Три плюси – це військовий код. +++ значить «ми живі», точніше щодо цієї книжки: «ми – ті, хто вижив».
Дебютна поетична збірка Влада Сорда містить вірші, написані на фронті. Книжка ілюстрована переважно воєнними фото, відкриває її передмова, в якій розшифровується зміст назви. Послання однозначне: ветеранська поетична книжка.
А от далі ніц однозначного, позаяк – визнаймо чесно! – як оцінювати (а то і як читати) такі книжки наразі нікому не ясно; шкалу естетичної оцінки доводиться винаходити щоразу до кожної такої. Тому для початку два твердження, до яких більше не повертатимуся. По-перше, «+++» – не документ, це збірник ліричної поезії, і бути свідченням він претендує настільки, наскільки лірика свідчить про емоційне(!) переживання внутрішньої(!) події. Поезії глибоко байдуже, чиї досвіди рефлексує поет – власні чи ні. По-друге, технічно поезії Влада Сорда дуже і дуже слабкі, бракує навичок і знань в роботі з регулярним віршем (Сорд пише силабо-тоніку, в якій зловживає переносом наголосів), бракує різноманіття версифікаційних технік і розуміння, що певна стропа сама собою має певні змісти; власне поетична майстерність тут – на «пренатальному» рівні. Але є у автора добрий слух і сформована інтонація, що для дебютної книжки чимало.
І про що ж тепер залишається говорити? От тепер залишається поговорити власне про книжку.
Горизонталь: тут і там. Це перша опозиції, в межах якої працює книжка. Тут – війна, там – не-війна. Очевидний розклад. На нього вельми елегантно працює сама мова. Коли Влад Сорд пише про дім, то оперує іменниками зі зменшувальним суфіксами (предмет замилування і ностальгії, прошу). Коли ідеться про війну, то супроводом стають постійні суперлативи (акцентована властивість без предмету). Дім просто існує, війна ж потребує бути визначеною: і це насправді зроблено переконливо. Така поетична мова створює вельми гротесковий ефект, вона відбиває порушення пропорцій, як уві сні чи у нав’язливому спогаді. Війна гротескна. «Таких не приймає свята земля – / Сьогодні, напевно, почни з нуля» – в протиставлені «тут» і «там» відбувається пошук точки, з якої можна почати відлік тутешнього і тамтешнього, жодне з яких не претендує на святість-абсолют. Почати з нуля – значить, прокинутися, значить, повернути подіям логіку реальності, а не сну. Почати з нуля – це так само військовий код, це перебування на передовій, у безпосередніх бойових діях.
Вертикаль: ми і вони. Оцей розподіл на «гідних, щоб тихо жити, та гідних, щоб бути вбитим» в книжці є насправді головною темою. З віршу у вірші іде пошук критеріїв, за яким можна і слід поділити світ на тих, хто поруч з тобою, і тих, хто ворог. Є знать і плебс, наприклад. Є ті, хто обирають по приколу, і ті, хто воює не за гроші, а за ідею, скажімо. Є викувані в одному пеклі, і є наразі незагартовані. Російськомовні, донецькі, бігуни-від-призову, професори, місцеві, приїжджі, непрохані… Коротше, «всі ці люди». Дієслова, які вживає Сорд, коли міркує про своїх і чужих, – винятково наказового способу. Ми пам’ятаємо, що наказовий спосіб не має форм часу? Цей процес ніколи не завершити, селекція «нас» від «вас» триває і триватиме. А якщо ти вже сформував коло однодумців і соратників (ті, хто вижили, власне), то чому є постійна потреба їм наказувати?
Кожен вірш з книжки закінчується короткий речення, ще й роздробленим зайвими крапками з черговим наказом: «Хапай. Повітря. Хапай. Повітря». Нащо переконувати когось в очевидності спільних для вас цінностей? Серйозно: хтось послухається наказу дихати чи не дихати? Так можна говорити тільки до себе й тільки у тому випадку, коли якесь примарене тобі Ми складається виключно з твого раптом обнуленого Я. На Я ж тут і скерована агресія, що її забезпечує наказовий спосіб. «Моя зброя – коротке ми», каже він в різних варіаціях знову і знову. Я – ще коротше, знаєте.
Рядок із замежно пафосного вірша, тема дає підстави для пафосу: описана смерть побратима. «Твоя смерть – не метафізика». Себто, смерть доступна досвіду і є «перемінним», а не «константою». І таки збираються деталі, які роблять цю смерть конкретною й індивідуальною. Аж до цієї репліки: «Я не певен, чи було тобі так боляче, / Як мені, коли ти помер». Біль, тим більше біль передсмерття, яку описати не здатні, а отже не здатні пережити за когось чи сильніше за когось навіть. Це той стан, який гранично розмиває уявлення про суб’єкта і об’єкта. Я помираю. Мене убили. Різниця принципова, результат той самий. Мені боляче. Мені болить. Різниця принципова, результат той самий. В одному можна бути певним на сто відсотків: досвід чужої смерті – це досвід чужий, порівняти біль від втрати і фізичний біль помирання – це якраз ота порочна метафізика. І до речі, це вірш про Розп’яття.
Між горизонтальним «там – тут» та вертикальним «ми – вони» має бути точка перетину. В «+++» вона знаходиться якраз там, де на засніженому полі Донбасу відбилися слідки кота. Кіт – провідник між світами, істота з запасом додаткових життів. Кіт – це дім, і відсутність дому. І тут же не він сам, зауважте, а лише сліди його лап на снігу (дуже короткотривалий ефект). От така точка перетину, поки сніг не перетворився на багно.
«Сліди маленьких котячих лапок
На сніжній ковдрі полів Донбасу.
Від куль сильніший лиш натиск часу –
Проходить присмак, минає запах
І слабне пам’ять. Та не у всьому;
Котячі лапки – це там, де вдома.
І що насправді там гідне жалю?
Ці терикони, о тхнули падлом?
Селян місцевих брудні оскали?
Дороги з вирвами до шпиталю?
Я цим гидую. Набив оскому.
Котячі лапки – це там, де вдома»
Текст: Ганна Улюра
