Письменниця, перекладачка й волонтерка Тамара Горіха Зерня — про очікування великої війни, режим діяльного спротиву та український голос, що потужно зазвучав у світі.
Цієї весни Тамара Горіха Зерня стала лауреаткою Шевченківської премії, яку отримала за свою дебютну книжку «Доця», опубліковану 2019-го. Вона якраз сиділа на волонтерському складі й перебирала картоплю, коли їй повідомили цю новину. У той день — 9 березня 2022 року – стіни складу, розташованого у церкві на околиці Києва, здригалися від вибухів неподалік, і звістка про премію здавалася чимось сюрреалістичним. Тамара говорить, що зараз волонтерка переважає у ній письменницю. Вона може хіба що спостерігати за людьми, слухати їх і щось собі нотувати на майбутнє. Головне ж сьогодні — вижити, вистояти і перемогти.
З 26 по 29 травня у Варшаві проходитиме Книжковий ярмарок, де буде представлений і український стенд. Тамара Горіха Зерня зустрінеться там із читачами — польськими («Доця» нещодавно вийшла у Польщі) та українськими. Але, звісно, говоритиме здебільшого про війну, а не про свої книжки (наприкінці минулого року світ побачила друга книжка письменниці «Принцип втручання»).
Якою ви бачите цю повномасштабну війну росії проти України? Це ж не лише війна за територію, а й за історію, культуру, це цивілізаційна війна…Що вона розповідає світові про нас і що розповідає нам самим про нас?
— Я все життя спостерігаю за людьми. Можна сказати, що я професійна спостерігачка. Мені просто дуже цікава людська природа, людські прояви — різні. Я намагаюся не засуджувати і не робити поспішних висновків, я просто спостерігаю і фіксую деякі речі, які мені здаються важливими. До мене багато звертаються, підходять люди, переважно жінки — різні, з різною освітою, різним досвідом, різного віку. Говорять мені про «Доцю». І кожна жінка відзначає свою сторінку чи свою фразу, над якою вона плакала. «От я до цього місця дочитала і так ридала», — кажуть. І всі ці фрази і сторінки — завжди різні.
Нещодавно мені одна жінка, така пряма, трошки навіть грубувата, сказала: «Я дочитала вашу «Доцю» до місця, де написано: «І поряд із нами стають наші мертві». І так ридала! Для мене це було таке одкровення і таке потрясіння, така була правда, я не могла відійти від цього». А треба розуміти, що ця жінка живе у русифікованому містечку на самому кордоні з Росією, яке завжди було під сильним російським впливом. І тут її прорвало, як греблю. І вона почала розповідати мені про свої почуття, про свій побут, життя, от саме зараз — в цьому місці й у цей час. А я слухала і думала: «Боже, які неймовірні речі люди зараз дізнаються про себе!». Наскільки очевидним для людей стало те, що раніше було прихованим. І скільки людей зараз зрозуміли, як їм насправді дорога Україна. Яка вона їхня, яка вона рідна. Що це не просто формально — Гімн, Герб, Прапор, а наскільки все це тепер невід’ємне від нашого життя.
Здавалось би, це той момент, коли у багатьох українців з’явилася можливість виїхати за кордон, поїхати в Європу, Канаду. І як водночас безліч людей говорять, що «ми нікуди не хочемо». Говорять: «Найрідніше, найважливіше моє місце — це тут, в Україні. Я нікуди не хочу, я не виживу без своєї країни, не виживу без свого дому». Це дуже важливий для мене результати цієї війни, це вже величезна перемога для всіх нас.
Війна почалася 2014-го. Якщо повернутися до тих подій, ви тоді відчували, що буде війна? Як вас змінили війна — та, на сході України, і ця — повномасштабна?
— По-перше, ми пережили Майдан, до якого неможливо було підготуватися і наслідки якого неможливо було спрогнозувати. Ще в 2013 році, заходячи в осінь і зиму, ніхто не міг навіть припустити думки, що в нас у Києві вбиватимуть, розстрілюватимуть людей, які вийшли на мітинг — з такою жорстокістю і в таких кількостях. Це було неможливо уявити.
Так, звісно, як і багато українців, я спочатку не зрозуміла серйозності того, що відбувається на сході України. Мені здавалося, що це якесь непорозуміння, якась терористична атака, яку можна, в принципі, відбити, пригасити силами якихось спецпідрозділів. Ми весь час чекали, що ось цей локальний виступ буде локально і придушений. Є люди, які з самого початку зрозуміли, що це війна. Є люди, які просто з Майдану пішли створювати добровольчі загони, готуючись до війни. Я була не готова. Я все чекала, що це ось-ось закінчиться.
Але потім настало наше жахливе літо 2014-го, коли ми пройшли буквально по краю. Для мене було абсолютно очевидним, що ми втримали Україну дивом. Що ми відбилися, зберегли державність і країну влітку 2014-го Божим промислом. У нас не було армії, у нас не було тилу, у нас не було забезпечення, мобілізації, у нас не було практично нічого. У нас було величезне політичне потрясіння, була величезна розгубленість — і це був період найбільшої вразливості України за весь час на моїй пам’яті.
Я почала волонтерити з літа 2014-го, почала ходити в шпиталь, допомагати пораненим. А потім я зайнялася закупівлею військової амуніції за кордоном і доставкою в Україні. Як і багато інших українців, я спочатку вкладала в це свої кошти, потім відкрила збори на певні закупівлі. Одночасно я зареєструвала собі сторінку у фейсбуці, це був мій перший вихід у соцмережі.
Восени 2014-го року я познайомилася зі Святославом Бойко (український рок-музикант, фронтмен гурту «Широкий Лан», волонтер, учасник Майдану — ред.), який став моїм напарником по волонтерській роботі. Ми разом почали їздити на фронт. Їздили разом у зону бойових дій весь 2014-й, 2015-й і частину 2016-го. Були свідками найбільших воєнних кампаній того часу за винятком Донецького аеропорту. Це єдине місце, до якого ми не доїхали. А в Пісках були, в Дебальцевому були, в усіх інших гарячих точках були. Я бачила війну в дуже натуралістичних, відвертих проявах, в страшних, героїчних проявах. Вона була зовсім не такою, як я її могла уявити за фільмами про Другу світову. Вона дуже відрізнялася насамперед тим, що героями фільму стали ми і знайомі нам люди. Хоча відчуття, що ти береш участь у зйомках фільму, час від часу виникало.
У 2016-му році ми побралися зі Святом і влітку в нас народився син. Я пішла в декрет. Але потім зрозуміла, що моє волонтерство має продовжуватися, просто набувши інших форм. Уже відпала потреба в поїздках на фронт, але дуже сильно загострилася тема інформаційного спротиву. Я наочно бачила, що росіяни перемагають нас у пропагандистському плані, культурному, ідеологічному. Вони нас кількісно забивали публікаціями своїх книг і матеріалів, а голос українців залишався слабким і практично нечутним за межами України. І тоді я вирішила, що спробую написати художню книжку про війну, але зроблю її максимально достовірною і документальною. Я подумала, що нам на той час бракувало захоплюючої, динамічної, із сюжетною лінією, щемливої художньої книги саме про цю війну. І наступні півтора роки я писала «Доцю». У 2019-му ми її видали у видавництві «Білка».
Так я стала письменницею. Згодом я написала ще один роман — «Принцип втручання». І велику частину мого часу відтоді займали зустрічі з людьми, презентації та обговорення книг. Я намагалися щонайбільшу аудиторію охопити, якомога більшій кількості людей сказати: війна не зникла. Вона не вимкнулася, не відключилася. Війна – це пожежа, яку не можна просто закрити в шафу, заховати, вона все одно вирветься назовні з іще більшою силою і розмахом. Я — як та Кассандра, яку ніхто не хотів чути, їздила Україною і псувала людям настрій. Говорила, що буде велика війна, що те, що було в Донецьку, повториться в інших обласних центрах, в інших регіонах України. Що ми повинні бути готовими, повинні знати ворога, повинні бути пильними. Я так і говорила на презентаціях. Хтось вірив, хтось ні.
Нещодавно мені написала одна жінка, що вона прочитала «Доцю» перед самою великою війною. «Як не дивно, я виявилась готовою до цієї війни, — сказала вона. — У мене взагалі не було розгубленості, розпачу чи якоїсь паніки, я дуже швидко перейшла в режим діяльного спротиву». Це була одна з основних цілей написання цієї книги: я хотіла, щоб люди були готовими, щоб коли настане година Х, вони одразу перейшли до роботи, до боротьби. І ця година, цей день настав — 24 лютого.
Про що ви подумали, що відчули, коли зрозуміли: почалася велика війна?
— У той момент у мене була та сама думка, що й в багатьох людей по всій країні: «Почалося». Я вже порівнювала цей стан із пологами. Коли ти вагітна ходиш на останніх місяцях і весь час у напруженому очікуванні: коли, коли, коли? А потім прокидаєшся, бачиш, що води відійшли, і розумієш: почалося. Ось цим ранком 24 лютого ми перешли в стан пологів. Я тричі народжувала, і тричі мені лікар казав одне й те саме: «Від нас вагітним ще ніхто не пішов. Хочеш-не хочеш, народиш». Питання лише в тому — як, з якими наслідками це буде. Так і ми. Ми перейдемо цей етап. У нас будуть величезні втрати, але ми мусимо його пройти. Прямо зараз на наших очах, нашими руками народжується нова Україна.
Чи була я готова? Я була теоретично готова. Мій чоловік давно зібрав наплічник. Він давно купив собі каску, бронік, форму. Тому одразу зібрався і пішов. Я подзвонила своїм батькам і старшій дочці, щоб вони всі їхали до мене, щоб ми були разом, в одному місці, щоб не загубилися в хаосі війни. Наступного дня ми покинули Київ.
Спочатку відвезли мою старшу доньку на Черкащину, до мами її нареченого. У них мало бути весілля на початку літа, її хлопець служить у ЗСУ і зараз воює на сході. Ми ж поїхали далі, у західні регіони України. Ця дорога зайняла майже 30 годин. Коли я влаштувала батьків і дітей на Франківщині, то одразу повернулася в Київ. У вагоні потяга була тільки я і провідниця. Багато хто мене тоді запитував, чому я повернулася? А я перше в житті зрозуміла Олену Телігу, яка повернулася в Київ, хоча її попереджали про арешт. Її зрештою розстріляли в Бабину Яру. І я все життя дивувалася: чому вона не поїхала, хоча могла. А зараз я її розумію — є щось таке, що не дає нам з цього міста поїхати.
Я одразу включилася у волонтерську допомогу. Наша волонтерська група називається «4.5.0». У нас два напрями роботи: один – допомога військовим амуніцією, а другий – гуманітарний. От саме на гуманітарному складі ми з моєю видавчинею Іриною Білоцерківською і працюємо. Сортуємо продукти харчування, гігієну, ліки для потреб ЗСУ, тероборони і спеціальних силових підрозділів.
Яким ви запам’ятали ті перші тижні війни, повернувшись до Києва?
— Ми були впевнені, що Київ вистоїть, але я хвилювалася і готувалася до продуктової блокади. Я боялася, що нам обріжуть шляхи доставки їжі й у місті почнеться голод. Кілька днів я була зайнята тим, щоб роздобути додому якісь продукти — десь пачку макаронів вдалося купити, десь морожені якісь пельмені в морозилку. Я пам’ятаю, що я вираховувала, скільки в мене вдома є приблизно їжі і на який час мені її вистачить. Бо всі магазини були зачинені. А потім ситуація почала потихеньку вирівнюватися. Ми побачили, як б’ються наші військові, тероборона, побачили, що в нас є техніка, є грамотне командування. І почали потихеньку видихати.
Багато хто говорить, що зараз, поки до нас прикута світова увага, саме час розбивати міф про так звану «великую русскую культуру» і показувати, що ось це, це і це — насправді українське. Як про це треба говорити?
— Я дуже сподіваюся, що ми будемо з Росією говорити з позиції переможців. Ми зможемо поставити їй питання і висунути вимоги, про які ми не могли мріяти ще десять років тому. Ми будемо вимагати повернення наших культурних і матеріальних цінностей, які були викрадені й вивезені з України. Ми будемо ставити питання матеріального відшкодування. І ми будемо послідовно і до останку розвінчувати міф росії як держави, як імперії. Там немає росії, там є московія — а це зовсім інша історія. Ми подивимося, що від росії залишиться, коли вона втратить право, вплив і можливість привласнювати собі надбання Київської Русі. Що залишиться від росії коли у неї заберуть Русь? Я думаю, що небагато.
Як ми маємо говорити з іншими країнами про себе? Які основні наративи маємо доносити про себе зараз, щоб раз і назавжди окреслити і розмежувати — що ось це російське, ось це — українське?
— Просто говорити, просто проговорювати всі ці речі. Зараз голос українців набагато виразніший і помітніший, ніж це було раніше. Те, що ми говоритимемо зараз спокійним голосом або пошепки, насправді матиме більший резонанс, ніж наші довоєнні крики.
Звісно, це персональна трагедія дуже багатьох людей, але те, що українці зараз були змушені виїхати в Європу, це дуже цікавий і важливий момент. Європейці бачать прямо перед собою мільйони українців, бачать такими, якими вони є. Відбувається взаємодія на всіх рівнях — побутовому, професійному, культурному. Коли ситуація більш-менш владнається, хтось повернеться додому, хтось залишиться. Але вперше українці стануть набагато мобільнішими. Я думаю, що для багатьох людей, які зараз опинилися за кордоном, цей виїзд виявився першим у житті. Зникне страх перед Європою. Українці зрозуміють, що це просто трошки далі, ніж Львівська область, а не якийсь далекий материк. І що цілком реально поїхати туди, побути, попрацювати, пожити і повернутися назад.
А для європейців це буде нагода познайомитися з українцями. Цей акт страшного насильства росії щодо України виштовхнув нашу країну в обійми Європи. І я думаю, що найближчим часом ми побачимо якісні зміни — у наративах, у тематиці та стилістиці. Про українців говоритимуть зовсім інше. Й інакше. Українці стануть своїми для багатьох європейців. Коли вони говоритимуть про Україну, то не обмежуватимуться Чорнобилем і футболом, а будуть згадувати конкретних людей, з якими довелося познайомитися. Це теж важливо.
Спілкувалася Марія Семенченко
