Коли в назві роману є весілля, а замість весілля стається похорон. Коли в назві роману є Настуся, а дівчині дістається дві сцени з десятком реплік: вона не героїня, а епізодичний персонаж, що поволі стає тлом.
Створити такий заголовок — іронічно, але попередити: ми зараз читатимемо про простір, де не виправдовуються жодні очікування, де нічого не стається, де ніхто не є суб’єктом, але все нереалізоване-неіснуюче претендує бути гаслом, потребує свого власного імені (бодай на обкладинці книжки).
Коли книжка перетворюється на такий собі лютий джармуш (з маленької літери — феномен, а не людина): люди щось роблять, щось говорять, чогось прагнуть, а сенс їхнього життя — бути біологічним автоматом, котрий фільтрує тютюновий дим і перетравлює каву.
Такі романи пишуть про рідні міста і села, до яких прив’язаний штампами в паспорті старого зразку і могилами дальньої й близької рідні, котрій щороку стають все химернішими і все більш скидаються на метафори та інші поетичні тропи. Таке місце (без)сили, де якщо нічого не хотіти і не робити, можна непомітно сягнути небуття. Такі романи у нас пишуть про рідні міста — на лінії і за лінією фронту. У такий спосіб у нас, буває, прощаються.
Наприкінці весни 2022-го у львівському «Човні» вийшла книжка Світлани Ославської «Сєверодонецьк: репортажі з минулого». Авторка повернулася в рідне місто, в якому давно не живе, прогулялася трьома довгими вулицями, відвідала музей заводу «Азот», поговорила з заводчанами, спробувала дослідити, хто був автором мозаїки в центрі міста і багато розказала, як будувався Сєвер. Болісно-точково означила історію, за якою більшість нас і знала до російсько-української війни це місто: про з’їзд сепаратистів у 2004-у. Книжка дуже уважна до деталей. Вона сповнена яскравих персонажів, чиї характери передають чи однією фразою про героїчне минуле заводу «Азот», скажімо. І сповнена туги, такої туги за містом, яке нібито любиш, бо там народилася і виросла, але ти цієї любові собі не обирала. Коли книжка вийшла, в Сєверодонецьку йшли бої, ледь не 70% міста було зруйновано. І репортажистика Ославської читалася доста як панорамний роман — щемливий роман про день напередодні, день перед тим, як зупинилася земля.
Моя перша реакція на тексти Світлани Ославської була напрочуд неоднозначною: «От би таку книжко про кожне українське місто!». Так, глибоких книжок про різні міста я волію, але не треба, щоби ці книжки ставали по суті епітафіями — тому і неоднозначність. Потім я бачила чимало відгуків на цю годну книжку, і ледь не кожен із них починався і закінчувався такою ж саме фразою: «От би таку ж книжку про кожне місто в Україні!». Між тим, така книжка з’явилася і зрештою могла з’явитися тільки про Схід.
Десять років наші нонфікш і фікшн рефлексують Схід України, пишуть його і читають. Якщо подивитися на корпус міських текстів за останні десять років, то першість серед художньої літературу однозначно буде у Галичини, за тим чемно вишукуються романи про Київщину, а відразу по тому — будуть книжки про Донеччину і Луганщину. (Вибірка нерепрезентативна, орієнтуюся на свою експертизу і бюлетені книжкової палати). Кожне маленьке східне містечко претендує на свою велику книжку — і ми готові до таких книжок, — бо в нас напрацьована цікавість і знання того, як пишуть і читають книжки про зболілий Схід.
А як, до речі, вони пишуться?
«Весілля Настусі» Ольги Богомаз — крихітний колажний роман, роман-мозаїка (з тих, чиї фрагменти залишилися на облуплених зупинках на районних дорогах в степу і закинутих районних будинках культури). Одна з найсильніших дебютних книжок останніх років. При тому, що зовсім не гучна і здається непомітною (а почасти — не поміченою). Формально: роуд-роман.
Двійнята Яра (Яромира) і Олег давно живуть в Києві. Перший час ще їздили додому двічі на рік: там на них чекали дід Федір, мати Оксана і молодша сестра Настуся. Поволі відвідини припинилися, вони і майже собою майже не спілкуються, а війну, що почалася дома, молоді люди використовують як привід, аби не відвідувати батьківщину. Але тут доведеться: зателефонувала мати: Настуся виходить заміж — терміново, «по зальоту». Насті вісімнадцять, двійнятам — двадцять сім. Ярка займається логістикою, Олег — графічний дизайнер. Вересень 2016 (або 2017) року. Двійнята неохоче вантажаться в автобус, дорогою вони мають прихопити батькову сестру Іру, хресну Насті і разом уже рушати на весілля. Втім, не складеться: Іра не може поїхати і весілля відтверміновується. Двійнята приїхали додому. Питання, нащо. І головне питання, куди.
За протагоніста «Весілля Настусі» — простір, кожна локація набуває тут статусу якщо не сакрального, то бодай символічного, це з простором роблять Яра і Олег, прирощують до місцин сакрального сенсу. За антагоніста — всі люди, що той простір посіли.
От, наприклад, Олег розказує. Підлітком він опановував креслення, слухаючи радіо, що його транслювали з сусіднього великого міста. В тому місті є район, котрий Олегу звучав як «Танкострой». Малий зачарувався відвертістю топоніма: місто не просто не приховує, що будує воєнну техніку, а й чітко означає локацію — наче існує в світі, де у нас просто немає ворогів і ніколи не буде прямої воєнної загрози, і можна забути про стратегічні таємниці. Одинадцятикласник Олег, значить, йому років сімнадцять, а на календарі, либонь, 2006-й або 2007-й. Скоро він приїхав в те місто, вступати до технікуму. І побачив на зупинці надпис району — «Станкострой». Тут, понімаєте, відвертість можлива лише як помилка прочитання та монденгрін.
От так і формується символічний некомфортний простір, в якому волію жити Олег і Яра в обхід травматичній страшній реальності (ну так, інколи Станок страшніший за Танк, буває й так).
А якщо без символічних витребеньок: селище міського типу десь на Донеччині, в якому чергується приватний сектор і «хрущовки», автостанція, неподалік — яри в степу і проліски, де колись були хутори, а тепер про них нагадають закинуті кладовища і привиті дерева серед дички. Селище не назване — концептуальна штука.
Його можна вирахувати за бажання. Район Станкострой є в Краматорську. Бабуся двійнят сумує за хлібом, яке в селище підвозили з Лиману. Зворотній потяг у них — експрес «Костянтинівка-Київ», в Костяниці вони на нього і сідають, схоже. Богомаз, напевно, пише своє рідне селище — Миколаївку Костянтинівської громади Краматорського району. І коли двійнята згадують, що мати, сестра і дід літом 2014-го сиділи в підвалі під час обстрілів, коли їдуть повз лікарню, що стала вогневою точкою і повз пам’ятні знаки полеглим бійцям, коли друг дитинства двійнят — місцевий ІТ’ишник — жартує, як його роботодавці думають, що він працює з тимчасово окупованих територій, то краще уявляти новітню історію Миколаївки. У липня 2014-го вона була блокована ЗСУ, в самому селищі знищили кілька опорних пунктів. Але й так, з куцих розповідей героїв, складеться правильна картинка.
Богомаз прямо локації називає вкрай нечасто, але спраглим щедро накидає підказок. Коли героїв рухаються на схід і чим ближче вони до сходу, топоніми зникають зовсім. Скажімо, дорогою буде місто з відомою водонапірною баштою — Пирятин, очевидно. Буде там місто в 200 км. від Києва з 50 тис. населення і з великим краєзнавчим музеєм, де розказують про Республіку, сотворену тут в 1905 році. Лубни, ясно. Але це не гра на уважність з читачем, Богомаз не шараду пише, але й не путівник.
Своїх найближчих ми нечасто звемо на ім’я. Так і тут — чим ближчий, значущий для героїв простір, тим менше спроб щось про нього розказати і дізнатися. От Київ на старті: з Гатного Фастівського району (тут дача Олегових і його нареченої друзів) подорожні рушають на автовокзал, все назвуть за ім’ям, нам покажуть навіть Вернадку поруч і парковку біля Макдональдсу; оголосять станцію Видубичі і Південний міст — все ледь не в перших абзацах роману. Киянину треба було б розказувати, якими кольорами виблискує книгосховище бібліотеки на світанку? Киянин не знає, що з автовокзалу видно бібліотеку? Так отож. Чим ближче додому, тим менше імен. Тато, а не Євген Миколайович. Мама, а не Оксана. Та і в принципі менше слів.
Світ, в якому живуть двійнята, існує за принципом: все, що змогли — забули, що не змогли наразі забути — слід замовчати. Кожна з історій, кожен з діалогів, кожен з сюжетів роману будується на підтексті. Його фабулу розшифровувати слід, а не читати (це комплімент, чесно: так формується в книжці насолода від читання).
Другорядні персонажі заходять в простір роману зі своїми історіями, вони готові ті історії розказати.
Водій автобусу: пишається сином, який його з гулянок додому возив уже в десять років і умів з ментами домовитися, не пропаде оболтус.
П’яний юнак: новоспечений студент повертається з закордонної поїздки в Лубни, де татусь — не остання офіційна особа, і от набрався як чіп, обригаючи кожен км. траси.
Аркадій-краєвед: знає все про всіх у прифронтовому місті — живих і ненароджених, коли і хто підірвав мости, як героїчно воювали з фашистами — ну з тими, що у попередню війну, ватний аж рипить, з україномовним другом, а може, й коханцем, стоїть на площі, зустрічає подорожніх лекціями про містечко.
Наречена Олега: Аліна явно з середнього класу, небідна і красива жінка, вони живуть з Олегом разом, раз він прихопив помилково її паспорт, у них буде спільна дитина, Аліна не хоче залишатися в Україні.
Єдик-телемайстер: він був хлопцем Оксани до чоловіка, і очевидно був з нею після смерті чоловіка, його ледь-ледь згадує Яра, але Оксанин брат говорить, що Єдик всі роки був поруч з жінкою, недавно помер і Оксана сильно переживає.
Баба в яру: Яра допоможе їй шукати загублену козу, глибоко в яру, де поруч нема хат, та баба розкаже, що раніше тут був хутір, Яра не знає, що то був хутрі татової родини.
О так, сила-силенна цікавезних історій, готових прозвучати. Тільки є «але». Близнята не уміють слухати. Чужі історії «нікому не всралися» (одна з люблених експресивних реплік Яри). Їм власних історії — аж занадто.
Втома, вони — молоді люди — такі втомлені від чужих і власних історій. Нестерпна втома від необхідності щодня жити посеред приватної драма і трагедії світлого масштабу. Фіксувати це все. Свідчити за це все. Бо мусиш, часи такі.
Батько двійнят був художником (працював же учителем малювання), він не планував залишатися на селі, але зустрів дівчину, народилися діти. Євген помер молодим. Після нього майже не залишилося картин: одна висить в спальні матері, другу він передав на зберігання приятелю. В 1990-х його картини оптом викупив один меценат, згодом стало відомо: тому чуваку полотна здалися бісовщиною, він їх купував, аби знищувати. Олегу лише нині спадає на думку самотужки пошукати батькових картин — в регіональних музеях, серед односельчан. Він не знає, що Яра уже пробувала знайти батькові роботи, це саме намагалася зробити в Ірина, батькова сестра: вони про батька між собою не говорять.
Історія з пошуком загублених картин — еталонна для родини: кожна людина в родині має певну інформацію, і коли ті відомості звести докупи, вони знайдуть бодай одне батькове полотно. Але вони всі мовчать.
Коли Євген помер, двійнята були в літньому таборі, мати їм про смерть батька не повідомила. Діти повернулися додому, мати і тоді відмовилася говорити про померлого. Батько просто зник, про нього почали говорити безособовими займенниками і пасивними дієсловами. Вагітна Оксана у такий спосіб намагалася порятувати від травми Настусю, котра мала от-от народитися. Напівміфічна донька мертвого батька приходить в родину як потойбічна істота, вона втілює скорботу, котрій не дали правильно розвинутися. Зараз-от має народитися уже її дитина, хлопчик то буде.
Замовчування батькової смерті призводить до того, що траур в родині триває досі. Це єдиний базис, на якому ті люди ще тримаються купи — вони переживають траур за чимсь, чого одні уже не пам’ятають, а інші ніколи не знали. І передають його у спадок.
Друга батькова картина так і не знаходиться. На ній був павук, що плете павутину — павук буквально виробляє текст («текс» — від «ткати»), плете історії, що їх побачать і почують. Він свідчить. Це полотно загубилося. Та картина, що висить у спальні матері, на ній — червоні яблука пильно слідкують за тим, що відбувається у кімнаті. Вони збирають свідчення. Фіксатор, на якого заслуговують наші доленосні часи: яблука з очима у вдовиній кімнаті в безіменному селі на картині невідомого нікому майстра. Цим очам свої історії і розказуйте, коли ще умієте їх ткати.
Одна з героїнь Йоко Тавади — японської письменниці, яка пише німецькою мовою — бачить сни мовою, що вона її не знає; зрештою жінка змушена поїхати в країну, звідки походить та мова, аби її опанувати і зрозуміти нарешті, що ж вона таке снить все своє життя. Тавада і Богомаз працюють дуже-дуже по-різному, але засадничо вони страх як подібні. «Весілля Настусі» Ольги Богомаз — якраз про таку подорож, наприкінці котрої ти нарешті опануєш мову, якою уже умієш ставити питання, але ще не розумієш відповідей. Яра і Олег от-от досягнуть цієї мети. От-от вони щось зрозуміють, сказане тією чужою мовою. І раптом повертаються додому. Книжка Богомаз має підзаголовок «Роман про подорож додому». Ну і де те «додому»? Село, куди вони їдуть-недоїдуть? Чи Київ куди зрештою втікають і який нічим їх не порятує?
«На похорони батька Олег і Яра не потрапили. Їм повнилося дев’ять – і двійнят уперше відправили до літнього табору.
Смертельний серцевий напад стався у Євгена Миколайовича просто на зупинці. Похорон організували швидко, попри те, що художника знали люди та їхали до нього востаннє з навколишніх міст.
Мати не розглядала можливості привезти дітей додому. Вони дізналися лише за тиждень, коли табірна зміна закінчилася. Ярі було страшно. Вона боялася раптового зникнення тата, а ще – непередбачуваних реакцій матері. Оксана говорила тільки про щоденні справи, не намагаючись пояснити щось про батька, заспокоїти, розрадити. Дівчинці хотілося сховатися від усіх, найбільше – від неї.»
Ольга Богомаз. Весілля Настусі. Київ: Лабораторія, 2023. 208 с
Ганна Улюра
