Козаки-вовкулаки: між підлотами і чеснотами

Павло Дерев’янко

З умова світу, в якому розгортаються події темного фентезі Павла Дерев’янка (тепер його уже законно можна називати темним), ми знайомі з першої книжки дилогії, з «Аркану вовків». 

Доста розроблений ще в першій книжці світ, і в цьому є паска (в яку автор устиг потрапити): коли світ фентезі уже нічим новеньким не зачіпає, ставка має бути зроблена на психологічну динаміку персонажів. Але спочатку таки про світ мова. 

Гетьманат середини ХІХ ст. Два парламенти – Чорна і Червона ради. Так триває від часів Тимоша Хмельницького, який в цій версії реальності побув гетьманом, і республіка Хмельницького отож встояла. Країна культурно автономна, давно перейшла на латинку, економічно і технічно розвинена аж до двигунів внутрішнього згоряння, фотокамер і транспортних цепелінів. Характерники в гетьманаті сформували своє військо, в ньому основну силу мають прокляті перевертні – Сірий Орден під владою Сімох. Сірий Орден активно втручається і у внутрішню, і в зовнішню політику, позірно зберігаючи нейтралітет. Окрім Сірого Ордену в державі функціонує ще кілька військових організацій: Січове військо, Таємна Варта, війська православної і католицької церков. Між собою вони відкрито не конфліктують, але завжди готові перегризати один одному горлянки.

Чим і будуть займатися у другій книжці про козаків-вовкулаків – «Тенета війни». Таємна Варта змовляється з Божими Воїнами і складає план дискредитації Сірого Ордену, для того вони мають довести державну зраду сіроманців, відтак отримати вотум недовіри від обох Рад і печатку гетьмана та зняти з Ордену недоторканність, даровану Тимошем Хмельницьким.

Северин (козак-характерник з куреню Потойбічних) і його побратими Гнат, Пилип та Ярема ледь наближаються до двадцятип’ятиріччя, але уже встигли стати ветеранами Острівної війни, що тривала два роки. Страшна війна: проти українських вовкулак виступили шведські ведмеді-перевертні, більшу частину Сірого Ордену винищено, нових джур нема і нема кому виховувати. 

Гарячі парубки з першої книжки, готові здобувати славу на полі бою, дуже швидко подорослішали. Кожен із них мав в тій війні свій пекельний досвід і продовжує з ним жити: чотири варіанти клінічного ПТРС. Історія брата Варгана добре зроблена. Всіх героїв тригерить: якась дрібниця, якась репліка повертає їх до подій на полі бою, витіснених, придушених. У Варгана ж це все проявляється буквально, бо перед нами таки не роман про АТО, а темне фентезі. Його перехід у вовка свого часу відбувся з хибою, він, бува, не здатний контролювати звіра, якого отримав замість душі. І один особливо кривавий епізод на полі бою вивільнив Вовка, разом із раптом актуалізованими спогадами про війну Варган отримує і того демона, він буквально втрачає себе, а замість нього тепер діє і говорить травма. 

І їм же таки трішки за двадцять, попри клямри й ініціації, вони всі себе ледь контролюють, фізіологічно і емоційно незрілі юнаки – це таки теж в романі зроблене тонко. Сила вовків в першій книжці походила від того, що разом зійшлися четверо дуже різних психологічно персонажів і доповнили один одного, і контролювали «слабкі зони» один одного. Власне, вони – контролери і вихователі один одному. Тут, в «Тенетах війни» четвірка героїв буде діяти нарізно, тільки в двох сценах зійдуться (на пиятиці і на полі бою). Перший роман вигідно скидався на «Трьох мушкетерів», другий схожий на фінал прохідного оповідання Кінга: довго-довго-довго нічого не стається, а потім всіх рятує особлива дитина, що має міцний зв’язок з потойбіччям. Нехай Мамай допомагає!    

Вовкулаки чинять гріхи. Вони засіли по кабаках і пропивають там гроші і честь. Вони грабують. Вони перелюбодії і ґвалтівники. Вони убивають невинних. Вони самі певні, що зграя – поза політикою, хоча чинять самосуд і розбрат. Вони – діти, які в обмін на душу отримали владу, що губить їх самих та інших біля них. Так віщають на кожній площі найняті змовниками проповідники, щоби очорнити Орден. І в цьому звісно що нема ані слова правди, бо вовчі лицаря боронять країну і захищають невинних, не жаліючи хутра свого. 

А тепер глянемо на історію, розказану всупереч цій тезі. Один із них «підробляє» в кримінальних структурах, порушуючи присягу, і убиває людину, яка може його викрити. Другий втратив контроль над звіром всередині і готовий стати серійним убивцем, але його не притягують до суду, бо має цінний талант розвідника. Третій, не вдоволений харчем на ротації, взявся красти свійську птицю у селян поблизу, які відтоді стали палкими шанувальниками Ордену, ясна річ. Ще одна історія: одружився, народили сина, він збирає гроші, щоб купити родині хутір, повільно іде справа, бо програє гроші в карти, пропиває і шастає по повіях, а любляча дружина тим часом сама виховує сина і забезпечує родину. А ще таке: хороший юнак мусить обирати між двома жінками, обох любить, обоє прекрасні, а він ще кращий, от тільки одна з них від нього завагітніла і це сюрприз для другої, з якою він так і не наважиться відкито поговорити. І таке для прикладу: вислідити священика-проповідника, який говорив проти Ордену, і тортурувати його до смерті, та й коханцю пароха, либонь, перепаде, бо не треба під гарчу руку лізти. І нарешті невимовно прекрасне: потойбічник бере в рабство надприродних істот і змушує тих порушити принципи, які становлять саму суть їхньої природи, ну бо йому так треба і так хочеться… Вовки не просто ідуть проти закону, вони руйнують екологію цього всесвіту. 

Герої Дерев’янка настільки і харизматичні, і привабливі, що не відразу стає зрозумілим: тим проповідникам не треба нічого вигадувати, сироманці давно відійшли від уставу Мамая і перетворилися на хижаків, які не уміють уже жити серед людей. Зрештою, фінальний етап змови, нібито провокацію-замах на убивства шанованого мужа, що і дало підстави виказати Ордену недовіру; нічого там не довелося вигадувати і прибріхувати, вовки самі впоралися. Химородники небезпечні, і собі в тому числі, насамперед собі, але поруч є люди готові їм допомогти (і померти за це, буває). Ой яка непроста тема про людей війни, які намагаються жити в мирі, і в «Тенетах війни» вона не вирішується просто і наскоком, на щастя.   

Хочеться сказати, що «Тенета війни» – не про душевні муки мужніх чоловіків. І покотилася скупа вовча сльоза. Та правду кажучи, так воно і є, при чому зроблене виключно на одному прийомі – на флешбеку: регулярно, всі четверо, через рівну кількість сторінок стрибають у погані спогади. Роман-метроном (ні, це не комплімент). Але чотири приятеля-авантюристи, на щастя, таки знайдуть в собі внутрішні ресурси, згадають, що вони головні герої пригодницького роману і викриють нарешті змову проти Сірого Ордену… Та де там. Зло перемагає. Чари темного фентезі полягають якраз в цьому: в світі перемогло зло, а світ від того ж і не змінився, і люди не змінилися, і стосунки між людьми не змінилися, а це значить, що зло в цьому світі не з’явилося раптом у всім силі-некрасі, а просто набуло офіційного статусу, не більше того. Втім, до честі чотирьох уже-небезпечних бовдурів, наділених силою Звіра: ніхто ніколи нам і не казав, що прокляті вовкулаки виступають тут на стороні добра. 

А тим часом один із вовкулак знайшов кралю. І хто може народитися у вампіра і перевертня? Може, чугайстер. Ну бо сильно тут бракує чугайстерів, чесно. Чекаємо на третю книжку серії. 

«— Добра робота, — виснував нарешті Джінджик. — Ґазда буде задоволений. 

Ґаздою звався осавула контррозвідників Немир Басюга. Брат Ґазда особисто віддавав накази Пилипу і саме він призначив брата Джінджика його куратором. 

— То як ся маєш, Варгане? — спитав обережно Воропай. — Знаю, ти не любиш таких питань, і, повір, я також не в захваті, що мушу… 

— Зі мною все гаразд, — Пилип махнув рукою. — Не переймайся, брате. 

Олекса кивнув із помітним полегшенням. 

— Допомогти з похованням? 

Допомога не завадила б, але Пилип відмовився принципово. 

— Як знаєш, — Воропай сховав документи мерців до наплічника. — Відпочивай. Нові накази надійдуть як зазвичай. 

— Добре. 

Олекса пішов було, але затримався наприкінці галявини. 

— Слухай… Ми ж із тобою одного року прийому, чи не так? 

— Так, — Пилип пригадав збори джур неподалік Мамаєвого дуба: ніби картина з чужого життя. — Пам’ятаю, як ти з Енеєм перед випробуванням двобій улаштував. 

— Було, — посміхнувся Олекса. — Так і не здолали ми одне одного тоді. Скільки років минуло? 

— У серпні буде сім. 

— Холера! Час летить, — Воропай знову почухав макітру».   

Текст: Ганна Улюра

Павло Дерев’янко. Тенета війни. Вінниця: Дім химер, 2020. 448 с.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *