Майбутнє настало. І воно радісне хіба для 37% аполітичних громадян, яким байдуже, що відбувається в країнах, аби був би сніданок на столі. Інші занепокоєні, як і годиться Європі, зрештою.
В 47-у східна і західна Європи об’єдналися в подобу «феодальної імперії» Європейську співдружність. При владі знаходяться праві консерватори. Більшість громадян на те глухо, вони зайняті свідомими споживанням – новою європейською ідеолого-практикою. Дипломатичні стосунки з Азією і Америками розірвані, але це помітили хіба контрабандисти, що промишляють кавою і тютюном.
Втім, політика і культура цього споживання достеменно суперечливі. З одного боку, НТП майже зупинився і обслуговує виключно дві сфери – війну і аграрний сектор. Другий автоматизований повністю. Перша потребує всіх людських ресурсів, що вивільнилися. Приватна власність не вітається. Від неї відмовилися, як і від інших ліберальних свобод. Люди воліють речі брати в оренду, а не купувати. В 20-х заборонили електромобілі, згодом автобуд весь зупинився. Тоді ж заборонили інтернет. Наприкінці 30-х закрили університети – забагато бо лібералів, замало працівників. До 50-х тривали громадянські війни. Зараз все спокійно: авто в оренду, нелегальна сигаретка і безпідставно-немотивовано трансформована психологія людини-споживача. Купувати, але не володіти? Ок, віримо на слово.
В цьому світі живе одноліток Співдружності, дрібний чиновник, інспектор міністерства інфраструктури. Нудно живе. Занепокоєний тим хіба, щоб втратити нарешті цноту (під тридцять хлопаці!). Одного дня вирішує, що якщо не трахнутися, то бодай убитися. Завдяки невдалому суїциду знайомить з Ганною, потрапляє до осередку контрабандистів-терористів. Налагоджує сексуальне життя. Робить політичний вибір.
Майже весь роман цей молодик сидить в орендованому авто напроти якогось маєтку, куди йому треба, а його не впускають. До нього підходять якісь люди, про щось незрозуміле говорять. Чого він чекає, не ясно (і ця інтрига тримає повільний роман із останніх сил). Ці сидіння написані в стилістиці нуару. Навіть колористика відповідна: сірий дощ, смаглявий охоронець, червоногуба білявка, світиться в темряві кінчик останньої сигарети… і безкінечні внутрішні монологи про те, що треба нарешті уже щось робити. От власне!
Світ «Різанини», дебютного роману Валентина Поспєлова, навіть не інфантильний, а підлітковий. Все, що можна порівняти з порно (чи не можна), герой Поспєлова з порно порівняє. Всюди, де можна згадати онанізм (і де не варто згадувати) – буде. Головна проблема дивного нового світу, здається, тут – тридцятирічні незайманці. Він весь час невдоволений своєю зовнішністю і називає себе потворним – об’єктивного підтвердження тому немає. Сама велика потаємна насолода цього горе-революціонера – потай викурена сигарета. І манять несамовито фантазії про суїцид, вони навіть делегуються державним і політичним структурам. Світ без нього просто бо полетить в прірву, бо тільки на ньому і тримається. Зрештою, говорять всі інші герої роману точнісінько як він сам. І уже гадаєш часом: ці нікому не потрібні тут герої з їхніми штучними складнопідрядними діалогами, ці «люди» – чи не плід, бува, уяви проблемної дорослої дитини?
Згадаймо, скільки в бунтівній прозі ідейних революціонерів помирали незайманими, і все стане на місця і проллється скупа сльоза за нецілованого Гаврилу Принципа.
Один із персонажів роману зветься Вартовим. Він араб, що в ксенофобній Європи уже дивина. Але ще й це Вартовий з великої літери, хоча то просто його професія. І буде до пари йому Наглядач, що і оголосить Різанину, винесену в заголовок роману. Між Вартовим і Наглядачем є різниця – вона залежить від того, по який бік брами-під-охороною вони знаходяться. Вибрати, на якому ти боці; про це і написаний роман Поспєлова. І з моменту цього вибору світ, либонь, почне повільно дорослішати.
«– А де зараз моя тітка?
– О… Вона погано себе почуває, занадто погано. І сьогодні не буде тут присутня. Шлюб – це коли нічого не отримуєш, а лише чекаєш на наступний рік для того, щоб відрахувати ще одну прожиту разом зиму. Думаю, цей інститут так само застарів, як і все інше. Хіба що порнографія чомусь не застаріває. Незмінні потреби у спостеріганні за тим, чого не маєш. Ми дійсно могли піти іншим шляхом, тобі не здається?
– Я не знаю, дійсно не знаю…»
Текст: Ганна Улюра
