Мамина донька, татова донька, сирота

Мартина Бунда. Байдужість

У польському селищі Дівоча Гора один будинок не схожий на всі інші – більший, вишуканіший, з анфіладою кімнат, зі скляними дверима і вузеньким секретним підвалом, а поодаль – лабораторія, перетворена на свинарник із винятково вихованими поросятами. В тій хатині живуть троє сестер та їхня матуся, з до-війни ще живуть. 

Кожна з жінок намагатиметься вирватися з цього будинку: у шлюб, на навчання, у адюльтерні стосунки, у смерть – добровільну і ні. Жодна з них цього зробити не зможе. Відокремлений жіночий простір, символічний і буквальний, магічний і буквальний – вони всі належать йому до скону і більше.

Вони ж бо всі виконують довгий – тяглісттю в три генерації – магічний ритуал. Ми звемо такі ритуали жіночими ініціаціями. Марина Бунда зве це ставання байдужими. Її героїні це назвуть: боляче бути жінкою. 

У всіх жінок цієї родини – розкішне густе волосся. Отилія народила Розалію поза шлюбом, була покоївкою в багатому домі, повернулася з дитям «у пелені», покрила волосся, якось так і жила (мати). Розалія втратила волосся під час війни, її ґвалтували і катували червоні, який прийшли Дівочу Гору звільняти від нацистів – залишився рубець від розпеченої праски на животі і полисіла від жаху голова під хустиною (жертва). Трьох своїх дочок Розалія щонеділі чесала дротяною гострою щіткою, вириваючи те неслухняне волосся: най терплять малі, бо далі жіноче життя буде всуціль сповнене болем, треба звикати. Труда ховалася і відбивалася, згодом витравила волосся на біло і робила собі вишукані складні зачіски (воїтелька). Ільді одного дня зрізали те густе волосся під корінь, і вона вдягнула виклично штани та сплуталася з одруженим (повія). Ґерта смиренно терпіла і зберігала до кінця довгу косу так же, як п’ять років шлюбу зберігала незайманість (свята). Волосся – це сила і зваба, волоссями вростають в рідну землю, в стосунки, в людей, так вростають в саму Історію.  В тому будиночку на Дівочий горі коїться і магія, і історія, там живуть люди і архетипи одночасно. 

В романі є одна пронизлива сцена: забивають свиню. Порося виростили самі жінки, самі і забивали, і розбирали на м’ясо. Ридала перед смертю льоха, ридала поруч із нею старша жінка, вмовляючи уже мертву: «Все найгірше уже відбулося». Злилися і непритомніли молодші. Але наповнювали слоїк за слоїком, не втрачаючи ні краплі поживної крові. (Це якраз по війні було). В жіночій прозі на диво часто з’являється такий мотив. Неспроможні прийняти те, як сильно схожі між собою жінки, не готові ідентифікуватися з рольовими моделями мати-баби, героїні так легко співвідносять себе з вирощеною на убій свійською твариною, чиє життя має сенс, бо сенс має її смерть. Жінці так легко ідентифікуватися з не-людиною! Так, кожна побутова дрібничка в такому творі стає жіночою містерією, магією виживання.

Мартина Бунда пише свою книжку якраз про жінок того будинку на Дівочій Горі, перемежаючи роки і долі. «Байдужість» – добрий зразок жанру herstory: коли Велика історія переживається як історія одного жіночого тіла (саме так, тіла – бо шрами на відміну від підручників не брешуть). У Бунди триває польська історія від перших років війни, через повоєння, через соціалізм і от-от мають настати 1980-і. Непрості часи, відповідні історії. Такі романи пишуть в Латвії (Гундега Репше, скажімо) і на Мальті (Трецца Адзопарді, наприклад), такі романи знають у Фінляндії (Софі Оксанен) і в Канаді (Мері Ловсен, до прикладу). Та й у Польщі Мартина Бунда не винайшла романний велосипед herstory: Мануела Ґретковська, Йоанна Батор, Александра Зєлінська та інші, та інші. Такі романи між собою дуже схожі, та вони і різняться дуже: Історію пишуть тут безпосередньо на жіночому тілі і жіночим тілом – це забезпечує книжками унікальність і стабільну увагу читача. І байдужість – це остання з емоцій, якої така книжка потребує.

Ні, назва роману Бунди не іронічна. В оригіналі вона має ще один зміст – холодність: і кліматичне «зимно», і емоційне «скуто». Сталося щось погане. Щось погане зробило і нас чимсь поганий – принаймні в наших очах. Можна вихолонути зсередини і прийняти це, можна відігрітися поруч із іншими людьми та опиратися цьому.  Два ті сценарії Бунда і реалізує. Роман поділений на частини: «зима», «весна», «літо», «осінь» і знову «зима». Це теж злегка про календарні ритуали і магію. Але не тільки. Саме взимку ґвалтують Розалію. Одна її дочка в цей час ховається у підвалі – все чує, і переживає справжній жах, але егоїстичний природно, а не емпатичний, вона боїться бути наступною. Друга – далеко, її вислали до Німеччини як остарбайтерку та саме за неї чомусь боїться в цей час Розалія. Третій пощастило: її та інших юнок сховав на дзвіниці місцевий ксендз. Наслідки того насилля вразять всіх чотирьох. До наступної зими їм треба буде навчитися гріти одна одну – на це піде весь роман і все життя.

І важливо: страх за себе – природний, страх за іншого – цього можна і треба навчитися. Так, Бунда пише про жіночу солідарність, про сестринство-в-біді – і цьому теж можна навчитися. Чи ні? Роман зветься «Байдужість» все таки.

«Вона йому готувала. Що з’їдав – те вибльовував просто під ноги. Якщо ставав, упираючись на одне коліно, то зараз же падав; Труда постійно за ним прибирала. Ян, за котрим вона тужила, котрий колись рубав дрова, ставив хлопців на місце, всюди вмів потрапити і все владнати, тепер, сидячи на стільці біля грубки, хлебтав суп, мов пес. Страва стікала по підборіддю. У Труди стигла кров.

Вони навіть не спали разом. Із першого дня замикався на ніч у підвалі, з пістолетом».

Текст: Ганна Улюра

Мартина Бунда. Байдужість / Переклад Дани Пінчевської. Київ: Комора, 2019. 304 с.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *