«Скарбничка історій» — це захоплива повість, у якій пригоди чекають на тебе на кожній сторінці, а ще — чудовий посібник з написання не менш захопливих історій з практичними порадами і завданнями. Як це поєдналося в одній книжці? Магія! А також — майстерність відомого українського письменника Володимира Аренєва, який і розкриває власні творчі секрети початківцям.
Ніколи не давай обіцянок, яких не зможеш виконати! Ніколи-преніколи не намагайся допомогти тому, хто був ув’язнений три тисячі років! Але якщо вже візьмешся за це — готуйся до карколомних пригод, подорожей у часі та справжніх, а не казкових небезпек!
Разом із Урсулою і її незвичайним другом ти поринеш у небезпечні пригоди, від яких захоплює дух, а ще — дізнаєшся, як працює сюжет, як вигадати персонажа і як щодня знаходити час на творчість. І все це письменник розповідає легко, з гумором і яскравими прикладами з власного досвіду, нагадуючи, що творчість — це не лише кропітка праця, а й справжнє задоволення. А ілюстрації Олександра Ком‘яхова занурять тебе у світ фантастичних перипетій та надцікавих конспектів.
Володимир Аренєв. «Скарбничка історій» — Ілюстратори: Сашко Ком’яхов, Наталя Ком’яхова — Л.: Видавництво Старого Лева, 2022, 360 ст.
УРИВОК
Щоб чимось себе зайняти, Урсула взяла чашку й поставила назад на стіл. А каву промокнула рушничком.
— На майбутнє, — попросила вона джина, — намагайся бути уважнішим.
— Перепрошую. Але…
— То значить, у нас є три ночі, щоб тебе розчаклувати? Не вважаєш, що — враховуючи стислі терміни й усяке таке — варто розказати мені детальніше про саме закляття?
Урсула була розумною і здогадувалася: справжні чари — якщо вже вони дійсно існують — отак просто не зняти. І ще вона сподівалася, що справа обійдеться без чогось настільки вульгарного й банального, як розчакловувальний поцілунок.
Джин узяв з її рук мокрий, у коричневих плямах рушничок, жестом фокусника підкинув у повітря й, підхопивши, простягнув Урсулі — вже сухий і чистий.
— Перепрошую, — повторив він. — Звісно, я все розповім. Ходімо до мене, там буде простіше у-в’язнений час.
— Перш ніж кудись вирушати, — твердо сказала Урсула, — я би воліла почути бодай мінімальні пояснення. Надворі ніч, і вранці я мушу їхати до аеропорту. Тому, як на мене, нам із тобою не варто гаяти час на зайві подорожі. Хіба що, — додала Урсула, — ти здатен не контролювати, а уповільнювати час.
Вона вирішила не нагадувати, що кілька хвилин тому джин називав своїм домом її — себто бабусину — скарбничку, потрапити до якої Урсула, з причин цілком очевидних, не змогла б.
— Ну, власне! — Він пересмикнув плечима, наче мерз навіть на кухні, під тими своїми плащами й шаликами. — Я затримав тут час, але ненадовго і лише в межах твого будинку. Це і так… ну… трохи шахрайство, якщо казати начистоту. Розумієш, у кожному заклятті можна знайти недоліки, дірку в системі, шпарину в паркані… словом, спосіб обійти заборону. Варто лише знати, де шукати, і не зловживати цим понад міру. Тому, — він розкинув руки і усміхнувся їй, — запрошую до свого будинку, добродійко… Ох, я ж не знаю, як тебе звуть! Та й сам не представився.
Джин приклав праву руку до серця, схилив голову і промовив:
— Я, Шамхураш Вогненнокрилий, Підкорювач Семи Драконів, Звитяжець Битви П’яти Розумів, Серп Сумнівів, Спис Істини, вважатиму за честь, якщо ти вшануєш мене своїм візитом. Клянуся, що ані словом, ані ділом не завдам тобі шкоди.
— Дякую, Шамхураше Вогненнокрилий. — Урсула чесно намагалася не засміятись. Попри те що він наче й умів зупиняти час (чи принаймні підвішувати чашку в повітрі), джин лишався тим самим хлопчиком невисокого зросту. Фентезійне ім’я пасувало йому ще менше, ніж шалики і плащі. — Я, Урсула… Урсула Допитлива, донька Світлани й Андрія, із вдячністю приймаю твоє запрошення. Але мушу чесно попередити: якщо ти не вмієш зменшувати людей, відвідати твій дім мені буде складнувато. Та й навіть якщо вмієш, — швидко додала вона на всяк випадок. — Бо я, знаєш, категорично проти того, щоб мене зменшували. Це суперечить моїм життєвим принципам.
— О, не переживай, я не зменшуватиму тебе. Це взагалі не так працює. Дозволиш?
— Дозволю «що»? — спитала була Урсула, але він уже підійшов до неї й міцно обійняв, а потім поцілував сухими гарячими губами у лоб.
На мить голова в Урсули запаморочилася, й земля наче вислизнула з-під ніг, а потім виявилося, що вони із Шамхурашем стоять у напівтемному коридорі з низькою стелею.
Коридор цей анітрохи не нагадував бабусин. Там, удома, пахло старими книжками, духмяними травами й давніми пригодами. Тут повітря було мертвим і нерухомим, насичене запахом перезрілих фруктів, учорашнього чаю й холодного металу.
І все це перебивав сморід горілих млинців.
Речі лежали тут упереміш, без жодного порядку, без найменшого натяку на логіку. Розшите золотою ниткою сідло звисало з вішака, навкруг якого було намотано дірявий килим із китицями. З килима стирчав спис. На списі висів мотоциклетний шолом, до якого хтось прикрутив дзвіночок без язичка. Далі стояли кілька манекенів, опудало крокодила і скелет мопса. Між ними хтось повпихував книжки, підшивки старих часописів, телефонний апарат із трубкою, забинтованою скотчем, набір чайних жерстяних коробочок, три китайські парасольки, пташину клітку (з чорними, білими й червоними шаховими фігурами всередині), пузатий барабанчик, мармуровий бюст лисого бороданя, голоблю з іще одним дзвіночком і скафандр без шолома.
Шамхураш махнув рукою:
— Нам туди. У цей прохід, і нижче. Там… сама побачиш.
Коридор виявився надто вузьким, щоб іти поряд, та Урсулу це влаштовувало. Бувають моменти, коли людині потрібно побути самій і обміркувати певні речі. Особливо якщо її кілька хвилин тому перенесли з бабусиної кімнати бозна-куди.
Трохи далі коридор повертав праворуч і відчутно спускався нижче. З його стелі звисали припорошені пилюкою, жовтуваті кулі, а ще — гострі чорні мечі. Мечів було так багато, що Урсула йшла, трошки — буквально на пів сантиметра — втягнувши голову в плечі. Звісно, вона не боялася, просто не хотіла псувати зачіску: мечі теж були запилюжені, а деякі й вкриті павутинням.
А коридор усе повертав та повертав, це було схоже на спуск гвинтовими сходами у замку, виготовленому з предметів екзотичних і водночас нікому не потрібних.
— Знаю, — сказав за її спиною джин, — це може видатися дивним…
— Це і є дивним, — зауважила Урсула. — Жити стільки часу і досі не впорядкувати… все це.
— У тому й річ! Спершу мені справді здавалося, що я маю цілу безодню часу. Так, казав я собі, я ув’язнений у скарбничці, але ж ніщо не заважає мені навідуватися у зовнішній світ. Себто фактично я навіть не у-в’язнений, лише при-в’язаний — а це, погодься, різні речі. До того ж я здатен ненадовго уповільнювати чи прискорювати час. То в чому, казав я собі, проблема?.. А вона таки була! Бачиш, я проклятий на три тисячі й п’ятдесят три роки — і мушу поспішати! Бо щойно мине остання з відведених мені митей — і прокляття заволодіє мною назавжди. Тоді я вже ніколи не зможу покинути скарбничку. І буду приречений на самотність серед цих коридорів. Коли я це усвідомив, минуло дев’ять сотень і тридцять сім років… ну, і п’ять з половиною місяців, якщо точно.
— І за весь цей час ти жодного разу не намагався подолати закляття?
Шамхураш у неї за спиною зніяковіло кахикнув.
— Взагалі-то намагався. Час від часу. І без особливого успіху. Ну, бо мені здавалося, що це не така вже й серйозна проблема. А коли я збагнув, до чого все йде — о, тоді я взявся до цього всерйоз! Усе моє життя перетворилося на нескінчений пошук того, хто буде здатен зняти закляття. А мій дім — чи моя тюрма — перетворився відтоді на склад, вибач.
— Але навіщо? — здивувалася Урсула. — Навіщо ти приніс сюди все це?
— Кожного разу, — сказав Шамхураш, — коли хтось погоджується допомогти мені — і програє, — я приношу до скарбнички іще одну річ. На згадку про того, хто був настільки добросердий, щоб простягнути мені руку допомоги.
— І настільки наївний, щоб не розпитати про умови, перш ніж потисне тобі руку.
Джин не встиг відповісти — коридор нарешті вивів їх до крихітної вітальні. На низенькому — й цілком сучасному — столику тут було розкидано кілька книжок, поряд стояли вузьконосий чайничок та величезна чашка у формі дарт-вейдерівського шолома. Уся стільниця була позначена вузькими коричневими півколами, наче голову нещодавно відрубали й вона досі стікала — не кров’ю, а чаєм.
І ще там стояла лампа — не чарівна, а найзвичайнісінька, настільна, із галогенкою. Шамхураш провів долонею по перемикачу, потім роззирнувся навсібіч, зітхнув, скинув із себе одразу кілька плащів і заходився збирати з килима численні коробки від піци і з-під соку. Він вправно склав із них піраміду, що сягала йому до підборіддя, поклав поряд купкою плащі, а потім не без хвалькуватості клацнув пальцями.
Урсула навіть не здивувалася, коли весь цей мотлох щез, а замість нього посеред кімнати з’явилося шкіряне офісне крісло. На кріслі лежала невеличка подушечка, а на спинці висіла фланелева сорочка. Судячи з розмірів сорочки, належала вона не джину, а комусь значно старшому.
Або, подумки виправила себе Урсула, принаймні більшому та дорослішому, адже — якщо вірити господарю й бранцю скарбнички — мало знайдеться істот, старших за нього.
— Почувайся як удома, — змахнув рукою Шамхураш. А коли помітив, що сідати гостя не поспішає, уточнив: — Ти ж не думаєш, що я створив його з коробок?
— Навіщо створювати, коли можна просто скористатися чиїмось, так?
— Ох, припини! Я, між іншим, лише позичаю. І — уяви! — віддячую. І взагалі, ти хочеш нарешті почути подробиці про закляття?
— Якщо на це буде твоя ласка.
Джин підвів очі до стелі, з якої і тут стирчали тьмяні мечі, й зітхнув так глибоко, наче збирався от просто зараз пірнути на дно Маріанської западини. Та замість цього він посунув книжки й чашку, всівся на столик і сказав:
— Отже, для початку підсумуємо. Щоб звільнитися, я маю почути таку оповідь, якої ще ніколи не чув. Захопливу, із несподіваним фіналом. І при цьому — зауваж, це дуже важливо! — вигадану. Себто ти не можеш просто переповісти мені якийсь випадок зі свого життя.
— А якщо розповім — як ти дізнаєшся? — одразу поцікавилася Урсула.
— Чесно? Не маю жодного уявлення, як саме. Але повір, це станеться. Завжди стається. — Він розвів руками. — Від мене такі штуки не залежать, це просто частина закляття, розумієш? Починаєш розповідати, а я вже знаю — і крапка. Жодного разу не схибило, я перепитував у оповідачів. Страшенно дратує, між іншим: таке відчуття, наче від тебе самого анічогісінько не залежить.
— Чи є ще якісь обмеження?
— Маємо лише три ночі, я вже казав. З хороших новин: я дійсно можу вповільнювати час. Не настільки, щоб ці три ночі перетворилися на тисячу і одну, але… — Він стенув плечима, мовляв, чим багатий.
— А чи можна тобі розповідати вигадані кимось історії?
— Закляття не забороняє, але зазвичай це не спрацьовує.
— Дев’яносто сім мов, — здогадалася Урсула. — І на всіх ти розмовляєш і читаєш.
— А також — випереджаючи твоє можливе запитання — дивлюся кіно, серіали, спектаклі. Тут страшенно нудно, — сказав Шамхураш, наче хотів виправдатися. — Якось я дав собі слово свідомо уникати будь-яких книжок і фільмів, щоб збільшити шанси тих, хто все-таки ризикне мене врятувати, але надовго мене не вистачило. Вийшов наступний том «Гаррі Поттера» — і… сама розумієш…
Урсула неуважно кивнула. Вона мала таке відчуття, наче нехтує чимось дуже важливим. Якоюсь суттєвою дрібничкою.
— То, може, — сказала вона, — тобі варто було звернутися до когось із письменників?
— Не працює! По-перше, більшість із них направду не здатні розповідати історії, лише писати. А ті, хто все-таки здатен… Бачиш, я не можу так легко взяти й чкурнути куди заманеться.
— Тобі заборонено сильно віддалятися від скарбнички?
Він розвів руками:
— На те воно й закляття. А жоден із моїх колишніх господарів не мав часу й можливості поїхати, скажімо, до Стівена Кінґа й вмовляти, щоби той мене врятував. Та менше з тим! — вигукнув джин, зістрибуючи зі столика й гучно ляскаючи у долоні. — Вибач, за всіма клопотами я геть забув про гостинність. Дозволь запросити тебе до столу. Чай? Тістечка? Фрукти? Хороша історія вимагає відповідної атмосфери.
За мить на стільниці вже стояли й чашки, й невеличка жарівничка із чайничком. По центру замість книжок виблискувала ваза із фруктами.
Сама стільниця, втім, залишалася зі слідами від дарт-вейдерової голови. І запах від пригорілих млинців анітрохи не послабшав.
Урсула подякувала й сказала, що наразі цілком вистачить склянки з водою.
— Чи є, — уточнила вона, — якісь додаткові умови? Про які, наприклад, ти забув розповісти?
— Нічого важливого, — відмахнувся Шамхураш. — Пропоную не зволікати, ти ж сама казала, у тебе зранку літак. Починаймо! Здивуй мене, прошу! Здивуй по-справжньому!
«Ризикне», — здогадалася раптом Урсула. Він сказав: «Збільшити шанси тих, хто все-таки ризикне мене врятувати».
Може, це був просто мовний зворот. А може, й ні.
Та Урсула вирішила, що турбуватиметься про це згодом. А поки сіла у крісло, заплющила очі й подумки перебрала ті кілька історій, які просто так, для себе, вигадувала останнім часом.
— Жив собі, — почала вона, — один чоловік, і були в нього млин, віслюк і акаунт у тік-тоці…
Козацька рушниця проти зомбi, або Навколишнiй простiр, речi й предмети
Жоден із нас не існує у порожнечі, у вакуумі.
Кожного з нас характеризує наше оточення (і ми ще про це поговоримо). І так само кожного з нас характеризує той простір, в якому ми існуємо: живемо, працюємо, мандруємо.
Де мешкає ХТОСЬ? У комірчині під сходами? У напівпокинутій космічній станції? На горищі?
І де розташоване це горище — у Києві чи в Стокгольмі? Нині чи в середні віки?
Чим відрізняється простір, у якому ХТОСЬ працює, від того, де ХТОСЬ відпочиває? Чи там бездоганна, аж хвороблива чистота? Чи все запилюжено, захаращено непотребом?
Побачивши, де і в яких умовах мешкає ХТОСЬ, ми більше дізнаємося про характер, звички, часом про минуле й про прагнення КОГОСЬ. Це знав і цим вправно користувався Знаменитий детектив-консультант Шерлок Голмс. У цій ролі опиняються й читачі, а ми маємо продумати, що саме вони побачать.
Часто автори вдаються до узагальнених описів: «це була звичайна кімната», «зайшли в тронний зал» тощо. Часом цього достатньо, та не завжди. Навіть такі описи будуть яскравішими, якщо додати туди художню деталь: зосередити увагу читача на 1‒2 подробицях, що вирізнятимуть саме цей простір з-поміж інших і запам’ятовуватимуться назавжди.
Є й інша небезпека: перенаситити опис простору, перетворити його на занудну інвентаризацію. Це потрібно нам як письменникам, аби уявити, що, власне, там є. Але читачі можуть загубитися.
Один із прийомів, який допоможе описати простір і не змусить читачів нудьгувати: робити це через рух персонажів. Тобто замість ситуації: «ХТОСЬ заходить КУДИСЬ і роззирається (а ми бачимо те все його очима)», ми показуємо, як ХТОСЬ заходить і активно діє в просторі: щось бере, кудись сідає, об щось перечіпається — і, власне, таким чином оприявнюємо для читачів цей простір, крок за кроком, деталь за деталлю.
ПОРАДА. Рушниця на стiнi
Часом нам потрібно використати в історії якийсь предмет — до того ж зробити це несподівано. Наприклад, уявімо, що під час уроку історії в клас починають ломитися зомбі (бо в країні стався незапланований зомбі-апокаліпсис). І вчитель історії, звісно ж, захищатиме своїх учнів — наприклад, відстрілюватиметься. Але щоб це виглядало природно, ще на початку уроку, до появи зомбі, ми згадаємо, що вчитель у вільний від роботи час займався історичною реконструкцією; тому в його кабінеті повно різних мечів, обладунків, навіть висить справжня козацька рушниця.
Отже, основний принцип: якщо нам потрібна в історії «рушниця», ми «вішаємо її на стіну» заздалегідь.
В ідеалі — не за мить до того, як використаємо, а за 1–2 епізоди. Якщо ж ми з якихось міркувань мусимо зробити це ще раніше і читач може призабути про цю деталь, ми наче між іншим згадаємо про неї перед власне використанням.
І, звісно ж, ми не акцентуватимемо увагу читача на цій деталі, щоб він не здогадався, що ми збираємося її використати в тексті — аж до моменту, коли у двері почнуть шкрябати зомбі.
