Три автори літературної агенції OVO увійшли до довгого списку нагороди Книга року BBC 2021. З виконавчою директоркою, засновницею OVO Вікторією Ма вирішили поспілкуватися про те, як це — бути піонерами в новій ніші вітчизняного видавничого ринку.  

Принесли на зустріч календар Literature illustrated із портретами українських письменниць та письменників. Випускаєте його другий рік поспіль. Допомагає популяризувати читання?   

— Видавці надають звіти в найкращому випадку раз у квартал. І не дуже охоче взагалі діляться цифрами. Доводиться, можна сказати, вибивати. Але з агенцією OVO зв’язалася авіакомпанія Windrose. Побачили наш календар. Їм сподобався неординарний підхід. Організували у себе кампанію “Поезія, що окриляє”. 12 авторів у середині листопада під час польотів читали поезію прямо в салоні літака. Це був сюрприз для пасажирів і промоція української літератури. Задіяли рейси по Україні, в обидві сторони з Києва у Львів, Харків, Дніпро. Юрій Андрухович літав з Івано-Франківська.

Працюєте з вересня 2019-го, ви перша літературна агенція в Україні?

— Були спроби зробити щось подібне, але це були агенції закритого типу, для вузького кола. 

У Рівному просто вигоріли, тому що в них не було продуманої бізнес-моделі. Наш автор Андрій Горбунов спочатку до них звернувся, але до його роману руки не дійшли. І це зрозуміло, тому що доводиться мати справу з безліччю графоманських  текстів, які потрібно різати, скорочувати. Або взагалі не давати  шансів. 

Але на них треба теж час витратити.

— Так. Рецензент розуміє, що отримує гроші за те, що читає. Тобто не робить  емоційного зусилля над собою. Таким чином маємо можливість отримувати якісні тексти, профільтрувавши ті, які відверто недопрацьовані чи невдалі. 

Крім того, ми тримаємося на плаву ще й тому, що у нас 24 автори. Одне  роялті — це зовсім крихти. А з такої кількості маємо хоч і невеликий, але фінансовий результат.

Крім того, ми надаємо й інші послуги: рецензування рукопису; літературне редагування; підбір та ведення переговорів з видавництвом; пошук коректора,  верстальника, ілюстратора; укладання угоди з автором на представництво його інтересів за 30% від гонорару видавництва; проведення першої презентації; організація участі у програмі книжкових фестивалів України та світу; подання на книжкові премії, кінопітчинги; ведення авторської сторінки у соціальних мережах; представлення прав на переклад на міжнародних книжкових ярмарках.

Вивчала американський і французький досвід літагенцій. Думала, якщо там це працює, а наш ринок ще тільки на етапі становлення, то в нас в принципі теж можна спробувати. Бо  прикро, що ми така культурно наповнена нація, маємо багато талановитих митців, а  вибитися в якесь інформаційне поле для нових авторів дуже складно.

Троє ваших авторів увійшли до довгого списку BBC.

— Це швидше сигнал видавцям, що ми дійсно відшукуємо талановитих авторів, які мають потенціал стати наступним літературним поколінням. Це українська традиція групувати літераторів за періодами. Майже всі письменники агенції  народилися у 1980-ті. Може, через те, що зростали в  часи  змін, їхні імена досі не прозвучали. Той самий Сергій Демчук чи Станіслав Стрілець — зараз називаю тих, хто потрапили в довгий список BBC. Чи Павло Матюша, який цього року виграв Book Pitch від Одеського міжнародного кінофестивалю та Книжкового арсеналу. 

Авторів, які народилися в 1990-ті, теж цілий пласт, але видавництва до молодих  письменників ставляться з осторогою. Хочуть впевненості, чи себе окуплять. 

Ми з видавництвом “Фенікс” започаткували серію “Українська сучасна література: Нова хвиля ХХІ”. В рамках цього проєкту 2021-го вже видали 22 нових авторів. До Нового року ще вийде 8 книжок. 

Видавництво на Книгу року BBC може подавати лише три твори. Тому зрозуміло, що потенціал був навіть більший. Журі нагороди якось не сприймає фантастику. 

 “Хронос” Тараса Антиповича колись був у короткому списку. 

— Давно. Це таке наше припущення насправді. Тому, наприклад, не подавали Андрія Горбунова. З романом «Розволокнення» відразу показав себе як автор світового рівня. Макс Кідрук сказав, що в цій книжці «дуже достовірна подорож у часі». Андрій Горбунов, крім усього, веде науково-популярний блог.  

У “Феніксі” немає жанрової спеціалізації?

— Видають нові тексти на будь-який смак. Є детективи, фентезі, фантастика, іронічні романи, любовний, політичні дві книжки, декілька історичних. Щоб люди не боялися читати українську літературу, тому що для багатьох це досі щось химерне й незрозуміле або нудне. Правда, через те, що імена авторів ще не дуже на слуху,  продажі не такі високі. Сподіваюся, що видавництво не відмовиться надалі від цієї практики і займатиметься все-таки сучасною українською літературою. Це може бути прорив взагалі для нашої культури. 

“Фенікс” під час пандемії перекваліфікувалися з просто друкарні у видавництво. Від березня у них виходять наші автори. Директорка Інституту книги пані Олександра Коваль побажала успіху, але теж дуже турбується, щоб ця ініціатива вижила в ринкових умовах. 

Кількість українців, які щоденно читають, якщо я не помиляюся, близько 8 відсотків. По цих статистичних даних можна зробити висновки про те, які об’єми літературного ринку. 

Книга року BBC наголошують, що потрапляння у списки претендентів може додавати впізнаваності й уваги до самих авторів. Наскільки це справді важить?

— Це впливає на репутацію автора, формування його медійного образу. Зараз читачі купують не книжку як інтелектуальний об’єкт, а швидше ім’я автора. Він їм цікавий  як особистість. Звичайно, якщо книжка стає переможцем, то суттєво зростають  продажі. Бачимо це на прикладі “Доці” Тамари Горіха Зерня.

У нас є авторка Роксолана Сьома, яка була одним із лауреатів “Коронації слова”. Премія докладається до популяризації книжки. Але насправді це не настільки впливає, як напрацьованість аудиторії самим автором.

А ще участь у конкурсах дає можливість імені письменника з’явитися у Вікіпедії. Павло Дерев’янко видав у  “Домі Химер” бестселери  “Аркан вовків” та “Тенета війни”. Але не можемо забезпечити поки статтю про нього без такого критерію значущості, як хоча б довгий список претендентів.    

Давайте поговоримо про ваших авторів із довгого списку ВВС. 

— Підемо по алфавіту. 

Сергій Демчук, «12 унцій любові» — книжка, якої бракувало в українській літературі. Із гумором поданий складний період у нашій історії — 1990-ті, й дорослішання на його тлі головного героя. Це молодий чоловік із маленького містечка, любить спорт, але в той же час в його житті є й кохання до жінки. Звідси і назва. 12 унцій — це вага боксерських рукавичок. Дуже несподіваною є третя лірична частина книжки. Повертає на самий початок, у сільське дитинство героя. І таким чином бачимо підґрунтя його світогляду і багатьох вчинків в юності і періоді становлення, вплив дідуся.  Демчук — талановитий і працьовитий письменник. Врахував усі критичні зауваження і поради щодо свого рукопису від наших рецензентів. Переробив. Відповідно, коли я цей текст запропонувала у видавництво “Темпора”, вони дуже зацікавилися ним як автором. Бо відчувається, що за ним у майбутньому не одна книжка. Буде розвиватися, готовий експериментувати. Це той письменник, на якого потрібно ставити ставку. Сергій був у нас на календарі. Знаю, що кількість його прихильниць зросла після цих фотосесій. Працюємо над тим, щоб він брав участь у максимальній кількості фестивалів. А ще у Демчука наступного року у видавництві “Темпора” вийде новий роман “Острів Джа”. 

Артем Поспєлов, «Тадуш» — теж можна сказати, що про дорослішання, але трошки в іншому ключі. Тут також експериментальне письмо. Нетиповий для української літератури стиль і форма подачі тексту. Автор працює з внутрішнім світом дитини і її спробою порозумітися із зовнішнім. Хлопець переживає перші втрати, зокрема діда. Спілкується з уявним другом. Тобто ми до певного етапу не знаємо, уявним чи ні.

Станіслав Стрілець, «У жерлі вулкану». Автор  потрапв до нас по рекомендації Лесі Вороніної. Має унікальний досвід. Отримав стипендію на навчання в Індонезії. Його роман написаний значною мірою на основі реальних вражень від цієї країни, духовних практик, які на нього глибоко вплинули. На нашій частині планети нам навіть складно уявити, що може бути настільки інше життя. 

Станіслав якось розповідав, що для нього і для багатьох європейців дуже цікавою була особливість менталітету індонезійців. Можуть годину, умовно кажучи, малювати пелюстку і не закінчити всю картину. Для них основне — це націленість на процес і отримування насолоди від того, що робиш, а не результат, як у сучасному західному світі. 

Скільки у вас рецензентів і хто це?

— Імена рецензентів не розкриваємо. Зараз їх троє. Працюють в залежності від жанру і тематики. Є окрема людина, яка читає фантастику. Є яка жанрову літературу — детективи, любовні романи. І є ніби те, що ми називаємо — художка в широкому сенсі цього слова. Після того, як стало відомо, що троє наших авторів потрапили у довгий список, кількість тих, хто звернулися за рецензією, у нас збільшилася в півтора рази. 

Наскільки попит видавництв співпадає з пропозицією від авторів?

— У  нас була авторка, яка пише на ЛГБТ-тематику, але ніхто не готовий видавати такий текст. З осторогою видавці ставляться до антирелігійних конотацій. У нас консервативний літературний ринок.  

Ми формуємо перелік з якісних текстів на всі тематики. Не відкидаємо нічого, навіть якщо розуміємо, що ця тема наразі не буде затребувана видавцями. Тому що час же минає, змінюються настрої, і ми рукописи все одно тримаємо до того моменту, поки не знайдеться для них видавців. Тобто у нас принцип, що якщо ми вже сказали, що текст хороший, то  шукаємо до останнього. Ось власне “Гліл” Андрія Горбунова, яка стала початком серії з 30-ти книжок сучасних авторів. Цей письменник був другим автором, який до нас прийшов за рецензією. Майже два роки йому шукали видавця. Вихід книжки відкладався, зокрема і через пандемію. Андрій терпляче чекав, поки настав його час. Комусь щастить, що раз — і ми одразу знаходимо видавця. 

Сподіваюся, що економічна  ситуація підштовхне більше випускати сучасних українських авторів. Тому що це доцільніше, ніж вкладати гроші у права і переклад іноземної літератури. 

З іншого боку, потрібно серйозно вкладатися у промоцію авторів, у маркетинг книжки. Ну умовно, ви не знаєте Станіслава Стрільця. Яка ймовірність, що купите його роман? Який відсоток шансу, що придбаєте, бо обкладинка сподобалась? Інформаційне поле — це те, що найсуттєвіше впливає.

У скількох видавництвах ви вже видавали авторів?

— Можна перерахувати. Почали з чернівецького “Видавництва 21”, де у нас вийшло “Кокліко” Павла Матюші. Артем Чапай там виходить, Роксолана Сьома, Ірина Жураковська. Видавництва “Дім Химер”, “Фенікс”, “Темпора”. Мають ще вийти книжки — одна у ВСЛ і в Nebo Booklab Publishing. 

Найсильніша риса вісімдесятників? 

— Глобальність мислення. Пишуть твори, які не зациклені на суто українські травми та проблеми, а виходять на загальнолюдський рівень. 

У 1990-х — на початку 2000-х письменники у нас були всі ніби як прив’язані до метафор, красивості мови. Українське поетичне кіно, тільки в літературі виходило. 

У світових тенденціях головне – вплив на емоції, на взаємодію з читачем на рівні ідей. Нові українські автори можуть частиною критиків не сприйматися. Бо їм не вистачатиме барвистості чи звивистості мови. А в нашу літературу входить трошки рубаний, гострий стиль Гемінгуея.  

Про певний результат на сьогодні вже сказали. А от які глобальні амбіції? 

— Ведемо перемовини, щоб книжки, які вже видані, перетворилися на фільми. Серед цілей – вихід на міжнародний ринок. Наша місія — це відкрити світові українського Нобеля з літератури.

Що  хотіли б побачити  в Україні з того, що підгледіли в іноземному досвіді роботи літагенцій? 

— У США видавництва платять агенціям за підбір рукописів. Це було б дуже хорошим кроком з боку вітчизняних. Мали б тоді можливість користуватися базою готових до друку творів. Поки що у нас за рецензування і просування своїх текстів платять автори.  

Правда, що  читати ви навчилися у три роки?

—  У батьків була велика бібліотека. Спочатку мені подобалося перебирати книжкові полиці та виставляти  їх за розмірами чи кольорами, а потім інтерес перейшов до змісту. Чомусь у дитинстві улюблена книга була «Витязь у тигровій шкірі» Шота Руставелі. Зараз читаю для задоволення не так багато, як в юності через брак часу, але регулярно. Маю слабкість: якщо починаю книгу, й вона мене захоплює, то забуваю про будь-яку роботу і не можу спинитися, поки не дочитаю.

Текст: Ілля Прокопенко, Іван Столярчук