До 150-річчя від дня народження Лесі Українки «Видавництво Старого Лева» готує новий роман Мирослава Лаюка «Залізна вода», автор пропонує читачу зануритись у дві реальності: одна часова лінія переносить нас на початок ХХ століття, інша ж відбувається у наш час.
Це не біографічний роман, як може здатися на перший погляд, хоча велику кількість нового та мало відомого про життя Лесі ви у ньому таки знайдете. Це розповідь про людські долі, пошуки себе, двері, які ми часто не помічаємо, та ту саму Лесю, яка веде за собою людей навіть через століття після своєї смерті.
У романі розгортається історія, пов’язана з головною жінкою української культури. Театральна режисерка та молодий чоловік, який після довгої відсутності повертається у рідні краї, — як далеко вони готові зайти у пошуках унікального листа, що міг би внести ясність в один із найтаємничіших і найбільш резонансних сюжетів історії нашої літератури? Як на початку минулого століття йшли за Лесею невідома поетка, проста гуцулка, плотогон і черниця-бернардинка? Дізнаєтеся у новому романі автора книжок «Баборня» та «Світ не створений» Мирослава Лаюка.
Мирослав Лаюк. «Залізна вода» / — Дизайн обкладинки: Іван Шкоропад. Л.: Відавніцтво Старого Лева, 2021, 264 ст.
Авґустина Рабинюк,
550 м над рівнем моря
***
Що я про це все мислю?
Агій! А багато! Думок у мене — як ос у мерзенних гніздах під дахом. Ці нензи, якщо їх розтривожити, здаються безладними. Однак свою головну справу — вкусити того, хто потривожив, — неодмінно виконують. …Ну от як можна було не повідомити нашу яворівську громаду про приїзд настільки визначної особистості? Таке стається раз на сто років! Ми не заслужили про це знати? Чи ми б панотця зганьбили якось? Ну в чому справа?
От якби він тільки сказав — я б такої їм ковбаски буженої принесла, що в берлінах і цюрихах пані Леся б тільки про неї потім і розказувала. Приходило б красне панство у салони, їло свої профітролі та салямі, а пані Леся б говорила: добре все у вас тут у версалях, але такої ковбаски, як готує Авґустина Рабинюк з Яворова, ви не пробували. Бо так і є: я до меленого м’яса додаю у два рази менше солонини, ніж інші, а відтак буджу на фруктових дровах — грушечка, ябліночка, сливочка — і виходить краще в сто раз.
І в мене все чисто — гігієнічно. Я привикла ошпарювати все кип’ятком. Так міг би сказати наш сусід, не буду називати його ім’я, який любив ошпарювати кип’ятком жінку, тещу й свата. Якось, то було якраз на Благовіщення, ми з Іваном одежу з цих трьох ножем зрізали. Міг би сказати, але вже не годен, бо син його старший любив із рушниці стріляти. Такі у нас справи тут у горах. Люди різні.
А що я? Авґустина Рабинюк, дочка Семена і Євдокії, живу в Яворові, де жили всі мої предки до сьомого коліна, а то й далі, коли ще церковних книг не заводили. Маю трьох синів. Маю сестру і трьох братів. Маю живого отця і живу мамку. Маю живих дідів і бабок, усіх чотирьох. Маю чотири свині, три корови й двох биків. Маю чотири морги землі, п’ять акрів лісу. Маю п’ятнадцять яблуньок. Маю три грушки, але ні одна з них не родить. Маю калину і бузок. Маю мужа Івана.
Що я? От якби була письменницею чи акторкою, то інша справа. А так — кому цікаво слухати оповіді сільської баби? Раптом захочете, то слухайте далі. Бо маю вам ще не раз сказати, як зла на панотця.
Він не повіз ту Лесю Українку навіть на Тернашору, на камінь Ладу подивитися, де, кажуть, наші предки підносили офіру богам. Та і взагалі — вона лиш на одну ніч зупинилися. Оце яким пустим треба бути ґаздою, аби гість затримався лиш на добу! Коли до мене приїжджає сестра з Красника, то по два тижні не годна виїхати. Взагалі-то я не п’ю, але коли приїжджає сестра моя Ганнуся, то Іван втікає від хати разом з дітьми.
Загуслила вчора гарної гуслінки й принесла панотцю. Він дуже хвалив її — білу, як сонечко, густу, тлусту, а я кажу: «Чи пошкодило б пані Лесі, якби пригостити її такою красною гуслінкою?». Він же мовив, що в пані Лесі дієта на кисле й аби я більше про це не говорила, бо він мені по секрету про той візит сказав, і що Леся перебувала тут інкогніто. І пояснив, що це слово означає. А я сказала, що воно мені не нове, хай не думає, що ми тут тумани вісімнадцяті. І відомо, що таке дієта і що вона б йому, пузаню такому (то вже негарно аж навіть як для попа), теж не завадила б.
Я, може, і не знаю всіх слів, що відомі панотцю, але відаю головне: не можна було просто відпускати таку людину. Вирішила, що чекатиму, коли пані Леся повертатиметься назад з того Буркута. Стоятиму біля дороги, сини чергуватимуть — і ми її уздримо, пригостимо, честь села відновимо: покажемо, що тут люди є не пусте дрантя, що тут люблять гостей і що тут знаються на тім, як в гаразді жити.
Що вона там узагалі забула? З Буркута залізна вода, кажуть, далеко не всім помагає. А у нас тут свіже повітря, гори красні — ні в яких італіях нема таких. Люди добрі, порядні ґазди, пісні всякі знаємо — вона б могла позаписувати, панство любить таке всяке пусте в людей випитувати. Перші дні я позирала вниз, на дорогу, — коли ж Леся Українка повертатиметься назад.
Вона гостювала в якоїсь колежанки в Буковині. Панотець називав ім’я тої подруги, але я забула. Теж, певне, дуже визначна особа. Не буде ж така людина зупинятися у кого попало. Відтак заїхала до якихось панів у Вижниці. І вже там вирішила, що попрямує не до Києва, а до нас. Відтак вона проминула Косів, де їй не сподобалося. Я її розумію. А що в тому Косові — брудно, людей тьма, шум, блощиці й жаби, обертаєшся на кожному кроці, аби тебе не обікрали або не зарізали.
Далі Леся Українка була в нашого панотця. Відтак уже, певне, заїхала і в Криворівню до місцевого пароха, а далі на Зелене, Шибене — і в Буркут.
Після лікування мала б їхати назад на Яворів, Косів, Вижницю. Але хіба годен усе встежити — то корову треба доїти, то свиням чиру насипати, то курям ґрису дати, то хлопцям їсти варити. Сини мої, бахурня, сторожили — але вони ще малі, нічого не тямлять: кликали мене, щойно дорогою проїжджала хоч якась жінка. Кажу їм: та ні, має бути світлоголова, а також не стара — як я.
До всього, ще й при надії я знову — важко мені в найпростішому. Муж вдає, що хоче помагати, але жену його геть — нема чого лізти у мої справи. У свої горшки я не дам нікому заглянути — уже все в мене забрали: і поженили проти волі, то хоч не лізьте в мої горшки. Я собі знаю, що маю робити. Пхається він, щоб йому котюги уста лизали, ластиться. Іван думав, ніби я після першої дитини подобрішаю, змирюся, забуду, що він мені не- люб. Піддобрив мого татка, аби той мене впросив за нього віддатися. Татко в мене лагідний — не могла йому відмовити. А мамка втішала: любов — та завжди минається (а у нас з Івановою фамілією землі межують); любов — минається, а земля — вічна. Вічна!
…Говорю оце лиш про себе, аж незручно. Ви уявіть, як їй! Уявіть, як цій божій жінці ведеться. Отець перечислював, що в пані Лесі й катар, і кров іде горлом, і нерви, й анемічність, і сухоти. І кістки такі хворі, що геть ні до чого. І нирки! До всього — ще й діточок не має. Ані дитинки. Це ми тут у горах переважно моцні — нам важко розуміти, як то людина може бути аж така слаба. Горщик для голубців у нас обмотують дротом, аби він не тріснув від жару. То ми тут у горах — як посудина для голубців: не тріснемо навіть у найсильнішій ватрі.
О! Знов малі покликали, що хтось їде. Пішла дивитися — а то якась юдейка. Ну, діти, кажу, діти, ото ви дійсно не розумієте чи робите мені на зло? Думаю, і те, і те.
— Отелилася ваша Лада? — питає Єлена з долини.
Господи! А я й забула про Ладу. Тільну корову треба стежити цілоденно і цілонічно — може і теля втратити, і сама згинути, якщо надується міхур і не буде кому помогти. Лада — то красна корова — як кава з молоком. Через те побігла я до Лади. А вона така смирна — сидить собі, Господи прости, чисто як свята Варвара на іконі коло свічада в хаті панотця. Краса… Особливо очі — очі маржини, що положиться, красніші за очі людські.
Учора я втямила страшне. Ходжу деколи собі лісами — щось тягне мене туди. У потоці є таке місце, де можна зайти у воду до пояса і присісти, аби вода йшла аж підборіддям. То я собі заходжу у воду і сиджу там, сиджу, дивлюся на чорних вивірок, що перестрибують з граба на ліщину, стою. Вчора позичити мотовило для основи прийшла свекруха моя, а я на свою голову розказала про те місце. Вона ж таке почала, що я сто раз пожаліла через розказане. Стара галакала, що так можна втратити дитину. Потім затихла та й каже: «Розумієш, що цим накликаєш страшне прокляття? І прокляття не лиш на себе, а й на сім колін по собі?». А відтак мовила: «Заголи черево». Заголила. «Хлопчик буде», — аж від радості гучно сковтнула слину свекруха.
Лежала вночі, Іван хропів, а я думала: хіба ж сама не тямила, що не вільно у воду йти? Та зрозуміло, що знала. Не геть дурна ж. Але чогось же це робила? Цілу ніч не могла заснути. Передумала всі думки. Потім зранку над вогнем кулешу пересушила. І так мені хотілося, аби хоч хтось за столом про це обмовився. Ото я б йому дала! Їжте, що дають, бо й того не стане! Кулеша вам не добра? А піханого з меленим не хочете?
…Попри все, має Леся велике щастя — світу Божого набачилася. І це не тільки про країни й землі — знає мови, може говорити із вченими людьми, у неї кожного дня щось нове. А що я? Народилася, все життя робила коло хати, народжувала. Радію від того, що на Великдень можу паску найкращу з усіх спекти — у Гані Григорчучки аж піна з рота йде. Радію, коли вродить хоч кілька грушечок на дичці нещепленій (хоч у нас тут грушки — щеплюй-не-щеплюй — не родять). Радію, коли панотець каже, що в мене сорочка гарна (чеський бісер!). Радію, коли Іван іде на кілька днів від хати в бутин (частіше б!). Радію, коли приїжджає сестра. Я не знаюся на красі. Але скажу лиш за себе: найкрасніше — це ситі діти. І вони в мене ніколи не голодують.
Що далі? Хіба постане щось нове після нової дитини? Та і що діти? Чи тільки радість? Ще й самі хлопці виходять. Може, з дівчинкою було б інакше. А що хлоп- ці мої? Коли обрізаєш йому нігтики, дивишся, яке воно хороше, не спиш ночами, шкіру з долонь здираєш собі, коли воно слабує, то думаєш: зате матимеш це дитя назавжди. Спочатку так і є. Вони навіть не наближалися до Івана, все до мамки бігли, аби захистила, обійняла, погладила, поцілувала у тім’ячко. А тепер — все більше за ним: то ведмедя стріляти, то лиса викурювати, то на коні гасати горбами. А відтак — дівки підуть, дівки з інших сіл — і бачиш, якщо пощастить, на Різдво, на Великдень і на Трійцю. Та куди пощастить — це як брат мій Ігнат зі своєю Мар’яною: не прийшли на Різдво, бо в невістки баба стара, боялися, що то її останній раз з родиною. У наступні роки то і причин не шукали.
