в хтозна-якому тумані спогадів і ласкаво усміхався своїй улюбленій Елейн, єдиній із нас, хто взагалі переймався тим, щоб заговорити до батька.
— Він хоче одружитись із нею, — мовила Елейн замріяно. Я закліпала очима.
Неста схилила голову. Подібний рух я бачила в хижаків. Іноді я міркувала, чи не допоміг би її сталевий характер нам вижити — і навіть процвітати, — якби вона не переймалась увесь час через наш втрачений статок.
— Тобі щось не подобається, Фейро?
Моє ім’я в її устах прозвучало як образа, і я до болю в щелепі зціпила зуби.
Батько зручніше вмостився на стільці, а я, навіть знаючи, що не слід реагувати на її шпильки, не втрималася:
— Ти не можеш нарубати дров для нас, проте хочеш одружитись із сином лісоруба?
Неста розправила плечі:
— Я гадала, що все, чого ти бажаєш, так це здихатися нас — віддати заміж мене та Елейн, щоб мати змогу весь вільний час малювати свої видатні шедеври.
Вона глузливо вказала на низку квітів наперстянки, які я намалювала уздовж краю столу. Колір дзвіночків був дуже темний і надто синій. Найгірше, що відсутність білої фарби не дала мені змоги намалювати білі тичинки всередині квітів.
Я ледь утрималася, щоб не прикрити малюнок руками. Можливо, завтра просто зішкребу його ножем разом із брудом.
— Повір мені, — мовила я до Нести, — того дня, коли ти захочеш одружитись із кимось вартим тебе, я вирушу в його дім і відразу вас благословлю. Утім, за Томаса ти заміж не вийдеш.
Ніздрі Нести затремтіли від гніву.
— Ти нічого не вдієш! Клер Беддор сьогодні сказала мені, що Томас має намір освідчитися цими днями! І тоді мені вже ніколи не доведеться думати, чи не забагато я з’їла за столом.
А потім, дивлячись на мене, вона посміхнулася й додала:
— Принаймні мені не треба буде, немов хтивій самиці, борюкатися на сіні з Айзеком Гейлом.
Мій батько ніяково закашлявся і втупився у своє ліжко, що стояло коло каміна. Він ніколи не сперечався із Нестою — чи то від страху, чи від провини — і достоту не волів долучатися до суперечки зараз. Навіть якщо він уперше почув про Айзека.
Я поклала долоні на стіл і суворо глянула на сестру. Елейн хутко прибрала свою охайну ручку подалі від моєї, наче бруд та кров під моїми нігтями могли якимось чином перестрибнути на її порцелянову шкіру.
— Родина Томаса живе не надто краще за нашу, — сказала я якомога спокійніше. — Ти станеш там зайвим ротом. Якщо він сам цього не усвідомлює, то його батьки добре це розуміють.
Проте Томас це дуже добре усвідомлював, — ми з ним стикалися кілька разів у лісі. І я бачила блиск відчайдушного голоду в його очах, коли він помітив, як я дістаю кроликів з пастки. Я, звісно, ніколи не вбивала людей, проте того дня мисливський ніж на моєму поясі ніби поважчав. Відтоді я намагалася більше ніколи не стикатися з ним у лісі.
— Ми не можемо дозволити собі посагу, — вела я далі. Я вимовляла слова дуже жорстко, але доволі тихо. — Для будь-якої з вас.
Якщо Неста хоче піти — добре. Нехай! Я ще на крок наближуся до чудового й мирного майбутнього, у якому вдома буде тиша, достатньо їжі й часу для малювання. Проте ми нічим, геть нічим не могли спокусити будь-якого залицяльника прибрати сестер з моєї шиї.
— Ми кохаємо одне одного, — оголосила Неста, і Елейн закивала головою.
Я мало не розсміялася — коли це мої сестри припинили зітхати за молодиками зі шляхетних родин і стали пускати бісики жалюгідним містянам?
— Коханням ситий не будеш, — заперечила я якомога суворіше.
Неста підхопилася, як від ляпасу.
— Ти просто заздриш! Я чула, люди казали, що Айзек має намір одружитися з якоюсь дівчиною із селища Смарагдові Лани, а в неї дуже нічогенький посаг.
Я також це чула, бо Айзек сам вихвалявся цим останнього разу, коли ми з ним бачилися.
— Заздрю? — перепитала я, намагаючись якомога глибше сховати лють, що охопила мене. — У нас немає геть нічого, щоб запропонувати можливим нареченим — ніякого посагу, навіть ніякої худоби. Можливо, Томас і хоче одружитися з тобою, проте ти будеш для нього справжнім тягарем.
— Та що ти розумієш у житті? У коханні? — видихнула Неста. — Ти лише напівдикий звір, який тільки те й робить, що командує з ранку до ночі. Продовжуй так жити, Фейро, і одного дня не залишиться нікого, хто пам’ята тиме про тебе, кому не байдуже буде, чи ти взагалі жива.
Вона вилетіла з кімнати, Елейн — за нею, щоб заспокоїти її. Сестри грюкнули дверима спальні так сильно, що на столі задзенькотіли тарілки.
Ті слова я вже чула — і знала, що Неста повторила їх лише тому, що я вперше від них здригнулася. Та менш болісними вони від цього не стали.
Я відпила зі щербатого горнятка. Під батьком застогнала дерев’яна лава, коли він змінив положення. Відпивши ще, я сказала:
— Тобі слід з нею поговорити.
Батько вдивлявся в підпалене місце на столі.
— А що я можу сказати? Якщо це кохання…
— Це не може бути коханням, принаймні з його боку. І не з його жалюгідною родиною. Я бачила, як він поводиться в селищі, — йому від Нести потрібна зовсім не рука й тим паче не серце.
— Фейро, надія потрібна нам так само, як хліб і м’ясо, — мовив батько, і очі в нього на мить стали такими ясними, як, може, ніколи не були. — Нам потрібна надія, інакше не вижити. Тож залиш їй надію, Фейро. Дозволь уявляти краще життя. Кращий світ.
Я підвелася, стискаючи кулаки, але у двокімнатному будинку не було куди тікати. Подивилася на вицвілий малюнок наперстянки вздовж краю столу. Верхні дзвіночки квітів уже розтріскалися й стали блідими, нижня час тина стеблин взагалі зникла. Ще кілька років — і малюнок зникне, не лишивши по собі ніякого сліду. Ніякої згадки про мене.
— Немає ніякого кращого світу, — заперечила я, суворо дивлячись на батька. — Не існує таких речей.
