…Мов привид майських снів

Василь Вишиваний

«Королівське портфоліо» короля без королівства Василя Вишиваного. Колонка друга — поетична. 

Кожна нація плекає свою романтичну легенду про Давнього Монарха — ідеалізованого в поетичних метафорах Короля, який подарованою Богом містичною мудрістю та силою розв’язував абсолютно всі проблеми, перемагав геть усіх ворогів і був батьком всіх дітей від красунь, які лише мали щастя (чи необережність) потрапити йому на очі. 

Тут ми можемо навести для прикладу й Короля Артура, й Людовіка Чотирнадцятого, й (у якості виключення) Королеву Вікторію, й Миколу Другого і безліч інших. І не важливо, що насправді згадані найясніші особи не мали й найменшої дрібки перелічених чеснот, адже для скарбниці національної пам’яті важливі не банальні та жалюгідні факти, а прекрасні підвищені (навіть казкові) міфи, бо саме вони роблять її такою привабливою та цінною. 

Нації, що такого Монарха у своїй історії не мають, постійно відчувають екзистенційний свербіж та ангст, і українці — серед них, адже у нас ніколи не було монархії, царя, а численні гетьмани завжди царювали тимчасово й не визнавалися за владу усіма українцями, тому їхня легітимність ніколи не була беззаперечною. А раз так, то й влада їхня декому здається несправжньою «не від Бога». Хоча цей архаїчний концепт «священної влади» давно віджив своє, але все ще має певну привабливість, мов старий пошкрябаний сервант в якомусь історичному музеї. В музеї української історії є такий експонат і звуть його Вільгельм Франц фон Габсбурґ-Лотаринзький або ж Василь Вишиваний, як називали його українські солдати часів Першої Світової війни. Але ж чи був він українцем та чи мав хоч якийсь стосунок до України?

Батьком Вільгельма Габсбурґа був австрійський архікнязь (ерцгерцог) Карл Стефан Австрійський — син Карла Фердинанда Австрійського і Елізабети Франциски Австрійської. Пізніше, після проголошення незалежності Польщі, він прийняв польське громадянство і позиціонувався одним з кандидатів на польський престол. Його мати — австрійська архікнягиня Марія Терезія Австрійська-Тосканська була дочкою архікнязя Карла Сальватора Австрійського-Тосканського та Марії Імакуляти Борбонської. 

Народився Вільгельм у Пулі — маленькому хорватському містечку на березі Адріатичного моря. Оскільки мати його була італійкою, то рідною мовою Вишиваного була італійська. Але в родині розмовляли також німецькою, а в школі вчили французьку та англійську. Маленький ерцгерцог захоплювався класичною німецькою та італійською поезією. Коли він трохи підріс, то вся родина переїхала до родинного маєтку у польському місті Живець, де він вивчив і польську мову. З українською мовою Вишиваний вперше познайомився у 16 років, коли здійснив подорож до Карпат, де, на думку поляків, мешкали українські бандити. «Через Львів та Станіслав добрався до Ворохти, – пригадує він, – Вийшов з поїзда і пішов у село. На дорозі зустрів одного гуцула – селянина літ около 40, і запитав його по-польські чи не було б у нього помешкання для мене. Він відповів, що так, і я замешкав у нього. Ходив по горах, їздив кіньми і возом, був у Жаб’ю, скрізь шукав українських розбишак. Але даремно ! Це мене розчарувало». 

Через рік ерцгерцог почав навчання у Терезіанській військовій академії в Австрії, де українську мову пропонували, як вільний факультатив. Робилося це тому, бо у Відні були свято впевнені у великому майбутньому Австро-Угорської імперії, на східній частині якої мешкали також і українці. У вищіх колах імперського уряду передчували, що вже скоро “колекція братніх народів” захоче більшої самостійності і думали про те, як при цьому зберегти віденський контроль над ними. Вільгельм із батьком у приватних розмовах вирішили, що сину варто претендувати на український престол. Ніхто навіть і уявити собі не міг, що лише через шість років від цього політичного монстра не лишиться і сліда. Не міг собі цього уявити і Вільгельм, адже він цілком серйозно вважав, що може претендувати на українську корону: стати таким собі королем України або ж обіймати там якусь вельми значну посаду. 

Треба сказати, що на початку 1910-х років імперська політика являла собою справжній булькотливий котел із неподоланих суперечностей і просто відчувалося у повітрі, що він ось-ось вибухне, і всі нації, які штучно були додані до цього абсурдного борщу, розлетяться навсібіч. про це красномовно свідчить цей уривок з книжки Бригіти Хаман «Гітлер в Відні»: 

«Парламентський регламент не тільки не пом’якшував національні суперечності, але, навпаки, загострював їх зважаючи на значну недосконалість. Так і не вирішили тут проблему робочої мови засідань. У Цислейтанії (західної, про-німецької частини імперії – О.Ш.), на відміну від Угорщини, не було державної мови, тому єдиної робочої мови не було і в парламенті. Допускалися десять мов: німецька, чеська, польська, русинська, сербська, хорватська, словенська, італійська, румунська і російська. Кожен депутат мав право виступати рідною мовою. Перекладачі, однак, передбачені не були.

Втім, існували і обмеження. У 1907 році польський депутат з Галичини спробував виступити російською — це розцінили як підтримку панславізму і тут же заборонили. У той же час доктору Дмитру Маркову, «російському радикалу» з Галичини, дозволялося виступати російською, тому що це його рідна мова. Правда, в більшості випадків йому не давали говорити українські націоналісти». 

У цьому фрагменті варто звернути увагу, що українська мова не розглядалася у якості робочої в парламенті Австро-Угорщини, але ж українські націоналісти існували та вимагали рахуватися з їхніми вимогами. Українці були присутні в імперському політичному апараті цілком легально: були й українські міністри, і депутати. Українські політики Австро-Угорщини Кость Левицький, Євген Олесницький та Микола Василько підтримували ідею утворення українського коронного краю в межах Австро-Угорської імперії, а участь у цьому процесі ерцгерцога ніби подавала додаткове сподівання на успіх. 

У 1915 році Вільгельм закінчив Академію та був відправлений на фронт, де очолив 13-й полк уланів, який формували переважно з українців Львівської області (а сам полк дислокувався у місті Стрий), а потім він командував гарнізоном із Запоріжжя. Призначили його саме тому, що він вже міг віддавати команди українцям їхньою рідною мовою. І в цей момент Вільгельм Франц фон Габсбурґ-Лотаринзький перетворився на Василя Вишиваного. Він вирішив українізуватися: читав історичні нариси Грушевського, поезію Франка та Шевченка, а також привселюдно вдягав вишиванку. Закликав він до українізації і своїх підлеглих уланів: «Коли я признаюся до українського народу, то і вони можуть сміло це робити», — казав він. І тут одразу стає помітно, яким умовним феноменом є національна ідентичність: українцем може стати хто завгодно, аби лише він вдягнув вишиванку та читав Шевченка. А коли хоч трохи вивчить мову і має шляхетне походження чи відзначився якимись серйозними досягненнями, то його шанси значно зростають. Але наприкінці Першої Світової війни Вільгельм раптом усвідомив всю ілюзорність своїх домагань щодо українського престолу. Про це він сказав на допиті 20 вересня 1947 року заступнику начальник відділення  Слідчого відділу Управління Контррозвідки МГБ ЦГВ майору Гончаруку:

«В Черновцах меня застал распад Австро-Венгерской монархии. Выехать в Австрию в это время я не имел возможности, тем более, что династия Габсбургов была смещена, я решил ехать во Львов, где было образовано правительство так называемой «Народной Украинской республики Западной области», во главе которого стоял Петрушевич. С Петрушевичем я был хорошо знаком еще по Австрии, так как он являлся членом австро-венгерского парламента от Галиции, поэтому я решил поехать и заявить ему о своем пребывании в Галиции. Это заявление я хотел сделать с тем, чтобы ко мне не предъявили впоследствии никаких претензий, ибо пора в тот период была горячая и каждый, кто имел на то хотя бы малейшее основание объявляли себя выходцами любой династии и стремились к любому возможному престолу. Я же никакой борьбы за престол вести не собирался, а лишь хотел поставить в известность о себе Петрушевича, как главу «республики», чтобы избежать возможных от моего имени провокаций и просить его разрешения на право проживания в Галиции».

Вільгельм відчував страшенне розгублення від того, що весь його світ був в одну мить повністю зруйнованим. Про це він також розповів Гончаруку:

«Габсбург: На Украину я ехал потому, что я служил ранее в 13 украинском полку, с украинцами сжился, перенял их традиции и в то время был таким же «патриотом-украинцем» как и все украинцы. Почему я поехал к Петрушевичу и Петлюре, — потому что больше ехать было некуда. К румынам я не хотел, у Деникина мне было нечего делать, а поляков я ненавидел, — выход был один, только к Петлюре и Петрушевичу.

Гончарук: Выше Вы показали, что к Деникину Вы не могли потому, что Вам там не было чего делать, а что же Вы делали у Петлюры и Петрушевича?

Габсбург: Я просто так высказался. Мне и у Петлюры и у Деникина было нечего делать, но в это время я должен же был где-то находиться, я выбрал Петлюру».

У 1921 році, коли все вже було закінчено, Вільгельм мешкав у Відні на гроші свого батька і видав там збірку українських поезій «Минають дні». Очевидно, що він написав ці вірші раніше, плануючи стати українським королем і готуючи для цього «королівське портфоліо», і вірші мали стати його діамантом. Але, на жаль, поезії ці нагадують незграбні вправи чотирнадцятирічного гімназиста. Порівняно із панівним на той час стилем модерн, який у Відні був буквально розчинений у повітрі і дістався навіть і до української поезії (його добре помітно у тодішніх віршах Тичини чи Семенка), тексти Вільгельма Габсбурга виглядають дуже архаїчними та декоративними: це справжні «Потьомкінські села». Вони одразу ж відкривають уважному читачу правду про Вишиваного: України він не знав і нашвидкуруч пройшов такий собі курс «українець для чайників», щоб гарантовано «взойти на престол».

Центральний вірш збірки відгонить колосальною міщанською вульгарністю і був би цілком доречним у салоні Проні Прокопівни Сірко з п’єси Старицього «За двома зайцями»:

Минають дні розкішного кохання,

Минають дні журби,

Минають дні великого страждання,

Важкої боротьби…

Одна по них у нас луна остане

Із тих минулих днів,

Що в серце наше мов весна загляне,

Мов привид майських снів.

Вірш «До Збруї!», присвячений У.С.С.ам (українським січовим стрільцям) також не уникнув цього фальшивого мажорного романтизму. 

«До збруї! До збруї стрільці!

Зірвіться, ламайте кайдани!

З’єднаються з вами покійні брати,

І згояться народні рани…»

Вишиваний не згадав жодним словом про те, що сталося із «усусами», які колись вірно служили Австро-Угорській Імперії, а після її краху були покинуті напризволяще і здебільшого, мов командант Мирон Тарнавський, що не мав солідного спадку від батька-архікнязя, ледве жевріли у Польщі. Втім, і сам Вільгельм в ті часи також бідував, бо врешті посварився із батьком. Про це він писав у листі до українського дипломата: «Ви знаєте, Шановний Пане Василько, що у мене нема ані крейцера власних грошей, завдяки моїй ще з-за австрійських часів українській політиці, бо тоді мій батько відібрав мені права на спадщину».

Гіркою іронією для нас сьогодні звучить і короткий поетичний нарис Габсбурга «Моя верба»:

«Верба стара, здавалось, промовляла до мене, шепотіла мені свої ласки, співала гірську пісню, розповідала стару казку … З того дня став я сином гір. Там моя рідна земля. Там жити хочу і вмерти…»

Тепер ми знаємо, що вмер Вільгельм Габсбург у Лук’янівській тюрмі Києва, де тепер, біля станції метро Лук’янівська, знаходиться Київський слідчий ізолятор, в якому через 62 роки утримували Юлію Тимошенко. Український Радянський КДБ сфабрикував проти ерцгерцога справу, повністю висмоктану з пальця: нібито він у 1946 році допомагав французькій розвідці сприяти діяльності ОУН на Західній Україні. 

«Ходи, любий! Ти будеш нашим! Будеш гуляти, будеш співати. Научишся жити. А коли умреш, викопаємо тобі гень на Чорній горі високо-високо могилу! Щоб волю ти чув і вічно над світом себе почував. Щоб вітер шумів над тобою! І скала хрестом тобі буде. Полонинські квіти тобі зацвітуть. А на скелі напишем: Спочивав тут наш гірський син!…»

Текст: Олег Шинкаренко

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *