Німецькі народні кафки

Вінфрід Ґеорг Зебальд

Формальний спосіб, у який написано «Кільця Сатурна», – бриколаж. І як всякий бриколаж, роман послідовно «виробляє» дежавю. 

І

Самотня подорож, в якій нічого не сталося. «Кільця Сатурна. Одне англійське паломництво» В.Ґ. Зебальда. В паломництві якраз важить довгий час одноманітної подорожі, щоби сконцентруватися й укріпити віру. У що вірити? –  Відповідь у назві роману. Назва пояснена в епіграфі, де наводиться словникова стаття про кільця Сатурну, сформовані з решток зруйнованих зірок. Руйнація – початок творення. Тому роман про таку віру, либонь, і сповнений передчуттям катастрофи, жаданої та жахливої.

1992 року чоловік подорожує узбережжям північного моря, Саффолком, що його сильно зачепила і майже спустошила недавня фінансова криза. Всього п’ять із половиною днів. В мандри він подався, бо щойно завершив складну роботу, яка його виснажила. Тож вирішив лікувати подібне подібним і поніс свою порожнечу у пустки Саффолку. В класичній літературі (тій, що барокова) такі стани називалися меланхолією і лікувати їх радили якраз довгими мандрівками. Саме ж ця довга прогулянка завершилася хворобою, операцією, довгою госпіталізацією. За рік він набереться сил і рішучості та складе нотатки про свої блукання у серпні 1992 року. 

Хто він? 1944 року народження (як і В.Ґ. Зебальд). Він згадує, що святий відлюдник, на честь якого він названий, похований у Нюрнбергу. Зебальдом він зветься отож. Він одружений, жінку звуть Кларою, має дітей, батьки уже померли (все це дізнаємося з його сну, в реалі родина значення не має). Він академічний дослідник, германіст, але зараз вивчає Томаса Брауна. Він пише роман, точніше мучиться з романом, бо переживає кризу висловлювання. У нього алергія на алкоголь. І це вся інформація, яка стосується безпосередньо розповідача і яку нам більш-менш прямо повідомляють. Він тут не такий і важливий. Є в романі істоти куди важливіші за нього; гусінь, наприклад.    

ІІ

У неперевершеному «Аустерліці» В.Ґ. Зебальд описав екзистенційний жах, звернувшись до однієї з відомих метафор на позначення цього стану, я говорю про «арзамаську ніч» Льва Толстого. В «Кільцях Сатурна» за розшифровкою того самого стану – екзистенційного жаху – адресуються до ще більш відомої з відповідних метафор, до ранку Ґрегора Замзи. 

З лікарняного ліжка, де опинився Зебальд, можна побачити клаптик заґратованого неба (фото додається, знімку цю варто порівняти з тією, де нам покажуть зачумлену пташку в клітці, вона бачить щось таке ж). Зебальд повільно пересувається до вікна, щоби побачити щось ще, окрім неба, і згадує таку саму сцену з «Перетворення». Ґрегор визирає з кабінету, Зебальд визирає з палати – обидва не певні, що мають на це право, обидва не певні, що реальність не зникла разом із ними, обидва розчаровані, що реальності-за-вікном на їхні біди начхати. Момент одночасного переживання буття і небуття. Зебальд завмирає, паралізований раптовим жахом, який не має явних причин. Ця сцена непрямо притягне в роман силу-силенних комах, з різними комашками будуть порівнювати майже всіх новоприбулих персонажів, а головні з комах тут – шовкопряди і гусінь, які через метаморфози Замзи отримують власну в «Кільцях Сатурна» історію.

У такий спосіб і пишеться роман, якій відстежує шлях, завдяки котрому переживання перетворюється на досвід, досвід – на метафору, а метафора реорганізується в переживання.

Такий підхід дозволяє зробити конкретними дуже абстрактні речі (не зробити їх щоправда зрозумілішими при цьому). От ті міста і селища, які Зебальд відвідує, – цілком конкретні локуси, але перед ними на титулі роману стоїть слово «паломництво», отож ці місцини мають сприйматися як обіцяння покаяння і спасіння, мали б принаймні. До кожного місця додається якась біографічна розвідка, що її запускає (дуже непрямо) якась історична чи географічна деталь. Базова і наскрізна – біографія Томаса Брауна, до неї доєднаються шкіци про Ариса Кінда (мертве тіло з картини Рембрандта про розтин в гільдії хірургів), Джозефа Конрада, Гаврили Принципа, Роджера Кейсмента (британський дипломат), імператора Сяньфена, Алжернона Свінберна, Міхаеля Гамбурґера та ін. Їхні біографії і правлять тут за обіцянки, яких дотрималися чи яким зрадили.       

ІІІ

Формальний спосіб, у який написано «Кільця Сатурна», – бриколаж. І як всякий бриколаж, роман послідовно «виробляє» дежавю. 

На буквальному рівні: Зебальд кілька разів згадає, що ці мандри – не перші його відвідини Саффолка, тому різні подорожі, буває, в його пам’яті накладаються.

На рівні сходинкою вище: якщо вам випадала насолода читати есе В.Ґ. Зебальда про Конрада, Вальзера, про повітряну війну, скажімо, то деякі фрагменти «Сатурну» таки правитимуть за повторення свого штибу, ні, не за самоцитати, а якраз за такі от самовідлуння, щось типу дежавю плідного автора – яким він, до речі, не був. Подорожній весь час губиться в своїх мандрах, щоб раптом таки знайтися. Ці самовідтворення в романі, коли Зебальд цитує В.Ґ. Зебальда є способом заявити про себе, утримати розпад світу, переказавши заново історію його сотворіння. Нагода раптом знайтися всередині уже існуючого тексту.   

На середньому рівні відбувається робота ще складніша.

В твір інтегровані фото, нечіткі, часом просто зіпсуті, чорно-білі, буцімто не саме зображення, а відразу його інтерпретація. Ті фото не всі зроблені автором, як він розказував в інтерв’ю, деякі з них знайшов на блошиних ринках. Фото в романі працюють так само як чисельні тут цитати і відсилки: треба читати не самі цитати і фото, а все навколо них, бачити не те, що на фото є, а те, що на знімку не потрапило. 

 Один приклад. Читальня для моряків у Саутволді завжди пустує, рибацький промисел в регіоні зійшов на пси. Відвідини читальні стають поштовхом, щоби поміркувати про економічні втрати під час Першої світової, політики колонізації в Конго, концтабори Другої світової та документальне кіно про заготівлю оселедця. При чому найстрашніше – останнє, опис кіна іде у тригерній риториці, де брязкають товарні вагони, що прибувають на заглушені перони, щоби здійснити остаточне вирішення рибного питання. Серед цих неочевидно пов’язаних між собою історій про зло, що спричиняє одна група іншій, будуть два нечіткі фото. На першому оселедці на палубі промислового корабля. На другому мертві тіла після звільнення табору Берґен-Бельзен. Композиція двох світлин абсолютно ідентична. І так, те кіно про оселедців, яке він переповідає, зняте як одна з агіток Третього Рейху, хоча це не відразу повідомлять. І в тому кіні скажуть, що оселедці навчені еволюційно виживати попри все. Шкода, звісно, що людство сформоване не з тих невибагливих рибин.         

На рівні вище-неба роботу з дежавю може собі дозволити тільки такий майстер лабіринтів як В.Ґ. Зебальд (ну хіба ще його кумир Борхес).

Розповідач гуляє узбережжям, над морем заходять хмари – за подібністю виринає біблійна легенда про шторм на озері Генісарет – за нею за суміжністю з’явиться євангелічна притча про біснуватого з Гадарину і стадо свиней – проклюниться натяк на роман-притчу про геноцид «Щоденник війни зі свинями», акцент тут припадає на ім’я автора – Касарес, який  написав той роман, одночасно є героєм оповідання Борхеса «Tlön, Uqbar, Orbis Tertius» – зосереджуємося власне на оповіданні Борхеса про те, як викривлені факти формують істинну картину світу, в фіналі того оповідання герой повідомляє, що вивчає і перекладає праці Томаса Брауна – і нам нарешті повідомляють, що Зебальд обдумує роботи Томаса Брауна просто під час прогулянки морем. От так кільце і сформоване, одне з кількадесяти в цьому романі, одне з найменших. 

А найбільше зовнішнє коло починається в першому реченні і закінчується в останньому абзаці. В.Ґ. Зебальд відомий своїми довгими реченнями, тут перевершив самого себе, його роман – одне речення, яке для зручності розбили на десять розділів. Отже, після кафкіанської сцени в лікарні Зебальд мимохідь згадає, що у Томаса Брауна була робота, де він аналізував різні способи поховання; нам уже тут має стати зрозумілим, що той кафкіанський жах Зебальд пережив як досвід передсмерття, але нам дадуть ще чим поживитися, згадуючи то тут, то там шовкопрядів і шовкове виробництво, яке поволі заходить на територію Британії в результаті війн, щоби нарешті в останньому абзаці роману перетворитися на важкі строї з чорного шовку, які носили британські удови. І кумедний по-своєму фінал: батько Томаса Брауна торгував шовком, так нам повідомлять, наче до цього повідомлення ми й мали прийти.

Переживши момент передсмертного жаху, Зебальд уцілів, його паломництво (точніше: розповідь про паломництво) – це не покаяння, а подяка. Він долає нещастя тієї магією, яка доступна письменнику, – описавши нещастя. І фінальний звіт про ткачів, які перетворюють продукти життєдіяльності гусені на чорні жалобні тканини, Зебальд невипадково порівняв із письмом. Та зрештою текст – це значить «ткати». Він пише роман про те, як врятувати себе і світ письмом. Або не врятувати, але спробувати бодай… Один із персонажів книжки названий «зразковим покійником», інші мертві до зразка не дотягують; і це був святий-тезка розповідача. Зебальд – зразковий покійник.     

ІV

Мета дежавю в «Кільцях Сатурна» очевидна і непроста – пошук структур, що повторюються. 

Томас Браун шукав такі в живій природі. Зебаль шукає в історії. Томас Браун описав був одну структуру, яку віднаходив знову і знову в живій природі, quincunx, квінкункс, «який утворюється кутовими точками правильного чотирикутника та тією точкою, у якій перетинаються його діагоналі». Якщо мапувати описану Зебальдом подорож (це уже зробили для нас), то вона якраз і набуте цієї форми, квінкункс. Найінтимніші ж моменти роману пов’язані саме з тим, як Зебальд фіксує ці повторювані структури, коли він перетинає діагоналі. Він знаходить те, що шукав – і сам від того впадає в розпач.  

«Як так виходить, що в іншій людині ми бачимо себе, а якщо й не себе самого, то свого попередника?». Ця репліка стосується Міхаеля Гамбурґера – приятеля-літератора, якого візитує Зебальд під час подорожі. Їхні долі схожі – британські нині літератори, що емігрували з Німеччини. Але Гамбурґер ще й відтворює долю Гельдерліна, якого вивчає, на якого навіть зовні схожий. В цьому фрагменті В.Ґ. Зебальд настільки ідентифікує двох поетів, що пише про Міхаеля незалапкованими цитатами з Гельдерліна (що власне робить і з Томасом Брауном, коли пише про себе, Зебальда). Зебальд переживає глибоку меланхолію, усвідомлюючи себе елементом цього пучка двійників. Тут є такий момент важливий, з неозвученого: Міхаель Гамбургер відомий насамперед як  перекладач Пауля Целана, ще одного поета-емігранта, поета-самогубця. І саме його долю відчайдушно боїться повтори розповідач «Кілець Сатурна», тому це ім’я прямо і не звучить, а от натяк на нього розкиданий по всьому роману через знову і знову повторюваний образ маків. 

Не просто страх руйнації керує паломником Зебальдом, а жах саморуйнації, яку годі спинити. В оригінальному творі дієслова часто перенесені з кінця речення в середину, всупереч нормі. Він наче хоче якомога старанніше пришвидшити те, що має статися. Розпад чи порятунок? – А от це уже й не так важливо. Момент руйнації – лише початкова мить творення.  

V

«На сьогоднішнього відвідувача Сомерлейтон уже не справляє враження казкового східного палацу. Засклені галереї та пальмовий дім, високий купол якого раніше осявав ночі, ще 1913 року вигоріли до тла внаслідок вибуху газу, після чого їх знесли; прислуга, яка тримала все в належному стані, ключники, кучери, шофери, садівники, кухарки, швачки і покоївки, всі вже давно звільнені. Якимись необжитими й запиленими виглядають амфілади кімнат. Оксамитові портьєри та вишнево-червоні заслони вигоріли, м’які меблі просіли, прогони та коридори, через які вас ведуть, заставлені різним мотлохом, що вийшов з ужитку. В одній скрині із заморського камфорового дерева, з якою колишній власник, напевно, їздив до Ніґерії чи Синґапуру, зараз лежать старі крокетні молотки та дерев’яні кулі, ключки для гольфу, більярдні киї й тенісні ракетки, здебільшого вони такі маленькі, ніби були зроблені для дітей або зсохлися з роками. На стінах висять мідні казанки, нічні горщики, гусарські шаблі, африканські маски, списи, трофеї із сафарі, розфарбовані гравюри однієї з битв Бурської війни: Battle of Pieters Hill and Relief of Ladysmith: A Bird’s-Eye View from an Observation Balloon — а також деякі родинні портрети, намальовані, очевидно, між 1920 і 1960 роками якимось художником, дотичним до модернізму, на яких гіпсового кольору обличчя персонажів розплилися жахливими шарлатовими й фіолетовими плямами. У вестибюлі стоїть опудало білого ведмедя заввишки понад три метри. Ніби прибитий горем привид дивиться він зі своєї жовтавої, поїденої міллю шкури.» 

Вінфрід Ґеорг Зебальд. Кільця Сатурна. Одне англійське паломництво / Переклад Романа Осадчука. Київ: Комубук, 2020. 312 с.

Текст: Ганна Улюра

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *