Перформанс, розмова про еротику, конвенційні портрети, свідчення війни, — Марія Галіна про нові виставки Одеси.

1.

В Музеї Сучасного Мистецтва Одеси дійшов кінця цикл подій, присвячених Соні Делоне. І зали музею відкрилися до нових проєктів. Один з них –  перформанс ПЛАНЕТА ХЕРСОН, який відбувся 12 вересня. Взагалі, Херсон зараз – біль всієї України, і ми вже маємо кілька потужних арт- і медіа-проєктів, які йому присвячені. Саме цей об’єднує кілька складових. Перша з них візуальна, це фото/відео  київської медіа-артистки, авторки ідеї Проєкту, Олі Михайлюк.  Це, я би сказала, тихе, але потужне висловлювання, бо того, що ми бачимо на фото, які зустрічають нас в першому залі, частково вже не існує. Як не існує отого первинного образу мирного міста під сяючим весняним сонцем, білих опір Антонівського моста, адмінбудівлі на площі. «Я ж закінчила саме це музучилище», каже жінка, одна з присутніх на презентації. Так, але зараз старовинна будівля розбита російською балістикою. І навіть медитативне на перший погляд відео «Дорога на Херсон» – насправді розповідає нам про те, як змінюється простір протягом війни. 

Війна взагалі працює як пожирач часу-простору.

Частково фотографії являють собою колажі – на індустріальні ландшафти, знівечені війною, накладені малюнки маленької героїні проєкту –  восьмирічної Емілії Давидович.  Яскраві малюнки і взагалі вигаданий світ, про який ми дізнаємося трошки пізніше – засіб уникання жахливої реальності, яку, і це мабуть найстрашніше, що є в цієї історії, дівчинка, судячи по її монологу, сприймає як цілком природну (наразі Емілія разом з мамою виїхала з Херсону).

Власне монолог Емілії і є для мене самою сильною частиною проєкту. Команді удалось зробити так, що дівчинка вільно відчуває себе перед камерою, а те, що вона розповідає, треба показувати на всіх сесіях ООН, бо це і є та нова реальність, з якою ми всі зіткнулися. Те, як дівчинка matter of fact розповідає, як голуб дзьобнув дрон і загинув як герой,  те, як вона боїться, що загубиться у новій школі, бо там «цілих п’ять класів», те, як вона ховається від реальних жахів у жахах вигаданих – і у вигаданому світі. 

Ото зараз про вигаданий світ. 

Остання частина проєкту – це пластична імпреза, яку одеська хореографка Вікторія Хорошилова  (проєктом займалися митці з Києва, Херсона та Одеси), воїн і музикант Олександр Гузій і медіа-художник Костянтин Кучабський зробили по мотивам малюнків Емілії. Синтетичний перформанс  являв собою рухомі ілюстрації до вигаданих дівчиною світів та планет (планета піци, планета прибульців, планета безсмертного козака, тощо): танець, світлопис і вишукане музичне супроводження. Якщо я не помиляюся, до первинного задуму в процесі роботи була додана ще планета Марс, планета війни, через що імпреза набула нові сенси, але й трошки розмиту первинну концепцію. Імпреза –  синтез пластики, музики і візуального мистецтва дуже естетична і складна за задумом і виконанням. Доросла майстриня ніби повторює рухи дівчини на екрані, доповнює їх і імпровізує на тлі загадкових космічних пейзажів. Але як на мене це той самий випадок, коли мистецтво не здатне сказати більше, ніж було сказано в документальній частині проєкту, настільки привабливий та сильний образ дівчинки ми побачили на екрані. 

Загалом така творча співпраця свідчить про єдність митців із різних міст України, а результат, я вважаю, буде дуже резонансним, бо він того вартий. Я би воліла, щоб проєкт побачило якомога більше людей за кордоном – причому впливових людей. Бо він працює як цілісне висловлювання, яке наразі конче потрібне. 

17 вересня в музеї відкрилися одразу три виставки. Що мене вразило, це натовп на відкритті, безліч красивих та креативних людей, переважно молоді. Якщо би всіх вивести на дефіле, це було б круте дефіле.

2.

Я давно вже стверджую, що культурні події наразі є застава нормального життя, позитивними подразниками та терапевтичними засобами.

А зараз власне про виставки.

 «Ecstatic Singularity» мисткині Alex Hetman маніфестує себе як «Розмова про еротику», а сама мисткиня на відкритті говорила про необхідність прийняття себе і власного тіла. Насправді деформовані, фрагментовані або деконтуровані тіла на яскравих полотнах або фото-колажах сигналізують не стільки про тріумф плоті, скільки випромінюють небезпеку, або свідчать про неї. Ми вже не один раз говорили тут про підвищену увагу до тілесності під час війни, але загалом в таких проєктах відчувається намір якось приборкати тілесність, естетизувати її. Тут через відсутність цілісності тіло виступає як аналог агресивної хижої біомаси, викликаючи у глядача відчуття дискомфорту, як викликали його свого часу полотна геніального англійця Френсіса Бекона. Взагалі цитат тут багато – одна з робіт, якщо я не помиляюся, являє собою пряму відсилку до Сальвадора Далі. До речі, на одній з ключових робіт аморфні жіночі руки простягають  розрізаний гранат іншій фігурі, позбавленій обличчя. Нагадаю, що гранат є символ хтонічного, ознака підземельного світу, плід смерті та посмертної трансформації. Тут ота хтонь дуже відчувається. Навіть природа тут, хоча і пишна, але приймає участь у розпаді, бо допомагає розчленити та розчинити людську плоть.

То символіка «Ecstatic Singularity»  достатньо складна і не обмежується, як сказано в релізі «візуальним осмисленням простору, в якому перетинаються людські бажання».

Виставка авторства  Івана Петрука “ABOUT THEM”, на перший погляд про інше – тут ми спостерігаємо відносно конвенційні портрети і постаті людей, які безумовно знайомі художнику. Стримана колористика, майже мінімалізм у засобах. Це на першій погляд. Але на другий погляд все змінюється і радикально – бо деякі цілісні фігури насправді виявляються фрагментованими, їх збирає до купи тільки погляд відвідувача, а в другому залі нас і взагалі зустрічають маски та спотворені фрагменти тіл. «Там, де можна було шукати характер та історію, залишиться лише частина оболонки» – сказано в релізі. То це теж історія про зникнення, про деформацію, хоча історія стримана і прихована, але разом з першою виставкою вже можна говорити про певну єдність експозиції, коли з різних боків йдуть до одної мети, намацуючи кожен свої власні шляхи і прийоми.

Третя виставка така велика, що про неї варто говорити окремо, то я зараз торкнуся тільки одній її частини. Сергій Мельниченко в  «Доказах життя» представив одразу три проекти:  «Татуювання війни», «Попід Дніпром» та «Плівки з передової: фотографії, листи і артефакти українських військових», створені в контексті повномасштабної війни в Україні. Згідно з релізом «виставка складається з окремих свідчень. Фотографії, артефакти, відео та документальний фільм покажуть різні форми людської присутності. Вони залишаються на межі між досвідом і його осмисленням, між присутністю і пам’яттю». Ознайомитися з власне листами можна, якщо сходити по кюар-коду, але це насправді вимагає не швидкого огляду на вернісажі, а глибокої присутності, то я зараз зупинюся на «Татуюванні війни», де фотопортрети українців ніби просвічують через проєкції їх зруйнованих міст та будівель (розстріляний автомобіль в Бучі, зруйнована будівля Миколаївського адміралтейства, зруйнована школа з Сумскої області, підірвана Каховська ГЕС» (є супроводжуючи візуал текстові матеріали, дуже ретельно організовані).

Дивним чином, але це перегукується з двома попередніми виставками – цілісні людські образи ніби мерехтять, проступаючи через спотворені, зруйновані ландшафти. Відбитки війни розчленують, деформують постаті та лиця через що на світлинах люди робляться прозорими та вразливими. Недарма така назва – війна накладає свій відбиток на лиця, але головне, на долі. 

Ми можемо навіть не  проговорювати це, але насправді всі ці три виставки про війну, про вразливість людини в нелюдських обставинах, навіть якщо на перший погляд це зовсім про інші речі.

Куратори Анна Мороховська, Юлія Манукян. Виставки триватимуть до 22.11.26 

Марія Галіна