«Який ти на сцені – такий ти і є»

«Вогнепальне»

18 червня в «Південному Березі Києва» свій третій повноформатний альбом «Вогнепальне» представлять «вагоновожатые».

Про платівку ми спілкуємось із фронтменом гурту Антоном Слєпаковим. В перерві між сеансами фестивалю «Молодість» зустрілися біля кінотеатру «Жовтень».

«Це моя особиста маленька перемога. Раніше не виходило думати і писати українською. Відчував безвихідь, безпомічність, що не можу зв’язати і двох слів в поетичній манері», — казали ви про дві україномовні пісні, які несподівано з’явилися на передньому альбомі «Референс». На новому релізі всі десять треків українською.  

— «Референс» вийшов наприкінці 2018-го. З того часу цей потік україномовних текстів не припинявся. Ми працювали над новими піснями, і якось вже і не виходило, і не хотілося повертатися до російської. Але робота над «Вогнепальне» доволі затягнулася. Через карантин ми з гітаристом Валентином Панютою і ударником Станіславом Іващенком майже не бачилися. А хотіли нарешті цей альбом зробити не дистанційно, а навпаки, імпровізуючи разом на репетиціях.

Щоб ваш ударник Станіслав міг згадати роки в групі DOK?

— Ні, ми ніякого джазу не передбачали. Навпаки, хотіли нову платівку, якщо казати про стилістику, більш електронною зробити. І воно так і вийшло. Все записали на домашній студії. У нас не було ні можливості, ні амбіції запросити великий оркестр. Знову довелося писати один одному повідомлення, присилати файли.

Ну і ще нам добрячого копняка дав кінематограф. Нас запросили відразу в декілька проєктів, що змусило активніше займатися альбомом.

Пройдемося по піснях. Відкриває альбом трек «Не притулятися».

— З тих, що лишилися на релізі – найбільш свіжий. Хоча текст навпаки написав найпершим.  Два роки тому ми їхали до Одеси. Час в дорозі зазвичай тягнеться повільно, вай-фай у поїздах скептичний, але тим не менш до мене якось дійшло повідомлення мого давнього приятеля Влада. Він просив допомогти, його знайомі з благодійного фонду збиралися знімати соціальний ролик і їм був потрібен текст з певним маніфестом, де основною ідеєю був рефрен «не притулятися». Влад як зміг пояснив мені ідею, а я як зміг її обіграв. З якихось причин ця ідея так i не пішла, я вже не пам’ятаю, чому. Але текст залишився. Довгий час просто, що називається, припадав пилом. Я абсолютно не мав гадки, куди його застосувати. Поки Стас не сказав: «Так, не переживай, якось зробимо, це буде наша нова пісня».

Слова «Той, хто почав цю війну, навіть і думки не мав зупинятися», мені здається, є  нагадуванням нашим громадянам деяким наївним, які думають, що можна домовитися з Путіним і на Донбасі все закінчиться.

— Пояснювати власні тексти – це, я перепрошую, дуже складна справа. Можу розказувати лише про історію створення.  Глобальна війна триває тисячі років. Вона і не думала закінчуватися. На жаль, люди не жили ніколи в спокої. Завжди були якісь збройні конфлікти, катаклізми, завжди когось кудись забирають на службу, інтернаціональний обов’язок чи щось таке.  Тобто тут слово «війна» – багатогранне.

Розумію, що це невдячна справа – бути вашим тлумачем. Бо насправді кожен слухач має сам відчути, про що той чи інший рядок пісні. Я тоді спробую порефлексувати, що і як в мені відгукнулося. І з вами поділитися своїми враженнями, і може, таким чином діалог побудувати.

Пам’ятаєте, коли ми говорили про трек «Человеческие слабости» з попереднього альбому, прийшли, що з усіх пороків сучасної людини найхарактерніший – це гаджети. Ми закриваємося в соцмережах один від одного, від реальності.  

— Так бачите – карантин ще більше нас закрив. І змушує  – використовуй гаджети, тільки в «Зумі» всі зустрічі. Меню не отримаєш, коли приходиш у кав’ярню чи ресторан – обов’язково тобі якийсь QR-код треба сканувати.

В «Не притулятися» співаєте, що не слід розслаблятися. Відчуваєте, що проблема сучасника в  розслабленості?

— Ні, мені здається, взагалі навпаки. Зараз дуже всі зібрані, і ти не можеш зникнути з радарів. Ти весь час маєш бути онлайн. Світитися зелененьким. І кожен може тебе висмикнути: «Чувак, я тебе бачу, ти тут є». Мені від того некомфортно. Я завжди люблю більш повноцінну свободу. І мати право інколи зачинитися в якомусь просторі, якщо мені цього хочеться. Я не хочу присилати нікому QR-коди. Я не хочу ніде реєструватися. Мене втомлює. Я майже не користуюся телефоном. Використовую, щоб бути на зв’язку зі своїми близькими. Взагалі ціную звичайне просте людське спілкування. Отаке, як у нас з вами зараз. Дуже вдячний, що розмовляємо не в якомусь «Зумі».

Не пам’ятаю, чи розмовляли ви з вами про це минулого разу. Людина, яка вигадує щось – умовно назвемо його «творець» – він не може бути завжди цікавим, у нього не буває постійно насиченого життя. Йому все одно доводиться щось вигадувати, щоб було цікавішим слухачам і навіть самому собі. Тому що повсякдення нуднувате, одноманітне. А персонаж – з ним трапляється багато чого. І в принципі в цьому альбомі все пішло незалежно від нас, своїм ходом.

Композиція, яка дала назву платівці «Вогнепальне» – це була теж історія, пов’язана з кіно. Нас запросили в проєкт, який робить  організація KyivMusicFilm. Проводять фестиваль короткометражок KISFF. Організовували в його рамках акцію Sound & Vision. Коли під короткий метр музиканти грають наживо. Це було в Будинку кіно декілька років поспіль. І здається, в 2019 році нас теж запросили взяти участь у такому виступі. Випала анімаційна стрічка. Не пам’ятаю, як називалася, але головного героя протягом 9-хвилиного сюжету весь час якісь негаразди спіткають. То стріляють, то сують ножі в нього. Гіперболізована, звичайно, така історія, чорний гумор, трішечки треш-естетика. Але коли я побачив всі ці перипетії,  вигадав початок історії «Вогнепальне та вісім ножових».

Фестиваль відмінили в останній момент. Цю композицію ми так і не зробили. Але оцей начерк лишився. І отож, якби проклав початок і став поштовхом для створення канви. І потім я зрозумів, що через весь альбом іде ця історія людини, яка врятувалася.

Лікарі рятують молоде легковажне життя цього, хай буде, 27-річного хлопця.

В лікарні завжди є час подумати, переосмислити і згадати багато фактів і подій з життя. Дитинство, юність, школа, інститут і далі короткими перебіжками. Завдяки нелінійному монтажу режисера всі частини можна нарізати химерно, в дивному, якомусь одному йому відомому, порядку. І потім нам буде цікавіше дивитись, а точніше слухати.

Ви сказали, що альбом не карантинний, але на релізі є трек «Пандемінус 1»

— Одна композиція зі всього альбому присвячена локдауну. А насправді вона глобальніша, ніж оцей карантин. Бо це поняття набагато ширше, ніж просто сидіння в чотирьох стінах.

Пандемія вкрала у всiх нас мінімум рік. Життя, яке, незважаючи ні на що, триває і приймає свої несподівані і фантасмагоричні форми. Хтось давно зрозумів і змирився, що

пандемінус – це час втрат.  Але ж ми маємо йти далі, зціпивши зуби і не озираючись назад.

Ми з вами перебуваємо зараз у громадському місці – все прекрасно, ніхто тут вмирати не збирається,  і ми з вами, я сподіваюся, не піддалися на цю паніку, якщо ви кажете, що хтось її нагнітав. Єдина була проблема – не захворіти і не заразити своїх літніх близьких.

Мінус рік життя – це багато?

— Коли все починалося минулого березня, здавалося, що це дуже багато. А зараз уже всі звикли до такого ритму. І стало, мені здається, набагато все повільніше. Всі вже так: «Переносимо на 2021 рік.  Ого». А зараз всі вже так: «Ну блін, ну давай вже на 2022-й».

Пісня ZNO — це саундтрек до серіалу «Секс, Інста і ЗНО». Казали, що  дуже здивувалися, коли вас запросили в такий мейнстрімовий проєкт.

— Тому що фільм пов’язаний з 1+1. Я ніколи не думав, що цей канал погодиться, щоб заголовний трек і заставку зробила альтернативна чи навіть андеграундна група. Але, бачите, проканало.

Мали досвід перегляду серіалів про підлітків?

— Sex Education я із задоволенням подивився. Це серіал, який, мені здається, допомагає якраз молодшому поколінню і  батькам знаходити спільну мову на таку не дуже зручну тему сексуального виховання. Не всі готові до такого відритого діалогу. Але «Секс, Інста і ЗНО» вийшов трохи інший. Нас підкупало, що це робота Антоніо Лукіча, який приголомшив, мені здається, всю Україну «Моїми думками тихими», і тому, звичайно, ми погодилися відразу ж.

Композиція ZNO мала бути як квінтесенція нас – драйв, натиск, хуки, спроба поговорити з молодим поколінням, зі своїми дітьми та й зрештою – із самим собою. Ніяких прив’язок в тексті до головних героїв або сюжетних ліній, а тільки до заголовних векторiв.

Як вам результат у вигляді самого серіалу?

— Не хочу оцінювати сам серіал. Як на «Телебаченні Торонто» сказали: «Вийшов «Секс, Інста і ЗНО».  Дуже крутий саундтрек «вагоновожатых». От це, мені здається, класна характеристика. І я з нею погоджуюся. Тому що ми зробили свою роботу якісно, а за серіал хай відповідають режисери, світловики, гафери, камерамени. 

Спроба в цьому саундтреці заочно поспілкуватися з молодим поколінням – вона наскільки для вас важлива була?

— Змінилися часи. Я не можу відчути себе теперішнім школярем. Тому що я був радянським жовтеням, піонером, комсомольцем. А зараз підлітки – це дуже вільні люди. Набагато вільніші, ніж наше покоління. Тому, звичайно, в пісні я розмовляв із ними, як мені здається, сучасною мовою. Не включав старого діда в тому плані, що знаєте, «от в наші часи все було зовсім інакше». От такого дуже хотілося уникнути і не вдаватися до моралізаторства. А так просто поговорити, нібито от зараз я сиджу, і хтось підійшов, я не палю, але, умовно кажучи, стрельнув сигаретку, і зав’язалася розмова. Для мене взагалі можливість такого діалогу виглядає досить фантастичною. Тому що все одно проблема батьків та дітей існує вже багато поколінь. Завжди дорослим складно розуміти молодь. Але я відчуваю, що поки я не став оцим-от серйозним дядьком – я готовий до діалогу.

Я в душі вічний підліток, але все одно іншої закваски, розумієте. Інший бекграунд. Сучасні молоді набагато інтелектуальніші. Вони зростали в час технологій, інтернету.

До  «Секс, Інста і ЗНО»  вас разом із Максом Барських запросив музичний супервайзер Сергій Вовк. Композиція «Вовк»  часом не йому присвячена?

— В серіалу ще купа електронного андеграунду звучить. Сергій таку багатогранну натуру має.  Можна було пожартувати.  Але «Вовк» – це зовсім інша історія. Це майже мій сон.

Зима минулого 2020 року видалася абсолютно безсніжною. За все своє свідоме життя не пригадую такої. Навколишня природа так відповіла епідемії. Їй, мабуть, теж потрібно було якось висловитись і показати своє ставлення до подій.

Просто в якийсь момент я нафантазував собі картину i відобразив її в тексті.

Звучало це приблизно так — коли вулиці починає накривати снігопадом, коли все навкруги застеляє білим, я точно знаю, десь у лісі один освічений вовк надіслав листа американському режисеру Джиму Джармушу.

Далі ця історія почала обростати подробицями у вигляді повітряних ям і пасток, прив’язок у вигляді художнього акту. Чому саме вовк? Ну по-перше, саме вовк живе в лісі і дуже близько бере до серця всі нагальні проблеми. Він не може спокійно спостерігати за повільною загибеллю світу і екологічними катастрофами навколо.

Що ще важливо знати про вовків? Ну наприклад, слово “вовк” означає тягнути, волокти худобу. У вовків дуже добре розвинена міміка. Вони можуть показати більш ніж 15 виразів «обличчя»: спокій, настороженість, загроза, страх, гнів, злість, покірність, ласка, веселощі.

Вовки живуть зграями, які очолюють вожак та альфа-самка. Дуже емоційні, сильно прив’язуються до зграї і своєї «половинки». Вовк – ідеальний сім’янин: не влаштовує скандалів, не стрибає в гречку, не заводить собі молоденьку вовчицю, всю здобич приносить у сім’ю. Дуже любить своїх дітей. Про вовченят зазвичай дбають не лише батьки, а й вся споріднена зграя. Звичайно, дані факти підвищують шанси стати героєм пісні саме такого персонажа.

А чому Джармушу?

— Не знаю. Класний режисер. І напевно, мене тригернуло те, що в інтерв’ю «ДахиБрахи» завжди чув, що вони дуже хочуть попрацювати з ним.

Він музичний.

— Так. Ще й сам музикант. У нього є проєкт свій. В фільмах купа реперів знімалась, і Том Вейтс його улюблений, і Джон Лурі, Іггі Поп і багато ще хто.

Але в пісні ще є згадка про французьку документалістику .

— Ну ми знову. Це вже деталізація. Я не знаю, чому. Просто не можу інколи пояснити, чому саме отаке  влізає мені в голову.

Я просто читав десь, що ця пісня народилася саме в літаку з Парижа. І я подумав, може, зв’язок є.

— Так, але тільки початок. «Досить, з мене досить робити добро, коли тебе не просять». В Парижі я просто гуляв. Нарешті вирішив відвідати це місто.

Не почували себе вовком із лісу після України?

— Ні. Але в голові крутилась пісня Africain à Paris групи з Кот-д’Івуару Tiken Jah Fakoly. Переспівали Englishman in New York Стінга в стилі регі.  

Домовились наче не чіплятися до конкретних образів, але я щось не можу пройти повз бавовняне серце вовка з вашої пісні.

— От мене, до речі, Сергій Вовк і запитав: «А чого в нього замість серця бавовна?» Ну бо часто кажуть: «У нього замість серця камінь, крига, залізо»”.  А в нашого вовка бавовна. Можемо собі дозволити.

«Касета».

— Одна з найстаріших композицій. Ми дуже довго шукали, де застосувати один музичний хід. Його Валентин використовував, мені здається, ще навіть до «вагоновожатых» у гурті Lюk.

І тут знов-таки випадок. Проєкт «Звуки Чорнобиля» запропонували нам зробити  пісню. Вже майже не було часу. Горів дедлайн. Через пандемію у них позлітали купа якихось іноземних гуртів, виконавців, діджеїв. А у нас вже була основа цієї композиції. І тут я просто вигадав – це ж касета, яка залишилася з Чорнобиля. І так все співпало. 40 хвилин – її хронометраж, і це час, який їхали ліквідатори на пожежу.

Касета нарешті – це останній музичний носій, який залишився в Чорнобильській зоні. Тому що компакт-диски ще не встигли там з’явитися. І це нібито історія касети, яка довго там десь пролежала. Можливо, у крамниці радіотоварів. А може, в якійсь покинутій квартирі. І от ми її наче знайшли, розшифрували, оцифрували.

В пісні йдеться, зокрема, про конвертування часу і спогадів. Чорнобиль має бути вашим таким дуже чітким і осмисленим вже спогадом, так? Ви ж тоді в Києві ще жили?

—  Я з хлопців у групі найстарший, то я, звичайно, пам’ятаю 1986 рік. Все, що пов’язано з аварією, з ліквідацією, спробами всіх виїхати з Києва.

Ви виїжджали?

— Так. У Херсонську область до рідних. До Скадовську тоді курсував з Києва прямий літак.

Від продюсера усього проєкту «Звуки Чорнобиля» було ще побажання, щоб  залучити в запис  аудіобібліотеку звуків з Чорнобильської зони, Прип’яті, реактору. Все робили поспіхом. Потім було важко ідентифікувати, що саме Валентин та Станіслав як продюсери додали. Щось там тріщало,  дзвіньчало. Використовували багато навіть не чутних шумів. Додало ембієнсу, гнітючої атмосфери. Я коли чую цей трек, я от прямо відчуваю це.

Перед записом їздили в Зону. Відчув, що людина дуже маленька і недосконала, коли береться за такі глобальні світові процеси, як атомна енергія чи зброя масового знищення. Бачиш мертве місто, де колись вирувало життя. Де колись все було сповнене надій, щастя, якогось сенсу. А зараз просто джунглі. Непрохідний ліс. І впізнати, що тут колись була цивілізація, важко. Моторошно.  

Я знаю людей, які прямо надихаються Чорнобилем і Прип’яттю. Мені було дуже недобре. Всім нам було погано. Хотілося швидше звідти звалити, якщо чесно.

Цікаво, що у вас на новому альбому є тема і пандемії, і Чорнобиля. Оксана Забужко порівнювала ці два явища, описуючи, що Україна вже мала відчуття апокаліпсису, на відміну від багатьох інших країн, саме тоді під час аварії на ЧАЕС.

— Важкувато мені порівнювати ті часи. Тому що зараз світова спільнота, по-перше, не приховувала наслідки пандемії, навпаки попереджала. А Радянському Києві тоді всіх вивели на демонстрацію. Проводили міжнародні велоперегони.  І якби не Захід, можливо, цю аварію взагалі б приховали. Але  Європа забила на спалах, бо на них сунула радіоактивна  хмара.

Мені здається, на початку з короною був такий самий момент. Китайці зізналися, коли вже теж важко було приховувати пандемію.

— Напевно. Але  зараз є інтернет. Тоді поки не надрукують у газеті, блін, «Правда», то нічого і не сталося наче.

В якійсь мірі «Катетер» — теж апокаліптична композиція. Тому що про кінець.

— Це історія перебування в лікарні ліричного героя альбому. Його роздуми, спогади, переосмислення життя.

Шпиталь — ідеальне місце для того, щоб зосередитись. Обмеження свободи пересування або заборона вставати з лiжка залишає тебе в рамках білого м’якого прямокутника. Є час  порефлексувати, грамотно зібрати слова в рядки і забути про це. Мабуть, натхнення якось охочіше приходить в чистий білий простір. Зазнав і відчув це три роки тому, коли ми працювали над «Референсом». Інструментальна частина вже була практично готова, а тексти все не приходили. Так, деякі слова і начерки. Але окрема палата і невеликий кредит довіри і часу, вірні друзі, дев’ять кав одного року – і результат не змусить себе довго чекати.

Ти приходиш в себе, обвішаний датчиками і крапельницями, а прилади вже кілька годин вистукують паралельні лінії двох архаїчних драм-машин.

«Катетер» саме по собі круте, різке, слово для рефрену. Спочатку виникло і обросло м’язами тексту чи тема була першою?

— В понятті «Катетер» є процес відчаю. Можеш зірвати, якщо сам вже не вивозиш існування. Саме слово травматичне, гостре, болюче. І напевно, воно й було тут своєрідним каркасом, від якого пішло все далі. Я навіть коли слухаю цю пісню, чую оці-от сигнали звукові електрокардіографа.

Це ви з музикантами свідомо придумали?

— Ні, вони взагалі, не знають, що я буду співати, коли пишуть музику.

У «Вулиці» співаєте про Мате Залки, теперішню Олександра Архипенка. Чи не щодня ходжу тими місцями.  

— Якщо чесно, ця вулиця мені просто наснилася. Я довго намагався зрозуміти точно, чи це там. І навіть спеціально пішов туди вдень ​​подивитись. Так, я дійсно частенько бував там в дитинстві, ходив в кінотеатр «Братислава», прогулював школу.

Можливо, в цій композиції я шукав можливість розповісти історію, як я поїхав з Києва і прощався на певний час з рідним улюбленим містом,  зі своїм таким звичним середовищем.

Завжди жартував про цю вулицю, що я почуваю себе жителем Будапешту, тому що утворює перехрестя з Лайоша Гавро. Як і Мате Залка — це якийсь угорський комуніст був.

— Ну можливо, в наступному альбомі напишу що-небудь  і про цю вулицю.  А може, зробимо такий схрещений ремікс з угорськими мотивами. Взагалі я дуже любив по Лайоша Гавро років 20 тому повертатися додому на таксі. У мене чомусь таке особливе відчуття саме на оцьому відрізку. Дуже радів, що я зараз в Києві і що я остаточно в нього не повернувся. Завжди йшов чи їхав і бачив, що там дитячий майданчик ще лишився з мого дитинства. Всі ці іржаві гірки, якісь сходинки металеві.

Наскільки взагалі ностальгія є рушійною силою у вашій текстовій творчості?

— Ностальгії ніякої немає. Ми в принципі покоління, у якого вирізали минуле. Тобто ми не можемо сумувати за тим, що були піонерами, за тими символами, ідеалами. І майже всі об’єкти, які були нам приємні,  зруйновані. Не лишилося парків з типовими радянськими атракціонами. Немає старого Гідропарку. Пам’ятники, які я дуже любив, які мені здавалися архітектурно крутими в дитинстві, заборонені. Наприклад, солдати, матроси на Площі Жовтневої революції – теперішньому Майдані Незалежності. Що-що, а скульптуру вміли робити. Із закладів є ще «Ярославна», звичайно. Є якась «Київська перепічка». Але мені вона не близька, тому що я дуже багато років не їм м’яса. І клуб «Барви» закрився.

Я був звичайним київським хлопчиком 1970-х — 1980-х. Російськомовним. Але все, що міг написати російською – вже написав.

Залишили Київ, бо місто перестало вас підживлювати?

— Почало підживлювати на відстані. Я дуже став за ним сумувати. Тому що я скоріше прощався не з містом, а з таким-от  укладом повністю домашньої дитини, якій дуже допомагають батьки. Ти не можеш нічого сам робити, щось придумувати, бути самостійною людиною. Ще довго залишатимешся умовним маминим синочком. Можливо, це образливо звучить для моїх батьків, яких я дуже люблю і вони мене теж. Але для того, щоб щось отримати, треба спочатку якась болюча втрата. От для мене це була втрата улюбленого міста. Яку я сам спричинив.

Тобто в якомусь смислі це був вирваний катетер?

— Мене так не травмувало місто, щоб це була повністю штука з катетером. Якось  15-річним у поході загубив теплий светр. Ну це, напевно, так, скоріше.

Образ з ще однієї пісні — «останнє літо дитинства». Після Києва в Херсоні ви вже не були дитиною?

— В Херсоні я дуже подорослішав. Це для мене була школа життя. Я не служив в армії, але це було щось на кшталт того. Одразу в полум’я. Там все було набагато складніше, ніж вдома. І треба було вчитися бути самостійним, працювати паралельно з навчанням і так далі. Дуже важкі часи були. Початок 1990-х. Продуктів дефіцит, якісь братки, гопники, інфляція, купони.

Так. Можна було отримати вісім ножових і вогнепальне.

— Можна. І дуже багато моїх знайомих не дожили чи по своїй волі, чи просто попали в якісь історії. Наркотики теж у великій кількості хлинули саме в той період.

Ви говорили про відсутність  ностальгії. А що тоді замість неї підтримує?

— Це якісь спогади, певні етапи загартовування. Культурний бекграунд, який теж пройшов через мене.  Наприклад, відкрив для себе в 15 років концерти, рок-музику, андеграунд –  займаюся цим вже більш як 30 років. Це точно не ностальгія, це просто моє життя.

На «Радіо Аристократи» вже розкрили інтригу походження треку  My Selecta.

— Так. Сергій Кейн зробив це. Цей випадок трапився з нами на одному фестивалі.

Німецький продюсер електронної музики, композитор Ентоні Ротер запитав нас: «Do you like electro?» На  рефрен взяли його слова «nice, nice».

Хоча трек не тільки про це. Сама історія – це просто спосіб такого вибіркового відбору, який для нас хтось робить. Колись було набагато простіше, коли за тебе хтось вибирав плейлист, сказав «слухай це, записуй те». А зараз на тебе інформація, наприклад, про нову українську музику, несеться таким потоком, що зробити селекцію буває вкрай складно.

Тобто у вас не включається фільтр? Ви все-таки довіряєте, відпускаєте себе, щоб цей потік вас ніс?

— Коли фільтр хтось робить за мене, я дуже вдячний. Бо фізично не можу знати всіх місць, куди можна піти, щоб послухати найсвіжіше британське, наприклад.

«Між нами» — кіношна пісня.

— Як і всі кіношні, у нас вона відсторонена.

Але розповідали, що і сценарій читали, і на знімальному майданчику були. Був творчий челендж все-таки спробувати прив’язатися до героїв фільму?

— Завжди коли роблю таку роботу,  дуже входжу в стан і характер героїв. Інакше не зміг би написати.  Я навіть, коли була перерва начитки сценарію, з головною героїнею фільму Настею Пустовіт взяв один напій у кав’ярні. Щоб відчути, що вона відчуває. Мені дуже допомогла режисерка Соломія Томащук, яка розказувала про персонажів. Я не хотів ілюструвати в цій композиції сюжет фільму. Просто прагнув розказати історію людини, в якої проблеми, якій погано, в якої непрості стосунки зі своїми батьками, зокрема з матір’ю. І вона шукає вихід, шукає себе у цих стосунках і проходить через певну низку випробувань. 

Для «Мiж нами» потрібно було створити тонку тканину фінального настрою, грамотно і неупереджено вмонтувати емоції і переживання, лірику і драматизм і поставити майже нечутнi, але такi доречнi три крапки.

Мені здається, що саме в цьому альбомі ми нарешті знайшли необхідний баланс текстоцентричності, і музикоцентричності. Тобто ніщо не перетягує ковдру на себе. І те, й інше на максимумі. Тому що в перших релізах інколи було, мені здається, перенасичення смислами. Інколи хлопці намагалися різати й казали: «Антоне, ну аудіоспектакль виходить». Але весь час треба було знайти форму і сказати: «Блін, це ж дуже важливо. Якщо ми зараз просто відріжемо, ми щось не зрозуміємо». Це теж проводить певні паралелі з тим, коли на монтажі автор викидає дуже важливі, як йому здавалося, епізоди. Але для фінальної картини важливо саме так.

«вагоновожатые» можна слухати як пасивно, так і більш активно.

—  Від початку не були електронщиками.  Ми всі прийшли  з живої музики. Що Валентин, що я, що Станіслав – ми вчилися. З кожним релізом і треком. Ми вчилися знайти саме такий баланс, щоб нічого не вивалювалося, щоб не було перекосу, щоб саме були такі-от дуалічні відчуття. І от в цьому альбомі це нарешті, мені здається, вдалося. Саме зліпити органічно і саунд, і тексти, і голос.

Це саме в створенні композицій, не в зведенні була справа?

— У всьому. Мали досвід лайву. А тут електронна музика – зовсім інша матерія, стихія. Її треба теж навчитися гармонійно робити. І поєднати ці речі – живу ударну установку із семплами. Рідко хто вміє це робити. Наша країна і взагалі пострадянський простір не був пристосований до цього. Коли в 1970-х почалися експерименти світової електроніки, у нас не продавалися ще навіть електрогітари соціалістичного виробництва. Не те що там якісь семплери чи секвенсори. А зараз нарешті технології сягнули такого рівня, що якщо в тебе немає коштів на якісь аналогові дорогі прилади, якийсь там ламповий синтезатор, то ти можеш його відтворити у своєму гаджеті.

Тим більше більшість людей в mp3 слухає.

— Звичайно, професіонали почують різницю. Я маю на увазі, що зараз кожен школяр може у своєму телефоні зробити реліз. Не те що один трек. А вже там і монетизацію підключити, і класний саунд зробити, і написати навіть якомусь британському продюсеру і сказати: «Чувак, у мого тата купа грошей. Можеш мені звести чи змастерити?» Британський продюсер: «Окей, бой» — і все це йому робить. Світ став дуже близьким. І музики стало дуже багато.

18 червня у вас презентація альбому. І це після тривалої паузи концерт. З якими відчуттям ви його очікуєте?

— Зараз наша головна задача –  адаптувати цю програму під живий виступ. Шукаємо зараз рішення, які б були помічними на сцені. Щоб це не тільки в студійному варіанті було кльово слухати і приємно говорити «о, класна атмосфера». Щоб нарешті це працювало і на рівні лайву. Бо виступ перед публікою – це основоположна річ, мені здається, для будь-якого бенду, артиста. Тому що який ти на сцені – такий ти і є. Ти, звичайно, можеш бути різним на сцені і в житті, але лайв – це вітрина, матерія, енергія життя. Лайви насичують і підзаряджають тебе. Ми знаємо, що зараз концертів буде небагато, тому треба зіграти так, щоб ти ще декілька місяців міг протягнути на цьому заряді.

І звичайно, наш сегмент індустрії не був ніколи суперуспішним. Андеграунд, альтернативна музика завжди була така трішечки нішева. Дуже багато людей опинилися зараз в заручниках того, що немає публічних зібрань. Освітлювачі, монтажники сцени, звукорежисери, менеджери. Їх усіх зараз треба підтримати. Ну звичайно, всіх треба підтримати, в кого нема зараз постійної роботи. Я маю на увазі, тих, хто не зміг адаптуватися під цей-от грьобаний онлайн, про який ми з вами вже сьогодні говорили. Тому що не всі вистави, не всі концерти можна грати в інтернеті.

Текст: Іван Столярчук, Ілля Прокопенко

ФОТО: Oli Zitch

  • Що: Концерт «вагоновожатые» 
  • Коли: 18 червня, п`ятниця, 19.00  
  • Де: Південний Берег Києва,  Труханів острів (200 м від пішохідного мосту) 

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *