У книжці — персональний звіт відомого американського журналіста та альпініста Джона Кракауера про трагедію на Евересті 1996 року. Про те, що криється за «враженнями» від перебування на «даху світу», про особисту відповідальність і трагедію цивілізованого світу.
Цей нон-фікшн трилер про боротьбу людини та природи, написаний максимально близько до реальності. Якщо книга певною мірою здатна замінити справжнє піднесення на вершину світу, то Кракауер робить це, здається, на всі 100 відсотків. Кисневе голодування, холод, обмороження, подолання фізичних можливостей нашого організму виникає відчуття, що автор переживає все це заново разом з читачем. Паралельно він описує історію підкорення Евересту різними альпіністами, знайомить читачів із природою Гімалаїв та народністю шерпів — справжніх суперменів нашого світу, які народжуються, виростають і живуть у розрідженому повітрі. З дозволу видавництва Kyiv Daily публікує уривок з книжки.
Джон Кракауер «У розрідженому повітрі» – Перекладачка: Ксенислава Крапка; дизайн обкладинки: Назар Гайдучик. Л.: Видавництво Старого Лева, 2022, 432. ст.
Замовити книжку тут
УРИВОК
Глава дев’ятнадцята
ПІВДЕННЕ СІДЛО
7:30, 11 ТРАВНЯ 1996 РОКУ • ВИСОТА — 7906 МЕТРІВ
Звиваючись колом дедалі за краєм,
Той сокіл не чує, що єгер чигає,
Ніщо не працює, бо з ґанджем осердя,
У світі панують гармидер і безлад,
І кров заливає всі речі невпинно,
Й обряди святої невинності гинуть.
Вільям Батлер Єйтс
«Друге пришестя»
Коли вранці у суботу, 11 травня, близько 7:30 я повернувся до четвертого табору, то почав усвідомлювати реальність того, що сталося — і триває досі. Це усвідомлення паралізувало мене. Після годинного прочісування Південного сідла в пошуку Енді Гарріса я був виснажений і фізично, і емоційно; після пошуків я утвердився на думці, що він мертвий. Радіодзвінки від Роба Голла на Південній вершині, які відстежував мій товариш по команді Стюарт Гатчисон, засвідчили, що наш керівник був у великій халепі, а Дуґ Гансен загинув. Члени команди Скотта Фішера, які більшу частину ночі блукали Сідлом, повідомили, що Ясуко Намба й Бек Візерс мертві, а Скотта Фішера й Макалу Ґау, що були на 366 метрів вище від нашого табору, вважали якщо не мертвими, то при смерті.
Підводячи такі підсумки, мій розум відмовився їх приймати. Він увімкнув дивну відособленість — я почувався роботом. Мої емоції було наче вимкнено, проте свідомість розуміла все і навіть більше — я наче сховався у бункері глибоко всередині черепа й роздивлявся те, що лишилося від трагедії довкола мене, крізь вузьку, непробивну щілину. Я скам’яніло вдивлявся у небо, й мені здавалося, наче його блакить набула якоїсь дивної блідості — небо мовби вибілили, залишивши тільки слабку подобу якоїсь барви. Зубцюватий горизонт був обрамлений подібним до корони сяєвом, що мерехтіло й вилискувало в мене перед очима. Я задумався, чи не початок це спадного безконечника, що веде в кошмарні володіння безумства.
Після ночі на висоті 7925 метрів без кисневої підтримки я був ще слабшим і виснаженішим, ніж попереднього вечора, коли зійшов із вершини. Я знав: якщо ми якимось дивом не поповнимо своїх запасів кисню чи не зійдемо до нижчого табору, нам усім стрімко ставатиме гірше.
План швидкісної акліматизації, якого дотримувалися Голл і більшість еверестян сучасності, був напрочуд ефективним: альпіністи сходили на вершину після відносно короткого чотиритижневого перебування на висоті понад 5100 метрів — із яких лише одну ніч ми провели в акліматизаційній вилазці на 7300 метрів*. Та все ж в основі цієї стратегії лежить припущення, що кожен альпініст на висоті понад 7300 метрів матиме запас балонного кисню для безперебійного живлення киснем. Коли ж це припущення не справджується, гарантувати безпечне горосходження неможливо.
У пошуках решти альпіністів з нашої команди я знайшов Френка Фішбека й Лу Казішке — вони лежали в сусідньому наметі. Лу марив і був засліплений — нічого не бачив, не міг про себе подбати й белькотів щось незв’язне. Френк наче був у шоковому стані, але з усіх сил піклувався про Лу. Джон Таске був у іншому наметі з Майком Ґрумом; обоє чи то спали, чи були непритомні. Хай яким хирявим і немічним я почувався, було очевидно, що всім решта, окрім Стюарта Гатчисона, ще гірше.
Я ходив від намету до намету, намагаючись знайти кисень, але всі каністри були порожні. Тривале кисневе голодування вкупі з глибокою втомою посилювали відчуття хаосу й відчаю. Через немилосердне шваркотіння нейлону, що лопотів на вітрі, перемовлятися між наметами було неможливо. В єдиному радіопередавачі, що лишився у нас, майже сіли батарейки. Табір був просякнутий духом граничного безладу, дедалі сильнішого через те, що наша команда — яку попередні шість тижнів заохочували цілковито покладати-ся на провідників — тепер раптово опинилася абсолютно без керівників: Роб та Енді пропали, а Ґрум, хоч і був тут, та почувався жахливо після всього пережитого минулої ночі. Він був серйозно обморожений, лежав у наметі, як неживий, і, принаймні зараз, не міг промовити й слова.
Позаяк жоден з наших провідників не був у сідлі, Гатчисон узявся заповнити вакуум керівництва. Високочутливий, вимогливий до себе молодик із верхівки англомовної спільноти Монреаля, він був блискучий лікар-дослідник і що два-три роки їздив у велику альпіністську експедицію, але в повсякденному житті мав мало часу на сходження. Коли в четвертому таборі виникла кризова ситуація, Гатчисон доклав усіх зусиль, щоб витримати цей удар із честю.
Поки я намагався оговтатися від марного пошуку Гарріса, Гатчисон організував команду з чотирьох шерпів, щоб знайти тіла Візерса й Намби, які, коли Анатолій Букрєєв привіз Шарлотту Фокс, Сенді Піттмен і Тіма Медсена, залишилися на дальшому боці Сідла. Пошукова партія шерпів на чолі з Лхакпою Чхірі, рушила попереду Гатчисона, який був такий виснажений і отупілий, що не взувся й спробу-вав вийти з табору в легких внутрішніх вкладках із гладкою підошвою. Він повернувся за черевиками, аж коли Лхакпа звернув увагу на цей промах. Йдучи за вказівками Букрєєва, шерпи швидко знайшли два тіла на схилі з сірого льоду, поцяткованого камінням, біля краю Стіни Канґшунґ. Як і багато інших шерпів, вони мали чимало забобонів щодо мертвих — тому зупинилися на віддалі (за 18–20 метрів) і чекали, поки прийде Гатчисон.
«Обидва тіла були частково поховані в снігу, — згадує Гатчисон. — Їхні рюкзаки були метрів за 30 від них, вище на горі. Обличчя та торси вкриті снігом, з якого стриміли хіба руки й ноги. Вітер буквально голосив над усім Сідлом». Першим тілом, яке він знайшов, була Намба, але Гатчисон розгледів її, лише коли став на коліна в гущі буревію і відколов з її обличчя кірку сантиметрів у сім завтовшки. Він приголомшено виявив, що Намба ще дихає. Рукавичок у неї не було, а голі руки задерев’яніли від стужі. Очі були широко розплющені, а шкіра на обличчі — біла, мов порцеляна. «Це було жахливо, — згадує Гатчисон. — Я був ошелешений. Вона була за волосок до смерті. Я не знав, що робити».
Тоді він звернув увагу на Бека, який лежав метрів за шість. Голова Бека також вкрилася товстим шаром паморозі. Волосся й повіки вкривали кульки льоду завбільшки з ягоди винограду. Знявши з обличчя Бека уламки льоду, Гатчисон виявив, що техасець також іще живий: «Здається, Бек щось бурмотів, але я не міг розібрати, що він хотів сказати. Правої рукавиці не було, тож рука була страшенно обморожена. Я намагався посадити його, але мені не вдалося. Здавалося, неможливо бути ближчим до смерті, ніж Бек — і все ж він досі дихав».
Гатчисона били дрижаки. Він рушив до шерпів, запитав поради у Лхакпи, і той, ветеран сходжень на Еверест, шанований за свої навички горосходження і шерпами, і сагібами, наполіг, щоби Гатчисон залишив Бека та Ясуко там, де вони лежали. Навіть якщо їх удасться затягнути в четвертий табір живими, то до спуску в базовий вони точно не доживуть, а спроба їх порятувати поставить під даремну загрозу життя інших альпіністів на Сідлі, більшості з яких і так буде дуже непросто зійти вниз.
Гатчисон вирішив, що Лхакпа має рацію — хоч яке складне це рішення, та варіантів немає: ми мусимо відпустити Бека та Ясуко, залишивши їх на поталу природи, а ресурси групи зберегти для тих, кому допомогти ще реально. Це був класичний випадок відбору для порятунку. Коли Гатчисон повернувся до табору, він ледь не плакав і виглядав як примара. На його прохання ми підняли Таске й Ґрума, а тоді зібралися в їхньому наметі, щоб обговорити, що робити з Беком і Ясуко. Подальша розмова була болісна й нерішуча. Ми старалися не дивитися один одному в очі, втім, за п’ять хвилин усі четверо дійшли згоди: рішення Гатчисона залишити Бека та Ясуко там, де вони лежали, було правильним.
Окрім того, ми обговорювали можливість того ж дня по обіді рушити до другого табору — але Таске заперечував проти спуску, допоки Голл лишався на Південній вершині. «Навіть думати не хочу, щоб іти без нього», — казав він. Втім, сперечатися про це не було змісту: Казішке та Ґруму було дуже зле — тож про те, щоб кудись іти, поки що й мови не було.
«Я тоді дуже переймався, аби з нами не повторилася історія, що 1986 року сталася на К2», — розповідає Гатчисон. 4 липня того року сім гімалайських ветеранів — включно з легендарним австрійським берґштайґером**. Куртом Дім-бергером — вирушили на вершину другої найвищої гори світу. Шестеро з семи досягли вершини, але під час спуску на верхніх схилах К2 розі йшовся сильний буревій, заблокувавши альпіністів у їхньому високому таборі на висоті 8000 метрів. Заметіль не припинялася впродовж п’яти днів, і альпіністи щодалі слабнули. Коли ж буря нарешті стихла, живими змогли зійти хіба Дімбергер і ще один альпініст.
* 1996 року команда Роба Голла провела всього вісім ночей у другому аборі (на висоті 6492 метри) і вище, перш ніж вирушити з базового табору на вершину, що тепер є типовим періодом акліматизації. До 1990 року альпіністи, перш ніж вирушити на вершину, зазвичай проводили у другому таборі або вище значно більше часу й мали принаймні одну акліматизаційну вилазку на висоту 7925 метрів. Хоча цінність акліматизації на цій висоті — предмет дискусій (руйнівні наслідки від проведення довшого, ніж потрібно, часу на такій екстремальній висоті цілком можуть виявитися суттєвішими за переваги), мало хто піддає сумніву твердження, що продовження поточного періоду акліматизації (8 або 9 ночей) на висоті з 6400 до 7300 метрів дає кращий ресурс для безпечного сходження.
** Берґштайґер (з нім.) — альпініст. — Прим. пер.
