А, мабуть, в тій Африці тепер жарінь – страшне

Вілбур Сміт

Що може бути складного в пригодницькому екшені? Є хороші хлопці. Є погані хлопці. Вони б’ються до смерті. Ми, ясна річ, вболіваємо за хороших або бодай за тих, хто переможе.

Складніше, якщо не ясно, хто тут хороший. Ще складніше, коли не ясно, хто ж там таки переміг. Чому роман зветься «Тріумфом сонця», стане зрозумілим з останніх слів: «…бо в Африці лиш сонце тріумфує вічно». Коли в пригодницькому екшені радять уболівати за сонце, знаєте, складається на диво захоплюючий твір. 

Кінець 1884 року. Місто Хартум (що стоїть на місці злиття Білого і Блакитного Нілу та колись стане столицею Судану) перебуває в облозі. Його оточили війська Магді Мухаммада Ахмеда, котрий оголосив джихад підданим Британії. В хартумську пастку потрапили більше як тридцять тисяч осіб, які от-от почнуть помирати від голоду, а в альтернативі – ставати полоненими і заручниками. В січні наступного року повстанці захоплять Хартум, з цього почнеться битва за Африку, білі на тринадцять років дадуть спокій Судану. Генерал Чарльз Гордон командує обороною Хартума (боюся, якраз його сюжетна лінія містить мінімум інтриги, адже фінал саме цієї біографії відомий). 

А поки що з Хартума ладнають останній рейс для привілейованих пасажирів. Більшість тут же гине під час нападу дервішів, які прочули про спішну і абсолютно секретну евакуацію. Пароплав «Безстрашний ібіс» під началом капітана Райдера Кортні рятується, але іншої ради, ніж повернутися до Хартуму, у нього нема. Британський генеральний консул Девід Бенбрук, його сімнадцятирічна дочка Ребека та зовсім юні доньки-двійнятка Ембер та Сеффрон, що мали б врятуватися «Ібісом», тепер в Хартумі зустрінуть свою долю. І ласкавою вона до них точно не буде. 

В цей же час з Каїру (це стратегічний партнер Хартуму, що раптом змінив стратегію) до міста скеровують вправного воїна-розвідника капітана Пенрода Беллентайна. Райдер, Ребека і Баллентайн почнуть свою мікро-битву. Бо якщо вже потрапити в вир джихаду у Східній Африці доби колоніалізму, то негайно треба сформувати любовний трикутник (Це золоте правило таких романів, не знали? – Мати право вибору партнера в останню ніч життя). До любовного трикутника між тим долучаються сестри-близнючки Бендбрук – й історіографія радісно зустрічається з планіметрією.   

Вілбур Сміт – автор «Тріумфу сонця» – південноафриканський прозаїк (з Замбії). Він білий, нащадок першої хвилі британців-колоніалістів. Сміт – один із найвідоміших нині авторів в жанрі пригодницько-історичної прози, люто популярний і люто продуктивний; а здобув він таку славу романом, в якому описував пригоди свого діда на англо-бурській війні, і далі вглиб: його родина походить від завойовників-норманів, доля тих, хто приходить на чужі землі як окупант і залишається на них як господар – це магістральна тема Сміта. Такого ракурсу він відтоді й тримається: Сміт пише з позиції білої людини на Ближньому Сході і в Африці, яку начебто туди і не кликали особливо, але тепер уже й не відважити ніяк. 

Сміт стилізує «Тріумф сонця» під імперську прозу ala Кіплінг і Моем без найменшої іронічної дистанції, тому роман його справляє враження, скажімо так, неоднозначне.

 «Сміливий Якуб», наприклад, араб-провідник із племені джаалін (беруть начало від дяді пророка Мухамеда, а в часи, коли відбувається дія роману, є одним із найвпливовіших нубійських племен, відомих своєю безжалісністю до іновірців; це плем’я так само виступить проти генерала Гордона). Щойно Баллентайн за допомоги своєї коханки-арабки (куди нам без гурій?) зіпсував пишну чуприну залисинами, зголив доглянуті вуса, начепив дрантя – тепер його ніхто не відрізнить від місцевого, бо він знає мову так-сяк (а от араба, одягненого британцем, вирахують на раз-два! не одяг бо важить, а статус: понижати можна, завишати ні). Військовий шпигун має переткнути велику пустелю і за провідника йому Якуб. Вони уже переходили пустелю разом, Якуб якраз знається на цих екстремальних подорожах, він роками водить каравани. Коли їм трапляються ворожі групи (часто!), Якуб починає квилити, дрижати, ховатися і кумедно щось белькотіти. Аби потім похвалити себе: кмітливий Якуб, сміливий Якуб. Очевидна відсилка до класичної британської прози не може зарадити тому, що будь-яка небіла людина в романі Вілбура змайстрована за лекалами «орієнтал», а біла людина ніжно плекає свій тягар. 

Суто жанрові загравання з імперським романом послідовно перетворюють «Тріумф сонця» на імперський роман. І цілком реальна історична подія і точно виписаний контекст раптом стають якимись алегоричними віддаленими землями, якоюсь алегоричною цивілізаційною війною (злочин проти історичного роману, він таким не є для пригодницької прози). Зрештою, з суто історичного погляду «Тріумф сонця» має за джерела два мемуари – Рудольфа фон Слатіна і Самюеля Бекера, які воювали на боці Британії. А щодо воєнної стратегії Сміт звіряється з «Річковою війною» Черчиля, книжкою про війни в Судані (й епіграфи Сміт звідти бере, й між іншим – назву роману). Зауважили деяку тенденційність джерел? В очах не побіліло раптом? Упередженість може бути авторською стратегією, Сміт це доводить; читач має право з неї не погодитися. І зрештою мусить.

До речі, Кортні – друге ім’я діда Вілбура Сміта, так він називає тих героїв, до яких прикипів душею (і пише про них серії романів). В «Тріумфі сонця» так звуть торговця-пірата, та стає ясно, хто тут хороший хлопець буцімто. Але ніц! Той самий дідо (як розказував в своїх інтерв’ю Сміт) мав видатні пещені вуса. Пишні вуса автор відрощує так само своїм фаворитам у романах (і пише й про них серіали). Так от, у гусара Беллентайна – розкішні вуса. Два хороший хлопця на один роман?! Це кому мало було, щоби визначитися: ми тут за кого вболіваємо, га? За арабів чи за британців? За Кортні чи Беллентайна?.. За сонце, уже ж сказали нам чесно: перемога лише за сонцем.     

«— Підпустіть їх ближче! — гукнув Райдер із містка, вичікуючи слушного моменту. А потому, максимально підвищивши голос, щосили гарикнув: — Давай! 

І ті обоє вискочили зі схованки, націливши на корпус фелюки сопла паропровідних шлангів. Відкрилися вентилі, і скупчених на безпалубному катері вояків обдало суцільними білими струменями перегрітої пари. Кровожерні бойові кличі й люті виклики на герць змінилися зойками болю: густі хмари з «Ібісового» котла здирали з їхніх лиць і тіл як шкіру, так і плоть. Шкаралупка вітрильника важко гупнула об металевий борт пароплава, і силою зіткнення йому під корінь обломило щоглу. Фелюка шкрябонула об сталевий корпус «Ібіса» й відлетіла, закрутившись, у його кільватер, де некеровано заборсалася прямо на шляху у важко навантаженої баржі. Ансари так посліпли від пари, що не помітили, як вона наближалася. Те одоробло на буксирі врізалося в хистке суденце й, підім’явши, пустило на дно. Жоден член екіпажу більше не виринув.»

Текст: Ганна Улюра

Вілбур Сміт. Тріумф сонця / Переклад Андрія Зорницького. Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2021. 704 с.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *