Хлопчики гинуть в глушинах Неверленду

Кракауер

Одні з найвідоміших автопортретів в історії фото. Та із наймоторошніших. Що страшного, питається? Красивий юнак на знімку здійняв руку у вітальному жесті, красивий юнак широко посміхається. Він не вітається, він прощається. 

Сфотографував себе, щоби попрощатися так з друзями і (можливо) з родиною. Скоро він помре страшною смертю в глушині Аляски, тіло його знайдуть у закинутому бусі, на тлі якого він заснімкувався. 

Кракауер

Ці фото і ця історія сталі широко відомими, коли її на початку 1990-х розказав в невеликому за обсягом журнальному матеріалі популярний репортажист Джон Кракауер (котрий спеціалізувався на темах, пов’язаних із екстремальними спортом і практиками виживання). Репортаж «Невинна смерть» викликав навалу дуже суперечливих оцінок, отож Кракауер заглибився в історію і наприкінці 1990-х оприлюднив книжку «У дикій глушині». Книжка з першого ж тижня продажів стала хітом, і кожне її перевидання привертає чималу увагу (Кракауер її доповнює і корегує перед кожним перезапуском). 

Герой цього репортажу – незвичний, його вчинки далеко не всі і не цілком зрозумілі, його пригода відверто лякає, його рання смерть відверто печалить. Але чи мало таких книжок є? Щось, очевидно, важливе зачепив Кракауер, адже уже три генерації читають історію бідаки Крістофера Мак-Кендлесса, і він в маскульті поступово стає тим, ким був для американського ХІХ ст. Генрі Девід Торо.

Так, Крісом Мак-Кендлессом зветься хлопець на фото. Сам себе він волів називати Александром Суперволоцюгою, цей нікнейм є контамінацією Александра Македонського і В.Г. Девіса, валійського поета, який так само називався Суперволоцюгою, ним і був. Завойовник і ренегат-маргінал. Алекс передбачив собі пишну долю. От тільки Крісова прощальна записка таки підписана ріалнеймом. Юнак із благополучної родини з середнього класу закінчив коледж і подався у подорож. Це були не перші його мандри та й родині він обіцяв час від часу виходити за зв’язок, а по поверненню зайнятися подальшим навчанням. Він збрехав – просто зник. Подорожував автостопом, підпрацьовував на сезонних роботах, десь затримувався на пару тижні чи місяць, але потім продовжував мандри. В тому бусі, який був метою його подорожі, він прожив самітником 113 днів. 

Біографія Кріса – наче опис якихось складних ритуалів: віддати годинника останньому шоферу-автостопнику, наче від самого часу відмовився, зняти з рахунку всі гроші на навчання медицині і спалити їх, зафіксувавши факт у щоденнику, зробити пафосні нотатки на полях грубих складних романів, сфотографуватися на прощання, благословити всіх на порозі смерті, зрештою, назватися Македонським. В ритуалах повторюванні символічні жести мають забезпечити неочевидний реальний результат. Від ритуалів Кріса стає незручно, бо зрозуміло: а)жодного результату не є, б)наскільки ж це юна людина, що їй ритуали слугують за відсутній досвід, в)досвіду, якого він прагне, уже й не набути.  

В історії Алекса є кілька дорослих людей, які випадково познайомилися з юнаком, потім сильно ним опікувалися, навіть пропонували усиновити чи щось подібне. Між ними реально були дуже близькі стосунки, вони на певний час ставали хлопцеві такими собі ерзац-батьками. Його наче общиною виховують, запустивши соціальний протокол піклування про сиріт. Але ця мила картинка стає тривожною, коли Кракауер знову і знову наголосить: всі ті люди втратили зв’язок із власними синами, Алекс їм тут за «дублера». Безумний старий із трейлер-парку, син якого втік і загинув в автокатастрофі. Подружжя «гумових» (себто з авто) безхатченків, люди середнього віку, які кілька років тому втратили зв’язок із своєю дитиною, теж сином. Власне, у них за плечима той же досвід, який пережив старший Мак-Кендлесс зі своїм уже сином. І повторення та нарощування цього сюжету «діти втікають з дому, щоб ніколи туди не повернутися» нагнітаєтривогу. Автор доєднає до історії Кріса ще кілька розповідей про юнаків, що загинули в екстремальних умовах. Бігцем згадає десяток хлопчаків, які пішли добровільно на смерть, що здається абсолютно безглуздою, щоби довести щось, іншим не зрозуміле.  

Але що сталося у Кріса з його біологічними батьками? Якщо вірити розказаній Кракауером історії, то сталося системне непорозуміння: батько-військовий і мати-бізнесменка не змогли прийняти екстремально-вільнолюбного сина, а приводом для останньої сварки була купівля Крісу нового авта, якого він не хотів. Якийсь буденний мізер. Таким і має бути. Кракауера не цікавить ані конфлікт Кріса з батьками, ані його причини. Це принципова позиція репортера. 

Молодша сестра Кріса на хвилі успіху книжки Кракауера вирішила і собі написати дослід про брата. Вона видала мемуари про родину, де детально описала фізичне, сексуальне і психологічне насилля батька, скероване на матір та дітей. А відвернуло Кріса від родини те, що він дізнався: кілька років мати була коханкою батька, який до розлучення і повторного шлюбу жив «на дві родини». Родина тут же зробила заяву, де назвала книжку чистою вигадкою. Хто в цій історії говорить правду, годі розібратися. Хіба що сто відсотків правду говорить Кракауер, коли полишає конфлікт у родині осторонь і фокусується на житті Кріса, яке не є суто його стосунками з батьками. Зрештою, все життя Кріса і його смерть скеровані не те, щоби стати автономним зокрема і від родини. От тільки зовсім залишити осторонь такий жирний мелодраматичний сюжет у Кракауера не складається. Фінальна сцена в «У дикій глушині»: батьки приїздлять на місце смерті сина та кладуть туди квіти і пам’ятну табличку, єдина наскрізь фальшива сцена в книжці.     

Кракауер роками намагається визначити причини смерті Кріса (тільки в книжці є чотири версії), відкидаючи ті, які свідчать, що Кріс був не готовий виживати в дикій природі. Автору «У дикій глушині» треба довести собі і нам: ця смерть не була ритуальною, в цій смерті Кріс таки отримав досвід, якого прагнув, він не помер через безглузду помилку, сплутавши їстівну і отруйну рослину. Кракауеру треба це довести, адже в книжку про Кріса він включить і власну історію, як шастав закапелками Аляски і ледь не вмер. Вони одної крові і одних тригерів. Кракауер відмовляється писати, як «наївний книжний хлопчик зухвало покоряє Аляску і помирає», він пише історію «дика природа вшановує рівного суперника годною смертю». 

Кракауер іде слідами Кріса, і не робить тільки одного. Він не читає тих самих, що й його герой, книжок, для нього лектура Кріса – просто мінімум розумного хлопчика-з-коледжу. В репортажі є фрагмент, пов’язаний з книжками, які читає Кріс. Він направду багато читає, його улюблениці – Г.Д. Торо, що писав про радості самоізоляції і простого житті, та Д. Лондон із його пригодами на Алясці. Тут наче очевидно. Але на Аляску з собою він потягнув російські романи – «Війну і мир», «Мертві душі», «Доктор Живаго». Так от, «Війну і мир» Кріс залишив, прочитавши, старшому другу і порадив: «Слухай П’єра!». П’єр, пам’ятаєте, закінчив мирним банальним щасливим подружнім життям заможного чоловіка, примиривши свої буремні пошуки з реальністю. Не Андрій чи Юрій, саме П’єр Кріса переконує в чомусь. Очевидно, не переконав.

Категорії людського досвіду часто саме література використовує як метафори сучасних політичних-соціальних реалій. Потім хлопчики-кріси кладуть життям, не відрізнивши метафору від досвіду. Джон Кракауер розказує про життя і смерть Алекса-Кріса так, щоб ніякі метафори не влазили на територію досвіду. От був хлопчина, якому життя дарувало багато на старті: красу, харизму, розум, неспокій, гроші, освіту. От глушина, де цей хлопчина помер, відкинувши тиск суспільних очікувань від успішного старту. І вчинок його був відчайдушний чи просто тупий…та хтозна. 

Крісу Мак-Кендлессу було двадцять чотири. Книжка про нього є хітом уже двадцять вісім років. 

«Та ні, дякую, — відказав на це Алекс. — Вистачить і того, що я вже маю».

Гелліен спитав, чи має він дозвіл на полювання.

«Трясця, звісно, що ні, — презирливо усміхнувся Алекс. — Те, як я добуваю собі їжу, — моє діло і влади не стосується. До біса їхні дурнуваті правила».

Коли ж Гелліен запитав, чи знають про його наміри батьки або друзі, чи є у тому світі хоч хтось, хто здійме тривогу, якщо від хлопця довго не буде звісток, Алекс спокійно заперечив: ні, про його плани не знає ніхто, а з сім’єю він взагалі не спілкувався вже років зо два. «Та я цілком певен, — запевнив він Гелліена, — що зі мною не трапиться нічого такого, з чим я не зміг би впоратися».

«Його настільки поглинула ця ідея, що мої слова були як горохом об стіну, — пригадує Гелліен. — Він вже все собі 19 вирішив. Фанатик, не інакше. Якби я мусив описати його одним словом, це було б «одержимий». Хлопець дочекатися не міг, поки ми доїдемо, й він зможе вирушити, куди надумав».

Через три години після виїзду з Фербенкса Гелліен звернув із шосе й скерував свій старенький позашляховик на засніжену бічну дорогу, що вела донизу. Перші кілька кілометрів Стемпедська стежка мала рівне покриття, а серед заростей ялин та осик проглядалися поодинокі хижки. Та коли остання дерев’яна халупа лишилася далеко позаду, дорога різко погіршилася. Закинута, розмита весняними паводками й заросла вільхою, вона стала геть непрохідною.

Джон Кракауер. У дикій глушині / Переклад Ксенислави Крапки. Львів: Видавництво Старого Лева, 2020. 280 с.

Текст: Ганна Улюра 

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *