Безверхня Галина Юріївна. Народилась 12 травня 1991 року в місті Луганськ, Україна. В 2015 році, у зв’язку з окупацією росією рідного міста переїхала до Одеси. У 2025 році закінчила Харківський національний університет “Харківський політехнічний інститут”, отримала ступінь магістра психології. Бере участь у всеукраїнських та міжнародних виставках, авторка 7 персональних виставок. Основним її медіа є фотографія. Основна тема творчості – тілесність.

Якщо я вірно зрозуміла, саме в цьому приміщенні,  де зараз проходить виставка ваших робіт, відбулася серія семінарів. Я на одному з них була присутня, і з обговорення, яке було дуже жвавим, зробила висновок, що саме зараз все, що в галузі мистецтва пов’язане з оголеним тілом під час війни стало помітніше. В Одесі постійно проходять студії по малюванню оголеної натури, зокрема Катерини Білетиної в Nesterenko_gallery; проходять виставки робіт,  Openair на Канаві  минулого літа, де були презентовані роботи Лізи Книги, це вже цього року проєкт Анни Антонюк в Музеї сучасного мистецтва Одеси, «Ню» на Торговій, 2, на теренах Спілки Художників; в галереї «Вікно»  «Мрії про мирне літо» Оксани Церковної… То я  зараз би запитала Галину, як автора проекту «Прийняті», який тут презентований, чому для нас оголене тіло і така презентація оголеного тіла в мистецтві стала дуже важлива і саме під час війни.

— Оголене тіло – це наша «базова комплектація», з якою ми народжуємось, без масок і чужих сенсів, тому повернення до оголеності так важливо. Цей проєкт називається «Прийняті». Це головна мета моєї творчості, щоб кожна людина прийняла себе, а потім суспільство прийняло кожного. Тому що до нашого тіла з боку суспільства дуже багато вимог, як до жінок,  так і до чоловіків. Просто до кожного існує свій список вимог. І ми ці вимоги суспільства починаємо перекладати на себе. І замість базового, безумовного прийняття себе, ми починаємо шукати, що в нас не підходить під якісь уявні рамки. І намагаємось вписати себе в ці рамки. А  будь-хто вписаний в універсальні рамки перестає бути собою. І це для нас дискомфортно. А враховуючи, що ми постійно живемо в умовах дискомфорту зовнішнього, ще й такого глобального, як війна,  і до нього додаємо ще й внутрішній тиск, це дуже важко. Ми заганяємося, ми не можемо реалізувати себе повністю. І тому мені здається, що це важливо прийняти спочатку себе, а потім працювати над тим, щоб спільнота прийняла кожного. 

Ну, так саме я, наприклад, ніколи не була собою задоволена, мабуть, з того часу, як я усвідомила, що я окрема людина, тобто з дитинства. І, як на мене, це звичайний,  притаманний стан будь-якої жінки взагалі. Я знаю дуже мало жінок, які були б повністю собою задоволені. Навіть ті, що на перший погляд задоволені собою, вони завжди щось із собою роблять, губи піддувають, там, волосся фарбують… І ще звісно існує такий дуже травматичний для будь-якої жінки процес, як старіння…  Але це було завжди. А як саме війна, як на вас, вплинула на оці процеси прийняття/неприйняття себе? 

— Ну, війна прискорює всі процеси в плані того, що ти розумієш, що ти в будь-який момент можеш померти. І, здається, коли в тебе на горизонті, в полі зору, завжди присутня смерть, як така чорна точка, коли вона десь постійно ходить поруч, багато речей переосмислюється. І, здається, боже, яка дурість паритися, що в тебе ніс із горбинкою, коли ти маєш дуже коротку можливість жити, насолоджуватися життям, котре може обірватися в будь-який момент. 

Змінювати щось в своїй зовнішності теж можна з різних позицій. Наприклад «я люблю себе і приймаю такою, як є, але мені здається, що, якщо підкачати губи, я буду ще гарніше», або «я себе полюблю, коли зроблю губи, бо зараз я не гарна». Це дуже різні стани і мотивація.

Ось на відкритті виставки її куратор, художник Володимир Умма зауважив,  що зараз в нас є багато людей, які так або інакше понівечені війною, а буде мабуть ще більше. І  вони мають теж прийняти своє тіло саме таким, яким воно є зараз. А це теж травматичний і болісний процес.

— Так. І є дуже важливий проєкт  Марти Сирко, яка працює саме з ветеранами і з людьми, які отримали поранення під час війни. І багато хто з тих поранених, котрі брали участь в цьому проєкті, потім казали, що це було для них важливо і дуже терапевтично в плані того, що людина приймає себе і продовжує далі жити. Тому що в госпіталях буває так, що молоді хлопці, котрі отримують поранення,  вважають, що ці поранення роблять їх негарними, непривабливими. І багато хто задається думкою, а кому я тепер потрібен? І не тільки іншим, вони вважають, що вони вже і собі не потрібні, і життя марне. І це йде до того, що людина може вкоротити собі віку. І тому процес, завдяки якому людина приймає себе,  важливий, іноді це взагалі питання життя і смерті. 

А як, ви вважаєте, саме ваші роботи, оті ваші фотографії,  як вони допомагають прийняти себе як себе?

— Я буду казати на своєму прикладі, тому що я не можу повноцінно залізти в голову іншій людині. Я дуже довго була незадоволена своїм тілом. І коли я починала знімати людей, я почала аналізувати і себе, як об’єкт. Ось всякі там деталі…  Якщо сприймати себе, своє тіло,  як конструктор, то ось тут деталька А, там деталька Б. Ось така деталька А, котра є в мене, є й в іншій жінці. І от в іншій жінці вона мене не бісить, вона мені подобається. То чому ця деталь А, котра мені подобається в іншій жінці, бісить мене в собі? Це нелогічно. І так поступово роздивляючись інших жінок, я зрозуміла, що усі різні, і для мене усі прекрасні. Якщо усі прекрасні, то чому я для себе не можу бути прекрасною? Тому що масова культура зазвичай просуває дуже уніфікований один тип жінки? То це людська природа приміряти на себе різні ролі. Ми намагаємось влізти в цю оболонку, ми не підходимо, ми розстроюємося, що ми якісь не такі, хоча насправді це просто та модель, котра нам не підходить. Тому в своїх проєктах я знімаю різних людей, поза залежності від їх статі, гендеру, ваги чи кольору очей.

Я люблю концепцію конвенційної і неконвенційної краси. Коли люди потрохи починають приходити до того, що існує не «гарне і негарне», а різні форми і формати краси. 

Ну, оскільки я знаю, то стандарти краси були різні в різні епохи. І ми маємо теж вважати і мати на увазі, що ті люди, які могли б бути  дуже популярні у минулі часи, зараз не були б актуальні як ікони стилю. Але це не заважає їм бути красивими і сприймати себе безконфліктно. Тобто цей проєкт ви почали як самотерапію? 

— Так, це спочатку було для себе, потім я зрозуміла, що якщо це допомагає мені, то це може допомагати і іншим. І якщо хоча б одна людина, після перегляду моїх фото, почне ставитись до себе з більшою любов’ю, значить я все роблю не дарма.

А інші, ті, з ким ви працювали, вони давали якусь помітну реакцію на цей проєкт? 

— Глибоку зворотну реакцію глядачів на проєкт я ще не збирала, оскільки людям після перегляду все ж треба час на рефлексію, а перша реакція не показова. Але моделі, котрі приймали участь в зйомці, потім давали зворотній зв’язок, що дивлячись на знімках, вони себе побачили інакше і зрозуміли, що то як ми бачимо себе, не відповідає дійсності. Ми ж все одно себе бачимо під якимось кутом в дзеркалі не так, як є. І коли ти бачиш себе з точки зору іншої людини, це інакше. І багато хто з них зрозумів,  що вони теж прекрасні. 

А чи обов’язково для цього бути оголеними? 

— В принципі, як мені здається, оголеність – це форма чесності, тому що будь-який одяг це те, за чим ми ховаємось, це роль, яку ми вдягаємо на себе. Ми можемо легше зробити так, щоб людина сподобалася собі в одязі, тому що одяг щось сховає, щось скоректує, десь прибере на себе увагу. Це не про повне прийняття себе, це про «я зроблю так, щоб я собі подобалась в таких умовах». 

Водночас оголена людина, вона ж дуже беззахисна. І якщо ми  подумаємо, де людина бачить собі найчастіше оголеною, то це у медиків, де вона беззахисна за визначенням. Чи є тут якийсь паралель  з медициною, яка теж показує людину собі в беззахисному стані? Де, до речі, саме від неї мало що з того, що роблять з її тілом, залежить.

— Я б не хотіла проводити паралель з медициною, тому що в медичному закладі ми зазвичай оказуємося, коли в нас щось геть не так, і ми хворіємо. Я б більше це проасоціювала це з душем, і в мене є достатні знімків в душі, в ванні, тому що це такий момент про чистоту, змиття всього зайвого, і я там такий є, як я є. 

Тут мабуть самий час спитати про вашу другу професію. Я знаю, що ви за фахом ще й психолог. Як пов’язані ці два напрямки вашої діяльності? 

— Я прийшла в психологію з фотографії. Коли до мене почали приходити люди з попитом «прийняти себе», я зрозуміла, що не маю жодного права лізти в це без спеціальної освіти. Люди, які потребують прийняття – дуже вразливі, тому що в них ще не має внутрішньої опори на себе і якась необережна фраза може зробити гірше. 

Тому я підійшла фундаментально. Формат «стати психологом після місячних курсів» я навіть не розглядала. Тому що для мене, якщо уявляти освіту деревом, вища освіта – це стовбур і основні гілки, а курси це вже більш дрібні гілки і листя. Вони теж потрібні, але лише якщо є серйозна база. 

Зараз в мене по суті три основних напрямки діяльності: 1. Це робота над проєктами, які мене цікавлять 2. Зйомки на замовлення 3. Персональні фототерапії і групові арт-терапії.  

Чи був в вас хтось, кого ви вважаєте своїм вчителем? 

— В мене є дві людини, яких я вважаю своїми наставниками, бо без них я б так і залишилась в комерційний фотографії.

Перший це Сергій Мельниченко, засновник школи концептуальної і арт-фотографї  MYPH. Саме на його курсі я вперше настільки заглибилась в світ мистецтва фотографії. І побачила багато авторів, які працюють з оголеною натурою, включно з Сергієм. Я досі пам’ятаю свій шок, коли Сергій розповідав про свій проєкт «Серія оголених автопортретів в Парижі», я слухала і думала «ну не буде ж людина його тут показувати на таку велику аудиторію», а далі були фото. І для мене це був шок. Бо, здається, це був перший раз, коли я бачила фалос людини, з якою спілкуюсь, але яка не є моїм статевим партнером. 

Я потім ще довго поверталась і аналізувала цей свій шок, тому що розуміла, що якщо мене це так зачепило – справа не в Сергії, а в моїх затисках і комплексах. 

До першого оголеного чоловіка в моєму об’єктиві було ще місяців вісім. 

Я досі часто повертаюсь і переглядаю проєкт Сергія «Young and Free», а книга «Шварценеггер — мій кумир» – це моя майже настільна книга.

Другий це Роман Пятковка, представник харківської школи фотографії і автор курсу «Концептуальна фотографія» в школі MYPH. Окрім шаленого обсягу інформації, яку Роман давав на курсі, він ще особистим прикладом демонстрував, яким повинен бути на мій смак ідеальний фотограф. Дуже тонкий психолог, митець, який постійно шукає нову візуальну мову, вільний від будь-яких комплексів і рамок. Кожен його проєкт настільки окремий всесвіт і вразив мене, що я навіть не можу сходу обрати фаворита.

Ви напевно, знаєте, що в Одесі творив як художник і фотограф Олег Сон. Він свого часу багато працював зокрема з оголеною натурою. І знімав тих, хто на той момент був помітним у культурному полі Одеси. І саме він мені розповів, що десь на Заході мабуть у середині ХХ століття був дуже відомий фотохудожник, французький, якщо я не помиляюся, я зараз не пам’ятаю його прізвища, в якого був проєкт: оголені митці. Переважно літератори. Звісно, слава приходить до письменників не завжди у молодому віці, і вони взагалі не всі модельної зовнішності,  то не обов’язково було зніматися анфас, можна було зі спини, тощо, але обов’язково без одягу… Він потім видав альбом. І це був проект, потрапити до якого було дуже престижно. Але я знаю, що в вас є схожий проект… Ви знімали одеських митців, навіть я прийняла в ньому участь, і він теж був пов’язаний з телесністю….

— Якщо митець  в своїх творах  оголює свою душу, то мені хочеться продовжити цей ряд, щоб люди зрозуміли, що душа і тіло є єдині. Якщо ми можемо дозволити собі оголити душу, то чому ми якісь заборони собі накладаємо на те, щоб оголити тіло? Так, це проєкт «Наративні» і він не закінчений, ми його досі знімаємо, це такий проєкт, який має на меті зробити зріз спільноти, це знімки  одеських митців, котрі живуть і творять під час повномасштабного вторгнення, і зафіксувати їх в різних станах і різних моментах, тому що це не тільки були знімки, це ще анкета, де людина відповідає на ряд питань. 

Він буде колись оприлюднений, як цілісний проєкт?

— Так, я би дуже хотіла, щоб це була книга, але я не знаю, чи це вийде, але як мінімум це буде виставка в цьому просторі або десь ще. 

Скажіть, будь ласка, оця студія, де ми зараз розмовляємо і де фактично створювались ці проекти, вона розрахована на продовження роботи? 

— Ми плануємо, щоб цей простір працював, я не буду замахуватись на гучне слово «галерея», але це простір, в якому будуть проводитися виставки інших митців, і заходи, котрі направлені на просування тілесності. 

Тобто цей простір пов’язаний саме з опрацюванням ідеї тілесності?

— Так. В нас бракує такої галереї…

А є ще такі галереї в Україні, які налаштовані саме на просування концепції сприйняття себе як втіленої  форми, які працюють з тілесністю? 

— Я не можу сказати, що існують такі цільові простори,  але в Львові в червні 2025 відбувався фестиваль «Дні мистецтва перфоманс у Львові. Школа перфомансу» у співпраці з чеським Фестивалем оголених форм. Окрім перфомансів, в галереї Дзиґа також були представлені і інші художні роботи, фотографії, які просувають тілесність.

Ви написали тут нещодавно пост, що ви не вважаєте себе одеською мисткинею, а по сей час вважаєте себе луганською. А чи важливо взагалі, луганська чи одеська? Ось яка існує така різниця між цими двома регіонами, що вона має маніфестуватися в творчості?

— Як мені здається, така різниця є, це різниця формування. Бо все закладається,  коли ти ростеш. Ти ростеш все ж таки в різному культурному контексті. Одна справа – Одеса, місто портове, котре  приймає в собі і змішує багато культур, і інша – коли ти ростеш в маленькому, я не буду казати шахтарському, але достатньо промисловому містечку, де інакшість – це таке тавро. І те, що дозволено в Одесі, в місті достатньо великому, достатньо вільному, не дозволено там. Це все ж таки накладає свій відбиток на формування. Кількість подій, музеїв і в принципі доступність до мистецтва в Одесі неможливо порівняти з Луганськом. І плюс такий момент, що мені хочеться, щоб продовжували казати про Луганськ, як про українське місто, котре створило і дало дорогу митцям, котрі не забувають про місто, не дивлячись на те, що воно в окупації, і продовжують його просувати. У мене нещодавно був проєкт «Артефакти пам’яті», де я співміщала свої старі знімки, дитячі, і місця з Google Maps, котрі були для мене важливі, коли я жила в Луганську.  Я їх знімала на дитячий фотоапарат з термопапіром, і потім поверх я розписувала їх маркерами, якісь свої думки… Тому що мені хочеться, щоб Луганськ продовжував жити в українському контексті.

До речі з Луганську, взагалі з Донбасу в нас походить багато митців, літераторів, поетів, поеток, наприклад,  Ія Ківа,  Олена Стяжкина, Володимир Рафєєнко, Любов Якимчук, вони презентують Україну на багатьох міжнародних фестивалях, і, звісно, це українські автори. Але, ось ви приїхали в Одесу, і як це було? Одеса, як вона себе сприймає, як вона вас сприймає? 

— Я досі не можу до кінця звикнути до Одеси, тому що це зовсім інший ритм життя, це зовсім інше ставлення людей один до одного, тому що, зазвичай, мій улюблений приклад, якщо ти домовився в Луганську, що ви зустрічаєтеся о восьмій ранку, то навіть якщо ти в попередню ніч, ще о  сьомій ранку був у дим, то о восьмій ранку ти будеш там, де ви домовилися. В Одесі це не завжди факт. І я дуже радію, коли зустрічаю в Одесі людей, які вміють приходити, коли домовилися. Це навіть проблема у роботодавців, що якщо ви домовляєтеся на десять співбесід, дай бог, щоб пройшли хоча б три.  Мені було дуже дивно, коли я приїхала в Одесу, і там о дванадцятій ранку йдеш по вулиці, якісь там кафешки, і кафешки повні людей. У мене було питання – коли ці люди працюють?  Ну, там спочатку можна було списати, що це на літо люди приїжджають, але пори року мінялися, а наповненість кафешок – ні. В Одесі для мене, як здається, трохи легше проявлятися, тому що більше людей і на кожну конкретну людину менше уваги. З одного боку, це важче, тому що якщо ти хочеш заявити про себе і бути яскравим десь на вершині, то в тебе шалена конкуренція, тобі приходиться прикласти неабиякі зусилля. А з іншого боку, якщо ти хочеш десь сіреньке в куточку щось собі робити, щоб на тебе ніхто не звертав увагу, то також можна заховатися і робити собі своє. 

Ваш переїзд  до Одеси був пов’язаний з війною? 

— Так, це був жовтень 2015 року, тобто я вже майже рік провела в окупації і сталася така нагода, що  колишньому чоловіку, з котрим ми тоді були одружені, знайшлася робота в Одесі,  і спочатку переїхав він, там пройшов випробувальний термін, знайшов квартиру і потім вже переїхала я і перевезла всю свою родину, тому що мені було важливо, щоб мої рідні не залишались в окупації.

Скажіть, будь ласка, а якийсь є досвід окупації, з яким би ви хотіли поділитися з читачами? 

— Ну, це насправді такий момент… коли я після того, як переїхала до Одеси, потрапила перший раз до психолога і почала працювати зі своїм ПТСР, я зрозуміла, що я не можу їй розповісти все, тому що мені шкода людину, тому що я не хочу, щоб якісь мої спогади, котрі грузять і тривожать мене, грузили і травмували цю людину. Тому хочеться єдине, що сказати: не засуджуйте людей, котрі залишилися по тим чи іншим причинам в окупації, тому що ми ніколи не знаємо, чому саме вони залишилися. І казати, що усі, хто залишилися, це сепари, це неправильно. Інакше б не було руху «жовта стрічка», якщо не знаєте, то дуже рекомендую почитати. Інакше б там не було диверсій, які відбуваються безпосередньо в окупованих містах. І люди, котрі залишилися там, і котрі мають проукраїнські погляди, вони кожен день просто ризикують своїм життям. Тому що в будь-який момент будь-хто, сусід, знайомий може на тебе донести, або до тебе приїде воронок, і ви поїдете на підвал в гіршому випадку. Або в кращому випадку тебе просто поб’ють в квартирі, а звертатися до медиків  заборонено. 

Мені колись віз таксист, водій, який теж виїхав з окупації, йому потрібно було з кимось поділитися своїм досвідом. А якщо ти їдеш отак, ти чужа людина, і це легше завжди. Тому я завжди слухаю. Він казав, я був на підвалі, мені дуже звезло, тому що мені тільки зламали руку. Бо  те, що я там бачив і чув,  про це я навіть не можу розповідати. А так, каже, звезло.  Скажіть, а початок повномасштабної війни –  це був для вас якийсь неочікуваний шок? 

— Я знала, що росія не зупиниться і що це буде. Але коли почали готуватись, тривожні чемоданчики все таке, то з одного боку я розуміла, що так ось воно зараз почнеться, а з іншого боку в квартирі з тривожного була тільки я. І тривожний чемоданчик я збирала 24-го під вибухи. Потім, коли його розбирала, дуже сміялися, тому що людина, котра має досвід війни, збирала просто, що підверталося під руку, якісь більш емоційні, ніж логічні такі речі. Тому якось так. 

Я завжди шкодую, що я забрала з собою те, що потрібно, а не те, за чим я сумую. Якісь дрібнички, пам’ятні речі, які там придбалася чоловіком, все це залишилося. А потрібні речі їх можна потім якось купити, достати. Але ось це дуже шкода.

— Це дуже сумно, що в Луганську залишилася більшість альбомів. Тобто ми якісь там дитячі, саме-саме важливе, це ми вивезли, але старих фотоальбомів дуже багато залишилося там. 

Скажіть, будь ласка, є щось, що ви бажали додати до цієї розмови? Щось для вас дуже важливе.

— Це, мабуть, те, що людям треба усвідомити, що оголеність це не завжди про сексуальність. Що оголеність — це просто базовий стан, якщо йдеться про людину. Гола людина, одягнена людина – це, по суті, однаково. Просто питання наявності одягу. Ми ж не сексуалізуємо голих дітей, якщо йдеться не про якихось девіянтів. То чому, коли ми бачимо голого дорослого, ми одразу вважаємо, що він якийсь сексуальний збоченець? 

По-перше, це залежить від того, де ми його бачимо. Якщо я побачу голого дорослого, наприклад, в якомусь супермаркеті, я мабуть замислюсь, чи в нього з головою все гаразд, чи він там епатує, чи щось таке. А так, звісно, для мене, як для людини, яка намагається рефлексувати, оголеність — це, скоріше, про вразливість. Тому що, якщо ми одягнені, ми якось так конструюємо свій загальний імідж і можемо навіть бути трошки їм задоволені. Але якщо ти голений, то люди бачать все. Всі твої операційні шрами, всі твої, я не знаю, всі твої вади. І я би цього, мабуть, і не хотіла. А ось ви кажете, що оголеність — це притаманне. Це притаманне, так, якщо ти довіряєш партнеру. А якщо ти в чужому осередку, то як? 

— Ну, я як людина, котра має досвід натурництва, де там було багато художників, котрих я, в принципі, вперше бачу в житті, для мене, коли я оголена, я є я. Те, що відбувається навколо, ти в певної мірі контролюєш, тому що ти доросла, усвідомлена людина. Ось. Не знаю. Для мене немає проблем. Мабуть, до речі, це після, якщо повертатися до теми лікарень, це як після пологового, коли, в принципі, там нікого не цікавить – ти вдягнена, або роздягнена. Що ти відчуваєш? Ти просто шматочок м’яска,  з котрим їм треба провести якісь маніпуляції. Вони ж не будуть там щось пояснювати тобі, ні. І це спочатку був для мене дуже травматичний досвід, тому що ти відчуваєш свою об’єктність. Мабуть, ще й від цього прийшло бажання собі суб’єктивувати свою оголеність і привласнити її собі. Повернути її собі.

Тобто я не дарма проводжу паралелі між лікарнею і такими проєктами, як цей. Але такий проєкт мабуть, має ще  психотерапевтичну функцію, яку лікарня не ставить перед собою. Саме в цьому і різниця.  До речі. Ось ви тут кажете, що оголеність і сексуальність це не завжди одне й те ж. Ось, як на мене, сексуальність пов’язана зі заборонами. Тобто загалом, для людства. Сексуальне це те, що заборонене. Те, що не демонструють в побутових, нормальних умовах. Тобто, якщо ти ходиш оголений і це соціально прийнятне, то це не є сексуальне. Якщо це соціально заборонене, це сексуальне. Якщо твоя, я не знаю, ліва п’ятка, і всі кажуть, що ні, ні, ліву п’ятку ніяк ми не можемо показувати, тому що це дуже еротичне і все таке, то це буде сексуальне. Тобто, сексуальність, скоріше, сидить в наших головах. Якщо я правильно пам’ятаю,  у японок найсексуальнішою частиною тіла вважається потилиця і частина шиї. І ось, якщо жінка припускає трошки комір, то вона вже повія. І це служить ознакою того, що вона повія. Тобто, я би не стала так просувати оголеність як норму, тому що це залежить скоріш від того, що в даному контексті соціуму вважається сексуальним, а що ні. 

— Ну, наприклад, в нас чомусь вважається, що якщо ти ходиш оголений вдома, це дивно. І обов’язково повинні бути закриті вікна, штора, або, не дай Бог, побачить вікно дитина. І у мене питання, чому дитина буде дивитись в моє вікно, і чому вони не навчили не дивитись в чужі вікна.

Зараз дуже важко відрізнити приватне від публічного. Соціальні сторінки, мережі. Ось я зараз подумала, що ми робимо гігантську помилку навіть протягом цього спілкування, тому що ми урівнюємо між оголеними в житті і оголеними в мистецтві. І це зовсім різні ситуації. Тому що мистецтво переробляє те, що є реальністю. І там ми захищені саме актом мистецтва. Але в реальності ми вразливі, кожен по-своєму. Жінка вразлива, як жінка, бо вона ніяковіє своїх умовних вад,  але ж з а чоловік вразливий, тому що він не владний над собою в певних ситуаціях, і одяг це така захисна броня, яка має певну функцію. Тому зараз ми робимо гігантську помилку, якщо ми урівнюємо мистецтво і життя. Чи так це чи ні?

— Мені здається, що як казав Лесь Курбас «Театр повинен бути сьогодні таким, яким суспільство буде завтра», і мистецтво повинно за собою підтягувати суспільство, і вносити в нього ідеї і просувати сенси. Тому мені здається, що не можна і ставити повністю знак рівності, але не можна і повністю його прибирати. Тому що це ну такий момент, як і мистецтво є частково відображенням реальності, так і воно повинно бути його рушієм. 

…. До речі, я читала, що війна і еротика пов’язані нажаль тісніше, ніж нам би хотілося. А як ви вважаєте?

— Війна це смерть, а коли смерть близько – відчайдушно хочеться жити. А чогось більш живого і про життя, ніж еротика важко й вигадати. Це і з точки зору біохімії так працює. Якщо не занурюватись у вплив кортизолу і тестостерону, то еротика це просте, але дуже потужне джерело допаміну, а обійми і секс – окситоцину. 

Розмовляла Марія Галіна

Transcribed by TurboScribe.ai (принаймні за допомогою – МГ.).