Минулого тижня в нас відкрилися три виставки, про які варто тут поговорити.
Перша — це виставка мариністики « проєкт «КуклЬтура», відкриття якої пройшло в Одеському музеї західного та східного мистецтва (Пушкінська, 9).
Профспілка робітників морського транспорту України разом із Молодіжною радою, ВСП Фаховий коледж морського транспорту НУ ОМА напередодні свого 80-річного ювілею презентували міждисциплінарний проєкт під егідою морського амбасадора доброї волі IMO(Міжнародної Морської Організації). Мрії про море, історія морських традицій, архівні матеріали щодо морської професії, – все це можна побачити в роботах художників та майстрів з різних міст України. Про такі, «збірні» виставки писати важкенько, бо вони, буває, об’єднані тільки концепцією – в даному випадку темою моря. Тому разом в одних стінах опинилися роботи Сергія Ільїна, мабуть просто з його ювілейної експозиції «TERRA SILENTIUM» (бо там на задньому плані море, що ще треба?), вишукані фантазії на тему старовинних морських мап Олени Сердюченко з серії «Чорноморські хтонічні істоти», елегантні монохромні ціанотипії на акварельному папері Сергія Гуменюка з серії «Судноремонтний завод», фантастичні пейзажі Валентини Юденкової, класичні вже «Дощові сни Босфору» Сергія Поляничко, безхитрісні але милі акварелі Наталії Куліковської, тривожно-похмурі суггестивні напівабстракції Валерія Юхимова, і авжеж парусники у пляшках, морські біноклі, висушена риба-куля, секстант, корали та ляльки в тільняшках.
Тобто такі виставки це завжди певною мірою те, що дали на експозицію небайдужі люди. Життя вирувало також завдяки студентам коледжу морського транспорту, які відкрили виставку під звуки свого оркестру і взагалі дуже раділи можливості провести час в стінах музею, а не на заняттях. Що мені здалося важливим та показовим, що тема війни тут майже зовсім не прозвучала. Може й на краще, бо море – це про мир та мости між народами (море єднає, а не розділяє, як казав колись Жак Елиасен Франсуа Марі Паганель), й наше море, незважаючи на те, що в ньому зараз плавають не тільки русалки, а й смертоносні міни і ворожі кораблі, це про зерновий караван, про радість і мандри, і най воно буде таким завжди.
Інша виставка якраз про війну. Одеський муніципальний музей особистих колекцій імені О. В. Блещунова (Польська, 19) презентував міжнародний україно-естонський проєкту «Lament of Kherson region». «Лемент Херсонщини» — це повністю рукотворна книга, створена за середньовічними технологіями українськими та естонськими художниками» (з прес-релізу). Учасники проекту зібрали реальні історії сучасного Херсону – вся історія Херсону в часи повномасштабної війни, від її початку – через окупацію, звільнення, підрив ГЕС – до щоденних обстрілів, які відбуваються прямо зараз. Сторони проєкту: Херсонське обласне відділення Соціологічної асоціації України (Україна) та Центр української культури (Естонія). Проєкт підтримує Європейський Союз за програмою «Дім Європи». Вся книга від обкладинки (важкенької) до паперу зроблена та розмальована вручну.
Художниця Марія Апрятова, яка презентувала проєкт і була його учасницею, одеситка, за фахом ілюстраторка дитячих книжок, яка спеціалізується на живій природі*, розповіла, що книга умовно поділена на чотири розділи: вогонь, вода, земля та повітря. Кожен розділ відповідає певному періоду в житті сучасного Херсону. 10 обраних на підставі конкурсу митців України 10 днів створювали її в Талліннській резиденції, ілюструючи 52 історії людей, які пережили навалу.
Про чоловіка, який під час підриву Каховської ГЕС взяв човен, та пішов рятувати всіх тварин, яких зустрічав – не тільки котів та собак, а їжаків і ящірок. Про рибаків, яких обстрілювали з лівого берегу, але вони все одне ходили на риболовлю, бо ж риба пре. Про жінку, що розповіла, як її чоловік ходив на двір спостерігати обстріли, бо ж захоплююче видовище, поки не отримав контузію… І багато інших історій.
Це мабуть найпотужніший проект, який показали музеї Одеси в травні, без огляду на його камерність: він має загальну цілісну концепцію та відповідне художнє рішення, його кінцевою метою став артоб’єкт, який являє собою потужній атрефакт-літопис, він має безпосереднє відношення до сучасності та її художньої рефлексії і апелює як до естетичного почуття, так і до спільного травматичного досвіду глядачів.
Книга мандрує Україною, пізніше вона поїде до Херсону, але її дім в Таллінні, де вона і створювалася під керівництвом Анатолія Лютюка. Чекаємо на цифрову версію, бо робота варта того, щоб її побачило якомога більше народу.
З роботами Марії Апрятової можна познайомитись тут.
І нарешті мабуть найспірніша презентація тижню. ONFAM / Одеський національний художній музей (Софіївська, 5а) відкрив виставку-лабораторію Ольги Штейн «Ти годуєш їх, вони годують тебе.
Нічого спільного», яка, як каже реліз «присвячена оприявленню та спогляданню процесу ферментації як художнього образу. Мисткиня вносить в тіло музею бетонні споруди створюючи захищений, але обмежений простір ніби придатний до процесу зброджування та розведення нових біологічних культур, досліджуючи процес ферментації як можливу структуру взаємодії і для людей». Музей, згідно з концепцією – це тіло, яке треба захистити (збудувавши умовні стіни), і в якому проходять певні біологічні процеси. Сама художниця, яка презентувала побудовані в виставковій залі музею стіни з білої цегли та «біоматеріали» (пластикові контейнери зі зразками), почала свій виступ зі слів, що вона так не хвилювалася, презентуючи роботи в Лондоні та Парижі. Якщо вона презентувала їх в Тейт та Помпіду, це не дуже зрозуміло, бо то дуже круті локації навіть якщо порівнювати з ONFAM. Якщо ні, то таке хвилювання цілком зрозуміло, бо все ж таки ONFAM – це марка, не в останній час завдяки Олександру Ройтбурду, який зробив потужний вклад в репутацію музею. Його ім’я до речі в презентаційному виступі прозвучало.
Але тут мабуть треба сказати ось що. Чим абстрактнішим, умовнішим є об’єкт, тим легше їм оперувати і приписувати йому будь які довільні змісти. Морський пейзаж, наприклад, звісно може нести на себе додаткові сенси, але при тому залишається морським пейзажом. Грубо кажучи, якщо більш-менш традиційне мистецтво – це про естетику (воно так чи інакше, але апелює саме до естетичного почуття глядача), то умовно «сучасне мистецтво» – це про семантику. Але семантика – річ підступна, бо знак може означати все, що ми самі йому здатні приписувати; так Х залежно від контексту, може означати хрест, перекреслення будь чого, літеру «ха» в слов’янських абетках, літеру «ікс» латинської абетки, символ Х в математиці та цифру десять в римському численні. Тобто це, перепрошую, залежить виключно від концепту денотата. Так і тут: цеглу та стелаж з «біоматеріалами» можна інтерпретувати як «тіло музею», а можна, припустимо, як еволюційний шлях від первинної матерії до перших забудов… А можна як «сніданок будівельника».
Оскільки тема війни – потужний тригер, то мене трішки насторожує можливість маніпуляцій, яких зараз може виникнути чимало, бо тут спрацьовує саме вербальна, суто зовнішня відсилка до тригера; не стільки художня, скільки семантична конструкція, що може бути побудована навіть навколо порожнечі. Тобто ми маємо умовний знак тригеру, візуальна інтерпретація якого цілком передовіряється глядачам. До того ж, на жаль, саме в даній галузі, яка спирається на суто ситуативну семантичну розшифровку об’єкту, важко сказати щось нове – після того, як тема інтерпретації знаку майже закрита саме завдяки знаку; шляхом найрадикальнейшого висловлювання; від «Чорного квадрату» Малевича та пісуара Дюшана до біологічних конструктів Херста. Тобто тут ми маємо покладатися навіть не стільки на креаторів, скільки на кураторів, бо коли йдеться про «сучасне мистецтво» такого типу, саме вони визначають, що є мистецтвом, а що ні.
Текст: Марія Галіна
