Три прем’єри пройшли в Одесі саме в роковини початку великої війни. Взагалі, те що театри працюють і збирають повні залі — це не тільки ознака того, що люди попри все прагнуть дотримуватися норми життя, навіть незважаючи на можливі обстріли.
Не тільки свого роду спротив (вони нас б’ють своїми ракетами, а ми незважаючи на це створюємо щось нове і прекрасне). Театр повною мірою став тим дзеркалом, в який дивиться країна. Психологи кажуть, що саме дзеркало це важливий засіб зберегти власну особистість. А критики кажуть по театральний бум. Тобто все сходиться.
Ще один наслідок поточної ситуації — це перевага, яка віддається сучасним українськім авторам, частково тому, що репертуар, заснований на роботах російських драматургів більше не актуальний, але переважно саме через ту ж причину – нам потрібні розмови про те, що торкається нас безпосередньо. Можна, якщо хочете, назвати це арт-терапією. Можна – поверненням до свого.
Прем’єра першої вистави, про яку ми сьогодні говоритимемо, пройшла в Українському театрі ім. Василька 23 лютого. «Перевізник» – п’єса одеситки Ганни Яблонської. Ганна Яблонська загинула в 2011-му від теракту у Московському Аеропорту «Домодедово», куди прилетіла з Одеси щоб отримати премію часопису «Искусство Кино» (у просунутому «Театрі.Doc» мала відбутися прем’єра одної з її п’єс). Але перевага людини слова в тому, шо, навіть коли людина уходить, слово залишається. Тож п’єси Яблонської продовжують жити, причому завдяки саме Українському театру (в 2013 році тут була втілена її п’єса «Сімейні сцени»). Зараз «Перевізника», який був написаний російською, можна побачити у перекладі блискучої перекладачки та відомої поетки Маріанни Кіяновської.
П’єса оголошена театром як «чорна комедія», але як на мене, це не чорна і аж ніяк не комедія (хіба у сенсі бурлеску, до якого тяжіють постанови Олександра Самусенка). Це скоріш філософська притча про людину, яка свого часу через власне глупство загубила все – мрію стати письменником, свій шанс бути щасливим, мати любов та сім’ю, а зараз щоб повернути колись зраджену дівчину, свою сучасну Еврідику з потойбічного краю, має повторити шлях Орфею. А для цього треба принаймні визнати, що ти зробив із власним життям щось не теє. А це не завжди легко.
П’єса до речі має щасливий кінець – на відміну від античного міфу. Сподіваюся, це не спойлер, взагалі до театру ходять не заради несподіваних закінчень.
П’єса втілена на сцені з мінімалістичною, але переконливою сценографією, а блискуча актриса Нінель Наточа була неперевершена у ролі Смерті. Чимось вона нагадала мені отих численних володарок маленьких фірмочок (а може, й немаленьких) – жорстких, ефективних, безжалісних але непоборно жіночних. У дужках відмічу також епізодичного персонажа Поета, якого перевізник переправляє на той бік. До речі цього травестованого Йосипа Бродського великі поети минулого закенселили через його вірш «На незалежність України».
На загибель Яблонської критикиня Наталія Антонова колись написала у The Guardian, що її п’єси «вишукані, феміністичні, але не відверто політичні». Для російських режисерів, це мабуть було безумовною перевагою, але зараз все набуває дещо іншого сенсу – і політичним становиться те, що політичним не було – просто через те, що обставини радикально змінилися. Само повернення драматургині на одеську сцену є певною мірою політичним жестом, бо згідно з режисером постанови Олександром Самусенко, треба, попри те, що Росія спробувала привласнити собі роботи Яблонської, повертати їх у рідне місто. Україна (і Одеса) таким чином забирає те, що їм належить. І те, що прем’єра вистави відбулася у роковини повномасштабного вторгнення, як на мене, дуже показово. Бо світ тримається любов’ю, а руйнується людьми, які до неї не здатні.
Друга вистава, яка відбулася того ж дня, це художнє читання документальної п’єси «Стіни» яке пройшло в Культурному центрі Union в постанові «Лютого театру». Тут тексти узяті з інтерв’ю вимушених переселенців, які зараз перебувають в Одеській області (сама постанова здійснена за підтримкою Міжнародної Організації з Міграції). Режисерка Галина Джикаєва та актори театру віддали свої голоси тим, хто втратив власну домівку і власне звичне життя через російську навалу. Тим, хто сидів під обстрілами у власному льоху серед закруток, серед банок з огірками і помідорами, прислухаючись до вибухів ззовні… Тим, хто сказав, покинувши дім, а точніше те, що від нього залишилося – в нас більше немає дому. В нас зараз є тільки стіни.
Тут вражає саме контраст між звичним життям, колишньою буденністю – та новою реальністю. Ось, наприклад, село стоїть біля траси Москва-Сімферополь, ну, норм, така собі траса Москва-Сімферополь, вона тут завжди була, – а зараз ти сидиш разом із сусідами у підвалі власного будинку, та прислухаєшся до бабахів – а що воно таке? Чим б’ють? Невже ж справді війна? З Москвою? З отою, яка траса Москва-Сімферополь? Як таке може бути? І як пристосуватися до цієї нової реальності, якщо і навіть дома того, і всього, чим ти жив перед тим, більше немає… А дім для українця – це більше, ніж дім. Це втілена мрія. Це життя.
Таких свідчень, таких документованих історій має бути якомога більше – і низький уклін нашим театрам, що взялися за оцю документалістику.
Не оминули її й херсонські актори, які ще під час окупації виїхали з рідного міста. Херсонській театр ім. Миколи Куліша свого часу привіз до Українського театру документальну виставу «Лишатися (не) можна», побудовану саме на спогадах акторів, які виїхали з окупованих територій – режисер театру Євгеній Резниченко взагалі цікавиться документальними свідоцтвами війни та сучасною документальною драматургією. Зараз він поставив на базі ТЮГу та з акторами ТЮГу п’єсу молодої драматургині та журналістки Оксани Гриценко. Ця художня п’єса теж відштовхується від документальних історій – Оксана протягом своєї журналістської діяльності багато спілкувалася з мешканцями окупованих територій, переважно з жінками, і ось саме на їх розповідях і побудована п’єса. За допомогою мінімалістичних декорацій (майже вся дія проходить в одній кімнаті сільського дому) та сценографії Олени Штепури чотири жінки різного віку, чиє життя поламано окупацією, в нас просто на очах проживають свою власну приватну історію. Тут я мимохідь додам, що жіночі персонажі (та ж Смерть в «Перевізнику») зараз яскравіші за чоловічих; в «Молочайнику» чоловічих персонажів немає взагалі, зрозуміло чому. Жінки у Оксани Гриценко не просто міцні, вони прив’язані до своєї землі, до свого городу – і до речі, скільки помідорів як на зло уродилося, і куди їх діти? І як, кому залишати оту землю, так схожу на український прапор за кольорами…
Молочайник, викликаний героїнями дух помсти, до речі цілком належить уяві авторки, нічого такого в українській міфології не існує. Сама авторка на пресконференцїї зауважила, що це на її думку мало бути щось на кшталт празького Голема, бо вразливе життя в окупації можна порівняти з життям єврейської діаспори у постійному очікуванні погромів. Але як вона не шукала, нічого відповідного не знайшла – ось і прийшлося вигадувати самотужки, бо «він же росте буквально під ногами».
Спектакль, як зауважив Євгеній Резниченко, призначений для тих, хто не був в окупації, про тих – хто там був. Бо найважливіше для нас зараз, на третій вже рік війни, розуміти один одного.
Про це, власно, всі три вистави.
Текст: Марія Галіна
