Історія створення книг у Видавництві Савчука – це маленька магія великих ідей, які втілюються у реальній книзі, наповнюють прості слова глибокими смислами та допомагають відчути національну культуру та історичну спадщину. Повернення українцям власного знання про втрачену самобутню історію та мистецтво, або ж за словами засновника Олександра Савчука, відновлення української Атлантиди, є головним завданням кожної книги, яка з’являється у видавництві. Під час нашої розмови Олександр Савчук поділився своїми уявленнями про те, чого не вистачає українській національній свідомості сьогодні, як створюються смисли та контексти, а також про власні пошуки культурного коду в народному мистецтві України.

«Наша книжка працює далі, ніж просто прочитати і покласти на полицю. Це інертні процеси, на багато років вперед, бо ми видаємо актуальних і цінних авторів»

Яка концепція лежить в основі вашого видавництва?

— Виписаний статут чи програма – у нас такого ніколи не було, все сформувалося природньо, простіше, інтуїтивно. Створення видавництва починалося як задоволення особистих наукових запитів у доступі певних книжок, з якими я стикався як аспірант-українознавець, і потім як викладач. Це був ряд питань, що стосувалися певної джерельної бази, фахових часописів або складно доступних текстів з історії та культури України. Загалом це ситуація, з якою стикається кожен науковець у своїй темі. 

Тоді я зрозумів що є такі речі, написані ще в ХІХ ст., але особливо актуальні і потрібні в поточному контексті. Це безліч сфер українознавства – музикознавство, мистецтвознавство, етнографія, ін. – там є такі прізвища і тексти, які вимагають опрацювання і введення знову, як мінімум в науковий обіг, і бажано в науково-популярний, адже ці речі мають бути цікаві світові, перш за все українцям, які задумуються над своєю ідентичністю, осмисленням свого походження і минулого.

Десь так я сформулював напрямок у якому хотів рухатися, і з часом концепція уточнювалася, і сьогодні вона звучить, як нішові видання праць фахівців у своїй галузі з українознавства номер один. На жаль на сьогодні в Україні, як і в ХІХ і ХХ столітті, фахівців такого рівня було не так вже і багато. Взяти архітектуру – це по суті одиниці, які заслуговують на перевидання.

Що сюди можна віднести? 

— Це золоті імена нашої культури, науки і мистецтва, які з різних причин забуті, або ж вважаються регіональними, тобто неактуалізовані і тому їхнє значення малозрозуміле сьогодні. А насправді їхні наукові доробки виходять за межі національного рівня, просто це треба переосмислити з іншої перспективи. Для прикладу скажімо це внесок Стефана Таранушенка в архітектурі та його цикл видань про самобутню архітектуру Лівобережної України, яка є важливою не лише для Слобожанщини.  

Тому одне із головних завдань нашого видавництва – не лише зробити доступним їхній втрачений науковий доробок, а й забезпечити ці книги фаховою передмовою і коментарями до кожного видання, зробити максимально ясною актуальність кожної теми з перспективи сьогодення.

Це по суті системна робота, якою мають займатися спеціалізовані інституції – або навчальні заклади, або ж Академія наук

Тобто ви повертаєте українців до власного коріння, до минулого пізнання світу, яке було перерване.

— Так. Хоча через декілька років я зрозумів, що це по суті системна робота, якою мають займатися спеціалізовані інституції – або навчальні заклади, або Академія наук. Це тривала стратегічна програма, в якій має бути зацікавлена держава, і це має бути значно більший масштаб, ніж мені зараз це вдається реалізувати. Це багато нюансів роботи, які мають забезпечити результат в майбутньому, а не одноразова дія. Бо мова йде про дуже інертні процеси, які не можуть окупити себе тут і зараз. Тому у моєму випадку діє категоричний імператив Канта: я роблю це не тому, що за це щось отримую, а тому, що я вважаю, що це необхідно робити. На щастя мій імператив в якісь мірі виправдав себе комерційно, бо сьогодні нам вже 11 років, і ми далі працюємо. Хоча у перші роки я ніколи не ставив питання комерційної вигоди і прибутку.

Коли вийшла ваша перша книжка?

— Це почалося в 2006 році, до видавництва. Тоді я уклав перше видання «Пісні Слобідської України», яка вийшла разом з диском автентичної музики. І хоча видання специфічне, воно стало цікавим багатьом людям, бо як виявилося, ці пісні асоціювалися у них зі своїми бабусями, з власним дитинством. 

Який тираж книги окуповує проект?

— Мінімальний прибутковий наклад – це 1000 примірників. Зараз у нас наклади зросли, очевидно через ряд причин, але тисяча примірників стається не завжди. Більшість тиражів у нас до 500. 

Концепція з якою створювалося видавництво швидко вийшла за межі ідей, які може забезпечити видавнича сфера

Ви єдине видавництво, яке говорить про формування власної аудиторії, створення контексту навколо книжок. Тому у вас в цьому плані є приклади важливих і чисельних соціальних проектів. Які ваші проекти були найуспішніші? Що вам подобається в цьому найбільше?

— Такий напрямок нашої діяльності пов’язаний з тим, що концепція з якою створювалося видавництво швидко вийшла за межі ідей, які може забезпечити видавнича сфера. Це не зовсім бізнес, і не зовсім гра в комерцію, це те, що я вважаю необхідним і важливим власним життєвим завданням. І відповідно я цим займаюся у різних варіаціях: як викладач, як видавець, або як громадський діяч. Зараз я також разом із Харківським літературним музеєм опікуюся квартирою Юрія Шевельова, це наш останній проект, який ми почали з нуля: знайшли квартиру, зацікавили меценатів, що допомогли викупити її, а зараз там робимо літературну резиденцію. Серед наших резидентів вже побував Юрій Андрухович, ось скоро буде Оксана Забужко. 

З проектів, які я б найбільше відзначив на сьогодні, проект зі спадком Таранушенка. Цей проект з нами від самого початку створення видавництва, ми видали три його книги, і цього року за підтримки УКФ, створили проект реконструкції п’яти втрачених дерев’яних церков. Тішить, що ми змогли розказати для ширшої аудиторії унікальність цієї архітектури, її важливість в нашій історії.

Для мене дуже важливо, аби за допомогою наших видань у молодого покоління формувалося чітке уявлення власної країни і її культури

Скажу від себе, що найбільш сильна сторона проекту з 3D церквами в тому, що вона дійсно розширює наше уявлення про втрачену архітектуру. Без цих моделей ми б візуально конструювали образ втрачених церков згідно з відомими нам церквами, з тими які ми бачимо сьогодні. А ці втрачені церкви абсолютно інші. І це розширює перспективу нашого сприйняття, показує більше ніж ми маємо, змушує задуматися про те що втратили.

— Початково ми відштовхувалися від ідеї, що така подача має зацікавити молоде покоління, яке більше дивиться в гаджети, ніж читає книжки. Бо архітектура в нашій комунікації, це не лише споруди, це пам’ять, ідентичність. І ми намагаємося на прикладах це донести.

Тому такий підхід в різних варіаціях роботи над ідеєю і її популяризації дає інструменти для вирішення тієї задачі, якою я вважаю я маю займатися. Це все входить в моє розуміння стратегії довгої комунікації, яку неможна прорахувати, але ми намагаємося її робити добросовісно. Тому я вірю що книжки і постаті знайдуть своїх читачів. І потім ці книжки читатимуть підлітки, які будуть визначати долю нашої країни, і також їх читатимуть старші люди, які щось вирішують зараз. 

Для мене дуже важливо, аби за допомогою наших видань у молодого покоління формувалося чітке уявлення власної країни і її культури. Бо ситуація складається частіше так, що після школи, ми ніби знаємо, що у нас велика культура, але ми її не знаємо, не відчуваємо. Ми знаємо, що Шевченко видатний, а чому він видатний – не кожен скаже. І ця ефемерність, незрозумілість культури породжує багато неправильного розуміння нашої історії, і часто це призводить до симулякру, а також до тих подій, які відбуваються у 2004 і в 2014 роках. Я майже в цьому переконаний. 

Якщо ви зауважите, лінія АТО проходить по території історичної Слобожанщини: тобто там де не історичні слобідські землі – це вже інша історія. Я переконаний, що це знання може вирішувати щось в майбутньому. Звісно з умовою того, що держава Україна буде існувати, що ми тут хочемо жити. І це особливо важливо пояснювати людям, які вагаються, хочуть звідси їхати, або не відчувають своєї ідентичності. Тому ці завдання ширші, ніж просто видавництво. Це багаторівнева культурологічна робота, в тому числі і через видання книжок. 

Мені здається ви підтримуєте концепцію різноманітної України, де кожен куточок має свою неповторну частину. Чи складно такий дискурс артикулювати сьогодні, де мейнстрім серед істориків – це знайти єдине?

— Я справді вважаю, що в цій різноманітності є сила нашої культури і країни. Тому в межах свого розуміння ідеї нашої державності я зробив два кроки. Один крок – це те, що землі, які є в межах наших кордонів є значно ближчими один до одного, ніж до сусідніх регіонів, як скажімо Галичина до Польщі є далі, ніж Галичина до Центральної України, і так само Слобожанщина набагато ближче до Полтавщини, ніж до Росії. 

Другий крок – це не треба величезну територію, протяжність якої 1100 км, підгрібати під одну гребінку. Це неможливо з точки зору здорової логіки. Більш того, згадаймо Італію та Німеччину, де існує та всіма приймається така різноманітність. Тобто ця амбівалентність є абсолютно природнім явищем. Я знаю, що я українець, але в той час я знаю, що я харків’янин, чи слобожанин, і ця ідентифікація не викликає в мене дисонансу, і в той же час я не хочу використовувати в своїй лексиці нехарактерні для мене слова іншого регіону, скажімо, з Галичини. 

Це природність. Природність, вона не в універсалізмі, а в усвідомленні свого автентичного, що сформовано несвідомо.

— Але при цьому я цілковито розділяю ідею соборної України. І я цю ідею прослідковую у всіх авторів, якими займався, для мене вона має глибоке коріння. Просто зараз важко порівнювати всю цю різноманітність, але ця ідея прослідковується від Гната Хоткевича і до революції 1917 року. Просто ми погано знаємо цю різноманітність, перш за все тому, що в певний час більш зруйнованою була культура Центральної України, і тому стало закономірним, що ми зараз шукаємо більше України на заході. Хоча на сході і в Центральній Україні вона теж є.

Таким чином одне із завдань, яке реалізує наша серія книг «Слобожанський світ» – це згадати теми і прізвища, які були створені або слобожанами, або про Слобідську Україну. Ось у нас уже вийшов другий том спогадів Юрія Шевельова. Це вже 17 книга, і вона важлива не лише для Слобожанщини, а й для загального розуміння коду української культури, адже ніхто не скасовував впливу творчості Квітку-Основ’яненка, родоначальника жанру української повісті, життя якого було пов’язано з Харківським університетом і театром. Паралельно з іншими проектами, зараз у нас виходить найбільша на сьогодні праця по Слобожанщині – Історія Слобідської України Дмитра Багалія. І це приклад коли тема водночас і регіональна, і важлива для українського контексту національної історії. 

Всі ці заходи допомагають забезпечити увагу, яка в подальшому і сформує необхідний сентимент, важливий елемент національної ідентичності

Якщо взяти приклад Шевельова, раніше ви розповідали, що він шукав свою ідентичність через це осмислення своєї приналежності до простору. Опираючись на ваші спостереження того що відкрив для себе Шевельов, і які висновки ви відкрили для себе як професіонал, які атрибути мають лежати в концепції сучасної ідентичності українця? Ми можемо говорити, про події і людей які нас об’єднують, але разом із тим у нас є ще феномени культури, про які говорите більше ви, культурологи та мистецтвознавці, ніж історики. Які атрибути ідентичності важливі з вашої перспективи?

— Згадуючи себе, мені завжди не вистачало в Харкові українського контексту, і знайти його було нетривіально. Мені здається, що чимало молоді, яка народилася в незалежній Україні також шукає це коло. Тому я це й роблю – створюю цей український контекст: квартира Шевельова, Літературний музей, наші видання, наші виставки, концерти кобзарів. Це виглядає прозоріше і зрозуміліше, та й сприймається по-іншому, аніж історичний наратив.

Всі ці заходи допомагають забезпечити увагу, яка в подальшому і сформує необхідний сентимент, важливий елемент національної ідентичності. Для цього перш за все треба викликати фокус до певного феномену, потім необхідно щоб хтось сконцентрував цю увагу на цьому, бо самі по собі ці процеси сприйняття і осмислення культури не відбуваються. Це має бути певна педагогічна методичність, забезпечена державою, громадською інституцію, організацією, або ж лідерами думок. Вони спочатку звертають і концентрують вашу увагу на чомусь, а потім ви починаєте задавати собі відповідні запитання. І це важлива складова росту і самоусвідомлення. В той же час існує інша тенденція: людина задає собі питання десь до 20 років, потім зазвичай вона рідко це робить. 

Тому нам особливо важливо понижувати віковий ценз нашої аудиторії, і тому ми вирішили створити 3D моделі церков. Власне тут ми можемо запропонувати читачу краще розуміння себе, побачити ширші контексти, з якими можна себе ототожнювати чи порівнювати. 

Складніше питання із осмисленням української міської культури. В цьому плані міська культура начебто складніше надається до цією української ідентичності, з іншого боку треба поспілкуватися з фахівцями. Можливо для більшості людей, які народилися в дев’яності роки це взагалі не питання, і вони легко ідентифікують себе з міським простором. Вони сприймають себе українцями, тому що народилися вже тут. 

З приводу Шевельова і його ідентичності, то я завжди кажу, що йому не пощастило, бо у нього не було україномовної бабусі в селі, а з міським простором йому ідентифікуватися не вдавалося. Тому саме через осмислення цієї україномовної рустикальністі, у нього відбувається розуміння своєї українськості, вибір ідентичності. І з цієї точки зору літературний спадок Шевельова має бути цікавим прикладом для кожного українця, який переосмислює свою ідентичність. Я думаю, що важливо – це ототожнення себе зі своєю історією, хоча ці механізми можуть бути різні, мати різні штрихи, просто найчастіше ми засвоюємо їх з дитинства, і вони зазвичай пов’язані з конкретними емоційними переживаннями. Один із шляхів, очевидно, це невербальний, коли ми ототожнили себе з чимось. Це підтверджує вплив народного мистецтва та музики, чому вони є одним із кращих шляхів пошуку цієї ідентичності – це емоції, це образи, які сприймаються невербально. 

Тому у нашого видавництва є багато візуальної книги, людина починає або ототожнювати, або не ототожнювати себе з певними феноменами культури і мистецтва. Це може бути той самий Нарбут, і його пошуки українськості в тогочасній естетиці, і передачі її новими підходами. В цьому ключі важливо говорити про спільні образи в графіці з Галичини, або спільні слова, які говорила моя бабуся і які я чую на Гуцульщині, тобто вони мають давнє коріння, то завдяки певній уважності і звертанню уваги, оце ототожнення і співвіднесення з’являється. 

Будуючи в стилі модерн, архітектори вбачали в цьому мінімальне відновлення самобутності, а отже й державності України

Сила вашого видавництва – це клопітка робота складання і формування образу втраченої Атлантиди, як ви окреслюєте свою концепцію, і яка прослідковується у всіх ваших книжках. Ви активно артикулюєте відновлення феномену кобзарства, пам’яті про дніпрові пороги, мистецтва Нарбута, важливість української дерев’яної архітектури, і феномену осмислення української модерної ідентичності. Що я ще не згадала, щоб склалася суцільна картина вашої діяльності?

— Одна перша з наших тем була ширшою за кобзарство – вона була про музичні інструменти. І її вихід добре сприйнявся – зараз є тенденція відродження цієї традиції, тому реконструктори і виконавці на різних інструментах оцінили виданий нами рукопис Гната Хоткевича, ми продали понад 1,5 тис примірників, тому ця книжка стала нашим бестселером. Це дуже тішить, що є спеціалісти, які цікавляться книгою й знаходять там нові для себе нюанси для творчості і майстрування. Власне цей інтерес пояснювався перш за все тим, що Хоткевич сформував цілісну картину українського музичного мистецтва.

Ще одна тема, яка постійно мігрує в наших виданнях  – це український модерн. Найголовніша з них – це двотомник про Василя Кричевського, де тема модерного образу України та елітарної культури детально викладена. У своїх працях Кричевський намагався систематизувати не лише модерн, а й осмислити і вирішити питання візуального образу українського міста. Тобто сільська хата, дерев’яна церква – це сприймається без питань, в цьому ще й наша постколоніальність, коли ми сприймаємо Україну лише через сільську культуру. З іншого боку це ще не все, є ще міський спадок, але це міське – поки маловідоме. Історія дійсно так складалася, що по суті до початку ХХ століття міської української архітектури не було, бо не було українського міста. Відповідно прообразом українського урбанізму можуть бути лише полкові канцелярії, які будувалися в XVII-XVIII столітті в оригінальному бароковому стилі та певна мурована архітектура.

І в цьому плані Кричевський та інші художники вирішили, на мою думку, глобальну задачу, одну із найважливіших тем нашої незалежності взагалі – окреслили питання як будувати в стилі українського модерну. От Василій Кричевський збудував в цьому стилі будівлю Полтавського земства, зараз це Полтавський краєзнавчий музей – красивезна будівля. На сьогодні це найперша і найбільша будівля в цьому стилі. За ним тягнутися інші архітектори – Сердюк, Тимошенко, Троценко – будуючи в стилі модерн, вони вбачали в цьому мінімальне відновлення самобутності, а отже й державності України. Тобто це відбувалося в межах Російської імперії, але архітектори вже сепарувалися, зрозуміли, що можна показати свою окремішність та самодостатність в культурному ключі. 

Тобто сільська хата, дерев’яна церква – це сприймається без питань, і в цьому ще й наша постколоніальність, коли ми сприймаємо Україну лише через сільську культуру

Це було дуже кумедно зроблено, бо не всі культурні і політичні діячі того часу зрозуміли що вони зробили. Але по суті той стиль 1910-20-х років, в якому було побудовано сотні будинків по території України, це не лише Харківщина і Полтавщина, хоча там їх збереглися найбільше, став важливим історичним спадком нашого сьогодення.

У нас з 2014 року навіть є екскурсія-квест як ми по місту шукаємо ці перлинки українського модерну. Ми виявляємо цей код, починаємо розуміти що нам хотіли донести автори цих проектів, усвідомлювати що архітектура це сукупність смислів, а не тільки те, де ми лікуємося, пишемо заяви. Це ще й про ідентичність та історичну пам’ять. 

Тому я завжди стверджую, що архітектура є чудовим посередником, медіатором з простором, державністю та культурою. Це про співвіднесення себе з чимось через архітектуру є одним із шляхів осмислення власної ідентичності. Ця тема у нас була зачеплена в двотомнику про Кричевського, а зараз вона продовжується в двотомнику Опанаса Сластьона, одного із співзасновника цього стилю, зараз дуже відома тема лохвицьких сільських шкіл, який веде Іван Биков та Ольга Герасим’юк. Хоча через них став Сластьон відомий, але його творчий доробок набагато ширший і цікавіший. Він прекрасний художник, прекрасний графік і знавець народної культури, кобзар і фольклорист, який до того ж записав оригінальні виступи кобзарів, які зараз доступні. Це унікальна річ для національної пам’яті. 

Ще одна тема – це історія окремих регіонів України – окрім Слобідської України, у нас паралельно вийшов п’ятитомник «Гуцульщина» Володимира Шухевича (2018), класичне репринтне перевидання. Ми зібрали всі його роботи, які виходили у різний час у Львові і видали під одним корінцем. З цим виданням у нас бували часті кумедні коментарі, що книжка про Гуцульщину виходить на Слобожанщині – ще один приклад як приймати нашу різноманітність.

Ще одним проявом цієї різноманітності є той факт, що історія Слобідської України більше продалася у Києві і Львові, ніж у Харкові. Тобто видати книжку про Галичину на Галичині не є рівноцінно того, щоб видати книжку про Слобожанщину і продати її на Слобідській Україні. Це про зацікавлення етнографією перш за все. Я ж коли починав видавництво, думав, що місто мільйонник, велика кількість навчальних закладів, викладачі та студенти, тобто з точки зору статистики тут варто було зробити видавництво такого характеру. Але ні! 

З іншого боку така географія продажу книг підтверджує вашу початкову гіпотезу, що ця різноманітність може нас об’єднувати. Тобто цінність культури видно з віддаленої перспективи. А ця зацікавленість виховує сентимент і національні ментальні образи.

— Це як раз цей пошук, і те, що ми це бачимо в комусь швидше, ніж в собі. Це також про прийняття, з яким ми себе ототожнюємо і які ментальні образи створюємо. Для прикладу стара дерев’яна архітектура Слобідської України нам нагадує деякі бойківські церкви, і Стефан Таранушенко про це писав, що цьому немає чого дивуватися, адже переселенці були в тому числі і з Бойківщини, от вони й принесли своє розуміння краси в архітектурі. Ті самі опасання архітектури XVII ст. досі присутні, і їх можна у нас побачити. 

А так, я взагалі кажу своїм студентам: якщо хочете побачити свою етнічну батьківщину, то вам треба їхати або на Черкащину, або на Чернігівщину, звідки найбільше було перших переселенців. Правда за три століття ці регіони стали іншими, але спільний код досі простежується. 

• 

• 

Які ваші головні уроки, які принесло видавництво про українців і про себе? 

— Це будуть суб’єктивні рефлексії маленького видавництва, тому це не екстраполюватиметься на більшу кількість процесів і тенденцій в галузі книгодрукування. Те що ми не знаємо країни – це те, в чому я постійно переконуюся. Це і штовхало раніше, і продовжує штовхати мене на створення нових книжок.

Щодо людей, то я кожного разу переконуюся, що найважче – це людину зацікавати, особливо якщо вона нічого не знає про українську культуру. З іншого боку якщо вона з’їздила в Пирогово чи Шевченківський гай, чи побачила дерев’яну церкву у себе в селі – тоді вона починає цим цікавитися глибше. Це основна теза на все життя: це пізнання, розуміння та порівняння з іншими культурами необхідне для розуміння своєї самобутності. 

І насправді не так цих самобутніх речей й багато. Ми також сподіваємося що це буде цікаво не лише українцям, а й буде корисно для нашого зовнішнього вектору. Тому зараз ми працюємо з Українським інститутом, і робимо видання про Любов Панченко, художницю і шістдесятницю, яке буде репрезентувати український контекст для Європи та світу. 

Для себе я відкрив, що важливо робити задумане незалежно від результату, не намагатися надто прогнозувати. Така собі позиція стоїка, яка готує до будь-якої ситуації. Це хороше загартовування, яке виховує незалежність.

А що в процесі видавництва книги для вас є найбільш захопливим?

— Найбільше мене вражає як ідея через певний час стає книгою, яка лежить на столі. Відчуття матеріалізації, втілення ідеї – це як дитина, яка потім житиме своїм життям. 

Захоплює як спочатку виникає просто ідея, а потім це підтягується інше: фінанси, матеріали, плани, проектування і вирішення проблем в переговорах. А люди це сприймають просто, ніби це все так і було завжди. Це як в театрі: хороша вистава має дати  відчуття що це все природньо, а не багато роботи за цим стоїть, що це не гра, а життя. Не сприймати десяток репетицій. Так само мене радує, коли читач сприймає книжку наче даність, наче ця книжка завжди була, хоча вона колись була просто ідеєю. Хоча ми колись починали ділитися цією залаштунковою роботою, у нас була навіть група «Видавництво Савчука» за лаштунками», про нюанси, яких би читач ніколи б не дізнався.

Хоча результат важливий сам собою, процес створення книги просто не може не дивувати: знайти в останній день необхідні архівні матеріали, випадково натрапляти на необхідні контексти. 

Є речі, які дають відчуття ніби все підтягується під твої цілі. Наприклад, як за короткий час перед тим, як ми мали приїхати і презентувати проект про Миколаївську церкву в селі Нові Млини на Чернігівщині, там знайшли її втрачені ікони. Або ж коли ти розумієш, що перебуваєш на одній хвилі зі своїми читачами. Якось до мене подзвонила пара, Люда і Євген Дмитруки, а Люда крім того й буктюберка, і поділилися своїм захопленням, що як тільки вони подумали аби видати книгу про Гуцульщину, і ось вона з’являється у нас. 

Також я люблю спостерігати на виставках як відвідувачі міркують про книги, не підозрюючи що я видавець. І це завжди цікаво: коли радяться або ж діляться своїми уявленнями. І це хороший приклад конкретної зацікавленої людини, цього дуже не вистачає у цифровому світі. Це надихає і допомагає відкривати нові ідеї.

З якими стереотипами ви часто стикаєтеся, що вам доводиться часто пояснювати людям про свою роботу?

— Нас часто плутають із репринтним типом видань. У нас не репринтне видавництво, хоча іноді ми використовуємо цей метод, але переважно видаємо не лише оригінали рукописів, а й доповнюємо їх повноцінною науковою роботою: пишемо передмову, коментарі, примітки та покажчики. 

Тобто репринтне видання передбачає копіпейст готової книги, а ви актуалізуєте і обновлюєте її важливість.

— Так, ми як мінімум шукаємо фахівців, які зможуть пояснити чому ця книжка на сьогодні актуальна і цікава, а потім ми додаємо покажчики, науковий апарат, а примітки – це надзвичайно складна річ. Аби виконати такий пласт роботи фахівець має бути ерудитом, займатися темою не декілька місяців, а років п’ятнадцять, аби за пів року написати ці примітки. Фахівець має допомогти читачеві правильно проінтерпретувати фразу і абзац, бути медіатором в часі і смислах. Бо читач і фахівець дуже по-різному прочитують один і той же текст, а цінність не лише в створенні книги, а й донесенні її вартості. Бо інакше дуже легко зрозуміти контекст і смисли не так як писав автор, а по-своєму, і втратити відчуття значимості книги. Або ж фахівець, який займається цією темою знає більше, і показує це читачеві, у нього маса думок: що критикується, що вже неважливо, а що досі використовується. 

Хочу повернутися до творення контексту. Порядьте книги, які допоможуть читачеві, на вашу думку, краще зрозуміти українську культуру. Які книги мають допомогти зрозуміти феномен втраченої Атлантиди?

— Перше з культурологічних книг, які спадають мені на думку – це «Нарис історії української культури» Мирослава Поповича. Це книга бестселер, автор не стільки культуролог чи історик, а філософ, і займався він переважно філософією науки в 1970-ті роки, то тут Попович був класичний приклад як технолог стає гуманітарієм, як скажімо Бертран Рассел. Це дуже концентрований і зрозумілий виклад історії української культури, для мене ця книга довгий час була настільною, потім у нас вийшов і перевидавався до неї альбом. Думаю, що до цієї книжки варто час від часу повертатися, це не нудна історія культури, а багаторівнева, з різними порівняннями. 

Ще я би назва книжку Віктора Чепелика «Український архітектурний модерн», для мене вона дуже важлива. Він як архітектор систематизував знання про нашу архітектуру, тому він дуже важливий для нас. Вона здається професійною, але на мій погляд вона дуже легко написана. 

З художньої літератури, я би порадив почитати чи подивитися в театрі Миколу Куліша «Мина Мазайло». Це вистава, яка досі йде в нашому театрі «Березіль». Досі дивишся і розумієш – це класика, яка не втрачає своєї актуальності. Я не знаю скільки разів її сам дивився, але вона була актуальною і в 2004 році. Пам’ятаю як в той час театральна трупа перед Помаранчевою Революцією виступила з заявою, що вони підтримують Віктора Ющенка. Тоді половина зали почала кричати, мов, для чого ви це робите, а друга половина почала аплодувати. Це був 2004 рік, після 70 років після написання п’єси. 

Без скромності скажу, що всім будуть цікаві спогади Юрія Шевельова, особливо перша частина. Думаю, це одна із узагальнюючих праць про історію 1920-30х, хоч вона харківська, але вона репрезентує всю Україну. 

Я би назва ще якийсь роман Івана Франка. Пам’ятаю, з яким задоволенням на першому чи другому курсі університету прочитав романи Франка. Тоді я зрозумів, що шкільна подача його міфу про вічного революціонера не мала багато спільного з ідеями Франка. Його психологічні романи – це було чисте задоволення для мене. Наприклад, роман «Для домашнього огнища» мене потряс, такі твори в тобі щось змінюють після прочитання.

Я би радив прочитати всього Коцюбинського, не тільки «Тіні забутих предків», а й малі його форми – «Цвіт яблуні», «На камені», його кримський цикл оповідань – це прекрасна імпресіоністична література. Інколи не віриш, що це українська література, дуже тонко і красиво. 

Звісно я завжди раджу читати літературу двадцятих років. Я спочатку вважав, що цих письменників треба читати, бо вони репресовані, а виявилося це класна література, яка заслуговує на увагу. Це для прикладу «Місто» Валер’яна Підмогильного, або ж новели Миколи Хвильового, його «Арабески» – це дуже харківський твір, наче гуляєш містом і слухаєш його звуки. Це талант так передати атмосферу словом.  

Текст: Надія Скокова