Рівність—братство

Сила

Уявіть, що жінка може ходити по темній вулиці, заходити з незнайомим чоловіком у ліфт і відчувати себе в повній безпеці завдяки новому органу, який з’явився у неї. Антиутопія Наомі Алдерман починається як феміністське висловлювання.

Світ, описаний Алдерман, — це світ, в якому жінки отримали силу. Ура, чудовий світ! Тільки письменниця розповідає нам про те, що не так важливо, — хто ж сильніший. Але ще й про те, що будь-яка сила спотворює людину, тому що вона починає відчувати себе так, ніби має право робити усе, що захоче. Усі, хто отримує силу, владу і безкарність, неминуче деградують. У книзі всього два герої — журналіст Тунде і дочка гангстера Роксі, які мігрують з позиції слабкого в позицію сильного, і навпаки,  зберігаючи при цьому особистість й гідність, наскільки це можливо. Це важлива, разюче моторошна книга. Висловлюватися про неї хочеться й обережно і не відразу. При цьому кожне осмислене висловлювання — на вагу золота.

Наомі Альдерман. Сила / пер. з англ. Наталії Тисовської. — Київ : Книголав, 2020. — 376 с.

Уривок

Еллі залазить на надгробок, озирається прочитати ім’я (вона завжди старається запам’ятати їх: агов, як справи, Аннабет Макдаф, чадолюбна мати, що нині впокоїлася?) й засмалює «мальборо».

Цигарки належать до чотирьох-п’ятьох світських задоволень, які місіс Монтгомері-Тейлор вважає мерзенними в очах Господа. Сама тільки жаринка, сам вдих і цівка диму з розтулених вуст немов промовляють: іди в сраку, місіс Монтгомері-Тейлор, іди в сраку разом зі своїми побожними дамочками й Ісусом-курва-Христом. Зробити це і в звичайний спосіб — достатньо, щоб справити враження, щоб хлопці побачили в цьому обіцянку того, що може статися далі. Та Еллі замало запалити цигарку в звичайний спосіб.

Указавши на жаринку підборіддям, Кайл каже:

— Я чув, минулого тижня в Небрасці якісь чуваки вбили дівчину за таке.

— За куріння? Жах.

— Половина учнів у школі знає, що ти це вмієш, — каже Гантер.

— То й що?

— Твій татко міг би взяти тебе на фабрику, — каже Гантер. — Зекономив би на електриці.

— Він мені не татко.

Кінчики її пальців знову іскрять сріблом. Хлопці спостерігають.

Сідає сонце, і цвинтар оживає сюрчанням цвіркунів і кумканням жаб в очікуванні дощу. Літо було довге та спекотне.

Земля жадає грози. Містер Монтгомері-Тейлор має м’ясоконсервну компанію з осередками тут, у Джексонвіллі, а також в Олбані й навіть у Стейтсборо. Називається компанія м’ясоконсервною, та насправді є м’ясохладобійною. Там ріжуть тварин. Коли Еллі була менша, містер Монтгомері-Тейлор якось повів її на екскурсію.

У нього саме був той період, коли йому подобалося уявляти себе добродієм, який показує маленькій дівчинці, як улаштований чоловічий світ. Еллі трохи навіть пишається тим, що подивилася все від початку до кінця, ані разу не здригнулася, не відвернулась і не влаштувала істерику. Всю екскурсію містер Монтгомері-Тейлор стискав її плече рукою, мов лещатами, показуючи їй загорожі, куди заганяють свиней, перш ніж вони зустрінуться з ножем. Свині — дуже розумні тварини: якщо їх налякати, м’ясо не таке смачне. Отож слід поводитися обережно.

А от кури не розумні. Еллі показали, як білих пухнастих курей виймають з кліток. Робочі руки хапають їх, перевертають догори білосніжними гузками та кріплять ногами до конвеєра, який протягує їхні голови через воду, що до неї підведено струм. Кури квокчуть і сіпаються. Але одна по одній вони спершу застигають, а потім обвисають.

«Це лагідний спосіб, — пояснив містер Монтгомері-Тейлор. — Вони й не тямлять, що їх оглушило».

І засміявся. І його робітники теж сміялися. Еллі помітила, що одна чи дві курки підняли голівки. Вода не оглушила їх. Вони й досі лишалися при тямі, рухаючись конвеєром. І при тямі заїжджали у шпарильний чан.

«Ефективно, гігієнічно й милосердно», — сказав містер Монтгомері-Тейлор.

Еллі пригадалися екзальтовані промови місіс Монтгомері-Тейлор про пекло, і про коловорот ножів, і про окріп, який поглине все твоє тіло, і про кипучу олію й річки розплавленого свинцю.

Еллі, ошалілій і розлюченій, кортіло пробігтися вздовж лінії, повисмикувати курей із затискачів і звільнити. Вона уявила, як ті кури налітають на містера Монтгомері-Тейлора, мстяться йому дзьобами й пазурами. Але якийсь голос промовив до неї: ще не час, доню. Твоя мить ще не прийшла. Цей голос ще ніколи не підвів її — за все її життя. Тож Еллі, кивнувши, мовила: «Дуже цікаво. Дякую за екскурсію».

Саме невдовзі після візиту на фабрику вона відчула, що здатна робити дивну річ. У цьому відчутті не було нагальності — так помічаєш одного дня, що в тебе відросло волосся. Мабуть, це давно вже тривало, просто непомітно.

Вони сиділи за обідом. Еллі потягнулася до виделки — і з її руки стрибнула іскра. Голос сказав: зроби ще раз. Ти здатна це повторити. Зосередься. Еллі щось чи то крутнула, чи то клацнула в грудях. І ось вона — іскра. Молодець, похвалив голос, але їм не показуй: це не для них. Містер Монтгомері-Тейлор нічого не помітив, і місіс Монтгомері-Тейлор нічого не помітила. Еллі з непроникним обличчям не підводила очей. Голос промовив: це перший з моїх дарів тобі, доню. Вчися ним користуватися.

Вона тренувалася в своїй кімнаті. Змушувала іскру перестрибувати з долоні на долоню. Змушувала нічник горіти то яскравіше, то тьмяніше. Пропалила маленьку дірочку в паперовій серветці; тренувалася, заки не змогла робити цю дірочку крихітною, як кінчик голки. І навіть меншою. Такі речі вимагають постійного зосередження. Еллі дуже вправна. Вона ще не чула, щоб хтось умів засмалити своєю іскрою цигарку.

Голос сказав: прийде день, коли слід буде цим скористатися, і того дня ти знатимеш, як чинити.

Зазвичай вона дозволяла хлопцям лапати її, якщо вже їм аж так кортіло. Вони ж гадають, що саме для цього і прийшли на цвинтар. Долоня ковзає по стегну, цигарка вигулькує з рота, як цукерка, зависає збоку на час поцілунку. Кайл притискається до Еллі, кладе руку їй на стан, починає зминати тканину блузки. Еллі жестом зупиняє його. Він посміхається. 

— Та годі тобі, — каже він. Трішки задирає на ній блузку.

Еллі жалить його в руку. Не сильно. Просто щоб він зупинився.

Він забирає руку. Дивиться спершу на Еллі, а потім — пригнічено — на Гантера.

— Агов, чого ти?

Еллі знизує плечима.

— Не в гуморі.

Гантер підходить і сідає з другого боку від неї. Тепер вона затиснута між хлопцями, їхні тіла напирають на неї, а опуклість у штанах зраджує те, що в них на думці.

— Ясно, — каже Гантер, — але ж ти сама покликала нас сюди, і ми в гуморі.

Він кладе руку їй на живіт, великий палець торкається перса, — долоня в нього велика й дужа.

— Ну ж бо, — каже Гантер, — трохи розважимося втрьох.

Він нахиляється, розтуливши вуста для поцілунку. Еллі подобається Гантер. У ньому метр дев’яносто зросту, плечі широкі й міцні. Вони вдвох уже розважалися. Але сьогодні вона тут не для цього. В неї було щодо сьогодні передчуття.

Вона штрикає Гантера під пахву. Укол просто в м’яз, точний і обережний, — і плече наче протинає ніж з тонким лезом. Еллі додає сили, немов більше й більше розжарюючи лампу. Немов ніж стає вогняним.

— Чорт! — відскакує Гантер. — Чорт!

Він затикає правою долонею ліву пахву, починає масажувати. Ліва рука труситься.

Кайл розсердився та смикає Еллі до себе.

— Навіщо ти взагалі витягнула нас аж сюди, якщо…

Вона штрикає його в горло, рівно під бородою. Неначе розтинає глотку металевим лезом. Кайл роззявляє рота. Задушено хекає. Дихати ще може, а говорити — ні.

— Ну й іди в сраку! — горлає Гантер. — Додому підеш пішки.

Гантер задкує. Кайл, досі тримаючись за горло, хапає шкільний наплічник.

— Ди! Аку! — кричить він по дорозі до машини. 

Ще довго після того, як посутеніло, Еллі чекає, лежачи на

могилі Аннабет Макдаф, чадолюбної матері, що нині впокоїлася; одну по одній запалює цигарки від іскри в кінчиках пальців і скурює їх до самого фільтра. Навколо наростає вечірній гамір, і вона думає: пора.

Каже до свого голосу: агов, мамо, це ж сьогодні, правильно?

Голос відповідає: певна річ, доню. Ти готова?

Еллі відповідає: починай.

Еллі дереться на шпалір, щоб прокрастися назад у будинок. Черевики на зв’язаних шнурках висять на шиї. Впираючись пальцями ніг, вона чіпляється за шпалір пальцями рук. Колись, як Еллі була менша, місіс Монтгомері-Тейлор побачила, як вона лізе нагору по дереву, раз-два-три, і сказала: «Ви тільки подивіться, вона лазить просто як мавпа». Сказала це так, наче давно це підозрювала. Просто чекала, коли це

проявиться. Еллі дістається вікна у свою кімнату. Вона лишила його трішечки прочиненим, отож піднімає раму, знімає з шиї черевики та вкидає їх усередину. Перевалюється через підвіконня. Зиркає на годинник: не запізнилася навіть на вечерю, тож ніхто не почне нарікати. У неї вихоплюється щось схоже на смішок, тихий і хрипкий. І тут лунає смішок у відповідь. І вона усвідомлює, що в кімнаті хтось є. Певна річ, вона знає, хто це.

Містер Монтгомері-Тейлор підводиться з м’якого крісла, нагадуючи один з довгоруких механізмів з його виробничої лінії. Еллі робить вдих, але не встигає вимовити ані слова, як чоловік навідліг боляче б’є її по губах. Це нагадує змах тенісною ракеткою в заміському клубі. Хрускіт щелепи — як виляск м’ячика, що вдаряється об ракетку.

Злість містера Монтгомері-Тейлора завжди дуже стримана, дуже тиха. Що менше він говорить, то сердитіший. Він п’яний, Еллі відчуває запах, а ще він розлючений, і шепоче:

— Бачив тебе. Бачив тебе на цвинтарі з тими хлопцями. Брудна… мала… шльондра.

Слова перемежовуються стусаном, ляпасом чи ударом ногою. Еллі не скручується калачиком. Не молить припинити. Знає, що цим вона тільки затягне процес. Він силою розсуває їй коліна.

Кладе руку собі на ремінь. Зараз він їй покаже, яка вона маленька шльондра. Так наче не показував уже безліч разів раніше.

Місіс Монтгомері-Тейлор сидить унизу, слухає по радіо польку, попиває херес — повільно, але без упину — маленькими ковточками, які не можуть нікому нашкодити. Їй байдуже до того, що містер Монтгомері-Тейлор вечорами робить нагорі; принаймні він не шукає собі розваг на стороні, а ця дівка заслужила на те, що отримує. Якби кореспондент чиказької газети, раптом зацікавившись тим, що відбувається у цьому невеличкому будиночку, підніс їй до вуст мікрофон і запитав: «Місіс Монтгомері-Тейлор, як гадаєте, що робить ваш чоловік з отою шістнадцятирічною дівчиною змішаної раси, яку ви взяли до себе з християнського милосердя? Що він робить, аж вона отак верещить і плаче?» Якби її запитали — тільки хто її запитає? — вона б відповіла: «Як що — він її шльопає, бо вона заслужила».

А якби кореспондент не відступався: «А що ви мали на увазі, коли обмовилися про розваги на стороні?» — місіс Монтгомері-Тейлор скривила б трошки вуста, неначе занюхала щось бридке, але за мить усміх повернувся б на її обличчя, і вона б довірчо сказала: «Ну, ви ж знаєте чоловіків».

Це сталося іншого разу, роки тому, коли Еллі лежала, притиснута, криво впираючись головою в спинку ліжка, а він, як оце зараз, тримав її рукою за горло, — і тоді голос уперше чітко і ясно заговорив до неї просто у неї в голові. Як так подумати, то вона вже давненько чула якісь його відголоски. Ще навіть до того, як опинилася в Монтгомері-Тейлорів: відтоді як вона почала переходити з родини в родину та з рук у руки, якийсь нерозбірливий голос підказував їй, коли поводитися обережніше, й застерігав від небезпеки. Голос промовив: ти сильна, ти витримаєш. А Еллі, відчуваючи, як чоловіча рука дужче стискає їй горло, зронила: мамо? А голос відказав: певна річ.

Сьогодні не сталося нічого особливого — ніхто б не міг сказати, що її довели дужче, ніж зазвичай. Просто з кожним днем ти трішки підростаєш, з кожним днем щось змінюється, й у цьому нагромадженні днів те, що здавалося неможливим, зненацька стає можливим. Так дівчинка перетворюється на дорослу жінку. Крок за кроком, поки це не відбудеться. І коли містер Монтгомері-Тейлор входить у неї, Еллі знає, що впорається.

Що в неї достатньо сили, а може, було вже достатньо кілька тижнів чи й місяців, лише от зараз з’явилася ще й впевненість. Зараз вона впорається, не залишить шансу ні на осічку, ні на контрудар. І це здається найпростішою дією на світі, як-от простягнути руку й вимкнути світло. Еллі не може збагнути, чому не вимкнула це старе світло вже давно.

Вона каже до голосу: просто зараз, так?

А голос відповідає: сама знаєш.

У кімнаті пахне, як перед дощем. Аж містер Монтгомері-Тейлор зводить погляд, подумавши, що нарешті-таки почався дощ і пересохла земля п’є його великими ковтками. Мабуть, думає чоловік, краплі влітають у вікно, але, продовжуючи свою справу, в душі радіє самій думці про дощ. Еллі притискає руки йому до скронь — праворуч і ліворуч. Відчуває навколо своїх маленьких пальчиків долоні матері. Добре, що містер Монтгомері-Тейлор дивиться не на неї, а у вікно, шукаючи неіснуючу зливу. І відкриває вона канал для грому та блискавки, і прокладає шлях для грози.

Спалах білого світла. Сріблясте мерехтіння поперек його чола, а також навколо рота й зубів. Сіпнувшись, містер Монтгомері-Тейлор вислизає з неї. Його трусить і корчить. Зуби цокотять. Він з гуркотом падає на підлогу, й Еллі на мить стає лячно, що місіс Монтгомері-Тейлор могла щось почути, але в тої гучно ввімкнене радіо, тож на сходах не лунають кроки й не кличе знизу голос. Еллі натягує білизну та джинси. Нахиляється подивитися на чоловіка. В нього на вустах проступила червона піна. Хребет вигнувся дугою не в той бік, а пальці скрючені, наче кігті. Схоже, він досі дихає. Еллі думає: якщо зараз покликати на допомогу, він ще може вижити. Отож вона прикладає долоню йому до серця та збирає залишки блискавки. І вдаряє просто в те місце, де з електричного ритму народжуються людські істоти. І чоловік затихає.

Еллі збирає в кімнаті кілька своїх речей. Гроші, які ховала в тріщині під підвіконням, — кілька баксів, на перший час вистачить. Радіо на батарейках з дитинства місіс Монтгомері-Тейлор, яке вона подарувала Еллі в пориві доброти, призначеної затьмарити й затуманити навіть простоту чистого страждання. Телефон Еллі залишає, бо чула, що такі штуки легко вистежити. Вона кидає погляд на маленького Христа зі слонової кістки, розіп’ятого на хресті червоного дерева на стіні над узголів’ям її ліжка.

Бери його, каже голос.

Я добре впоралася? — питає Еллі. Ти мною пишаєшся?

Дуже пишаюся, доню. І пишатимуся ще більше. Ти ще чуда вчиниш на світі.

Еллі ховає маленьке розп’яття в дорожню сумку. Вона завжди знала, що не можна нікому розповідати про голос. Еллі добре вміє берегти таємниці. Востаннє подивившись на містера Монтгомері-Тейлора, вона вилазить у вікно. Він, мабуть, і не второпав, що ж його вдарило. Але вона сподівається, що второпав. Шкода, що не можна було його живцем кинути в шпарильний чан.

Зістрибуючи зі шпалеру й перетинаючи газон на задвір’ї, Еллі думає, що, мабуть, варто було перед утечею поцупити з кухні ножа. А тоді пригадує — і на думку про це не може стримати сміху, — що, окрім як різати обід, ніж їй не потрібен, геть не потрібен.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *