У лютому 2022 року російсько-українська війна прийшла у кожен дім і стала нашою новою реальністю. Щодня з’являються все нові й нові питання, як саме з цією реальністю співіснувати й до яких викликів ми маємо бути готовими. Письменниця Таня Касьян розповідає про власний досвід, згадує, яким був 2014-й рік для її рідного Маріуполя та описує свою тривожність на початку лютого 2022 року, розмови з психотерапевтом, ветераном АТО.
Книжка «Наше. Спільне. Як зберегти в собі людину під час і після війни» містить історії публічних особистостей та звичайних українців: чи думали вони, що це станеться, чи складали тривожні валізи, де були напередодні 23 лютого; а також думки психотерапевта про те, чому люди не вірили до останнього, що може статись ескалація війни.
Публікуємо уривок з книги, історію Масі Найєма — українського адвоката, громадського діяча і військовослужбовця ЗСУ.
_________________
УРИВОК
За новинами про Масі Найєма я стежила у соцмережах. Повідомлення про поранення відомого адвоката швидко розлетілося моєю фейсбучною бульбашкою. Пізніше я із захопленням дивилася, коли він зняв пов’язку зі свого ока, точніше того місця, де воно би мало бути. Масі віджартовувався, що йому варто завести домашнього папугу, адже він тепер як справжній пірат. Проте перед тим ані папуги, ані повернення на війну не було в його планах. Новина про те, що оперативний резерв призивають знову, застала його на побаченні 22 лютого:
«Я одразу сказав дівчині, що у нас нічого не вийде, бо мені треба йти на війну». Наступного дня Масі поїхав до військкомату. Тут порадили зв’язатися із військовою частиною, де він служив раніше. Але в частині сказали повертатися назад до військкомату. Цей пінг-понг видався таким безглуздим, що Масі повернувся додому — вже вісім років як він живе звичайним цивільним життям. Не знають, що з ним робити? Аби не морочили голову.
Через деякий час Масі вирішив: або він йде у свій старий підрозділ, або у розвідувальний спецзагін. Та в останній не так просто потрапити: треба було пройти кілька перевірок і поліграф. Коли він через довге очікування вже хотів полишити цю ідею, йому повідомили: беремо. Приготування тривали два тижні: зранку і до вечора вони стріляли, збиваючи руки в кров, підготовлювали амуніцію, навішували на себе різні прилади так, щоб було зручно рухатися:
«Це ніби на побачення збиратися, — стільки всяких штук прикольних на себе вдягав». А далі їх перекинули на Запоріжжя і Донецький напрямок. Усе стало серйозно. У ніч перед пораненням Масі робив нотатки для своєї майбутньої книжки та дивився фільм «Арізонська мрія». Останній фільм, який він бачив двома очима. Уранці він із побратимами мав будувати шляхи для наступу. Їхали за машиною інформатора в інкасаторському транспортері. Діставшись якогось двору, Масі вийшов з машини. Почувши, як хтось просить перепаркувати авто, він кинувся до машини по свій автомат — зброя повинна бути в руках на випадок засідки. Масі зайшов у бусик — і пролунав вибух. Те, що він був усередині, його врятувало: «Мій побратим закричав, чи ми живі. Я відповів, що так, але той не чув мене. Я тримався за обличчя… Щось дуже боліло… А далі почав шукати вихід із металобрухту». Масі приходив до тями, коли його перекидали з одних нош на інші, і знову непритомнів. У перші дні він не розумів, що відбулося.
«Я боявся, що не виживу. Усвідомив десь через пару тижнів, коли зменшили дозування морфію. Я запитав себе: чи гідна та мотивація, з якою я йшов на війну, того, що я житиму без ока і з певними обмеженнями тепер? Я довго тікав від цієї відповіді. Та врешті сказав собі “так”».
Уламок пробив дно всередині ока, мозок фактично вивалився в очне яблуко. Українські лікарі зашили рану і поставили пластину, але це був лише початок подальших операцій та лікування.
Побачивши себе вперше без ока, Масі перелякався — він зрозумів, що така емоція тепер буде у всіх людей, які побачать його:
«Ми звикли до естетики, ми вдягаємось так, щоб подобатись, прикрашаємо себе… Але є моменти, коли ти вже нічого не виправиш. Я не можу вкрутити око назад. Його Просто немає».
Собі він сказав, що це — прикольно: тепер можна повісити знак на машину, що він — людина з інвалідністю, а ще можна накупити різних пов’язок на око. Та коли ми побачилися уперше, через кілька місяців, Масі вже їх носив хіба в кишені. При-
йняв себе і хотів, щоб й інші приймали його таким, який він є.
Із лікарні Масі виписали із настановою не вживати алкоголю, проте за перші два тижні вдома він випив віскі більше,ніж до поранення. Коли психологиня запитала, навіщо він
п’є, Масі відповів: «Так легше. Болю немає».
Пізніше він зрозумів: через те, що втратив нюх, єдиним задоволенням для нього стала їжа, міцні напої та цигарки. Масі складно було зосереджуватися і вести довгі бесіди, тому він пропонував співрозмовникам перериватися: «Нумо курити, їсти, пити…».
Увесь час, коли йому щось не подобалося і дратувало, він намагався стабілізуватися через алкоголь, їжу та сигарети.
Ми відчуваємо біль і хочемо його полегшити: накидаємо на одну шальку алкоголь, або наркотики, або солодощі, щоб інша шалька «біль» не переважувала. Вона тягтиме й надалі, бо терезам потрібно вирівнятися, а тому ми продовжуватимемо шукати новий допінг для себе.
У мене так було із солодощами, особливо під час повітряних тривог. Я сиділа в коридорі й постійно щось під’їдала. Я взагалі почала їсти не розжовуючи — просто ковтала.
Коли розбирала це з моєю психотерапевткою, то зрозуміла: я заїдала біль та страх, що не зможу ще довго поїсти, що треба буде кудись бігти, що невідомо, де я опинюсь, і що помру від голоду. Страхи моїх бабусь, які пережили Голодомор, відтворювалися зараз у мене на підсвідомому рівні. Ця звичка призвела до погіршення стану мого здоров’я. Я набрала вагу, аналізи показали, що в мене змінився гормональний фон, я постійно почувалася втомленою, а через годину після пробудження знову хотіла спати. І я зрозуміла: треба припиняти бездумно жерти.
Масі теж почав себе зупиняти. Він переосмислив ставлення до звичок, перестав жити від одного прийому їжі до іншого. А психологиня допомогла з пошуками відповідей на запитання, чим він заповнює своє життя.
Сьогодні у нього нова мета — захищати права ветеранів, які, як і він, отримали поранення та зіткнулись із новим монстром — бюрократією. Він боїться, що хороший геройський образ військових зіграє проти них після демобілізації, і вважає, що ми не захочемо пам’ятати героїв довго, бо згадувати про війну після її закінчення важко. Ми втікатимемо від цього дискомфортного почуття. Це зараз ми вдячні, бо війна близько і ми боїмося, а через рік-два до ветеранів ставитимуться так, як колись до дітей із Чорнобиля або до вимушених переселенців у 2014 році. У нас є звичка — усе класифікувати, нам просто так легше живеться. Людей ми теж ділимо за їхню «інакшість», а потім через наше нерозуміння цієї «інакшості» ще й стигматизуємо.
Єдиний вихід, на думку Масі,— це повага до військових через надання послуг, які їм потрібні.
«Але і героїзація зайва, — вважає Найєм. — Піти на фронт — це норма. У нас закони так прописані. Якщо ми пробачатимемо якусь дичину військовому за те, що він воював, усе, за що ми боремося зараз, втрачатиме сенс. Ми підносимо людей до статусу героїв, а потім скидаємо їх із п’єдесталів. А не варто. Треба бути просто вдячними, але не забувати про верховенство права».
Масі каже, що мовою пушту слово «людина» перекладають як «істота, яка забуває». Ми часто забуваємо, через кого у нас війна. Наш ворог — Росія, яку треба зупиняти. Українці та українки не вороги одне одному. Ми можемо змінюватися. У нас є цей шанс, і нам має бути страшно його втратити. Ми віддали свій час, здоров’я, друзів та дітей за цю державу. Нам не може бути байдуже. Якщо ви за щось заплатите, то починаєте це берегти. І доведеться нагадувати людям про це. Нам доведеться казати їм: озирніться і згадайте, скільки людей померло заради вашого кращого майбутнього? Так, у вас є варіант нічого не робити і пісочити усіх. Або взяти на себе відповідальність за свої дії.
«Ми заплатили дуже високу ціну за те, щоб жити в нашій державі. У мене темна шкіра, у тебе — біла. Я народився в Афганістані. Ти — в Україні. Але в мене теж є папірець, де написано, що я — громадянин України. І якщо я щось віддав за цю країну, я вважаю, що в мене немає можливості плюнути на все. І коли з піною в роті критикуватимемо одне одного, я хочу, щоб ми пам’ятали: за нашими спинами стоїть натовп померлих людей. Тих, хто пішов виконувати свій обов’язок, зберігаючи Україну для тих, хто виживе».
