Літературознавець Михайло Назаренко кілька років працює над антологією української літератури кінця XVIII – XIX століття під назвою «КРІМ КОБЗАРЯ».

1846, 1847, 1864, 1876–1878, 1881–1886, 1888, 1889, 1892–1894.

Філологи мають бути вдячні Якову Щоголеву: не кожен поет друкує у своїх збірках твори в хронологічному порядку, та ще й датує кожен. Тож величезні прогалини – сімнадцять і дванадцять років, коли Щоголев не писав геть нічого, – одразу впадають в око. (І, перш ніж я перейду до питання «чому?», одразу скажу, щоб не повертатися пізніше: Щоголев, а не Щоголів, як його в нас часто називають із дивного ономастичного патріотизму. Сам поет наполягав на тому, що його прізвище не українізується аж настільки.)

У Щоголева були всі шанси стати «молодим талановитим поетом». Писати вірші його заохочував уже вчитель Харківської гімназії, і в сімнадцять років Щоголев друкувався в петербурзьких часописах – російською мовою, звісно. В університеті він звернув на себе увагу найпомітніших харківських літераторів – Ізмаїла Срезневського і Амвросія Метлинського; вони, за спогадами Щоголева, «перетягли» його з юридичного факультету на філологічний, і російські вірші почали чергуватися з українськими – про могили, козака Климовського, знов могили, від’їзд гайдамака… Молодий Щоголев був не кращим і не гіршим з харківських романтиків – абсолютно середнім, – і його мала спіткати така ж доля, як й інших: кілька опублікованих віршів і мовчанка до кінця життя.

Але у Щоголева було хоча б виправдання – або він переконав себе, що це виправдання. Харківський альманах «Молоди́к», де він друкувався, систематично, випуск за випуском громив Бєлінський. Критика не відрізнялася різноманіттям: Бєлінському дуже сподобався власний жарт про те, що в Україні (даруйте, «на Украйне», сиріч Слобожанщині) поетів більше, ніж читачів. Щоголева згадувано лише в загальних переліках, але через багато років поет твердив, що Бєлінський його «четвертував». «Теперь это кажется смешным, а тогда было досадно».

Нещаслива доля спіткала і наступну порцію віршів, які Щоголев 1846 року віддав до «Южного русского сборника» Метлинського: в книжці вони так і не з’явились – можна гадати, не без втручання цензури. Принаймні, сам Щоголів у передмові до книжки «Ворскло» твердив, що причиною стало непристойне слово «воля». Іронія в тому, що цензура заборонила і цю передмову.

Через треті руки неопублікована добірка потрапила до Куліша, і той, не знаючи, хто такий Щоголев і навіть як його ім’я, надрукував у альманасі «Хата» (1860) п’ять віршів – у тому числі той крамольний, з «волею». Куліш був певен, що це «первоцвіт», тобто дебют поета (ось якою мірою були вже забуті харківські альманахи 1840-х років!), і здивовано писав, що вірші Щоголева одмінні й від Шевченкових, і від народних пісень.

Щоголев узагалі не знав, що його вірші пішли світами. Лише 1864 року його запросили у гості, й хазяйка заспівала нову пісню композитора Алоїза Єдлічки «Ой, у мене був коняка…» на слова невідомого автора. Невідомий автор був уражений і вперше за багато років написав іще чотири вірші спеціально для Єдлічки.

І знов замовк. Черговий занепад українського руху, цього разу після Валуєвського циркуляру: для кого писати, де публікуватися? Головне ж – вочевидь, не було внутрішньої потреби: певна ознака аматора. Вживаю це слово цілком нейтрально: аматор – це той, для кого певна справа лишається тільки хобі, тим, що можна покинути, аби потім, можливо, колись і повернутись.

Як не дивно, Щоголев повернувся – єдиний із харків’ян, що замовкли в 1840-ві роки.

1876 року через спільного знайомого письменник Олександр Кониський попросив у Щоголева вірші для альманаху. Той неохоче (неохоче!) написав два. Його діти прочитали і почали вимагати ще. І він почав писати – так, ніби тих багаторічних перерв зовсім не було. І нічого – навіть Емський указ не знеохотив, хоча надрукуватися знову (вперше після 1860 року) поет зміг лише 1881-го. 1883 року, коли Щоголеву вже було під шістдесят, вийшла перша його збірка «Ворскло». Річку в книжці згадано аж один раз, і назва настільки здивувала читачів, що довелося пояснювати: «[…] это было долгом памяти и благодарности поэтической реке, орошающей волшебные по своей красе местности, – родной реке, вспоившей и вскормившей мое детство, отрочество и юность и вдохнувшей в меня первые поэтические мечты».

Ворскла – річка невелика, але чиста і живописна: Щоголев скромно вважав такою і свою поезію. А от епіграф із Книги Йова (14:7–9), як пояснював автор, стосується не його самого, а української літератури: вода ще може відродити старе зрубане дерево. Повернення до слобожанського ландшафту стає символічним народженням-через-смерть. (Нічого не нагадує? Йогансен? А через нього Жадан? Про прямий вплив Щоголева, звісно, не йдеться, принаймні у випадку Жадана.)

Друга й остання збірка поета, «Слобожанщина», з’явилася в книгарнях 30 травня 1898 року, в день похорону Якова Щоголева.

Двадцять років праці – а не п’ятдесят, як могло бути. «Работа моя, как разъяснено в “Ист[ории украинской] лит[ературы]” Петрова, капризная, странная, случайная и поздняя». Сказано іронічно, але точно. І саме тому, що праця була пізньою, Щоголев переніс у 1870–1880-ті роки і теми, і форми романтики 1840-х: якщо не дивитися на дати під віршами, перехід буде не дуже помітним. Порівняйте вірш «У полі» (1846; у виданні Куліша – «Гречкосій») з написаною через тридцять вісім років «Останньою Січчю»:

Ти бажав знайти руїни.

Де остання Січа вмерла?

Не шукай: доба бігуча,

Як усе, і їх пожерла!

Онде швандяють по хатах

Гречкосії, хлібороби, –

Володільники убогі

Запорожської худоби.

Різниця та, що в першому вірші Щоголев знайшов образ, водночас і конкретний, і символічний, а в другому обмежився лише традиційною риторикою.

Таких повторень загальних романтичних місць у нього чимало, навіть забагато – на кращому технічному рівні, аніж в інших харків’ян, але тим не менш. До умовної туги за минувшиною (умовної, бо насправді Щоголів зовсім не ідеалізував козаччину) додається сентиментальна релігійність, подібна до Основ’яненкової, тільки в меншій пропорції, а ще – відверта зневага до всього «сучасного», від адвокатів до комуністів («Степ», «До бурсаків» тощо).

І, звісно, неминуча «соціальність» – але це вже під впливом поезії другої половини століття. «Ворсклу» відкриває вірш «Струни» (1877) – каталог усього, за що ми не любимо українську поезію другої половини ХІХ століття:

Бачив я, як сильні правду

Бішено топтали,

Як у бідного багаті

Крихту одривали;

Як сіро́ма попідтинню

Згорблена тулялась;

Над роботою за скибку

Кров’ю обливалась…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Все я бачив; од усього

Серце надривалось, –

І тоді журливе слово

На папір прохалось.

Найдивніше, що при цьому Щоголев уважав свої твори чистим мистецтвом.

«[…] в моей поэзии нет ни к кому ненависти, ни тенденций; слово лях встречается всего один раз, слово жид не более трех, новых веяний – Боже сохрани! убеждений своих я всю жизнь не меняю, с словом поэзия не шутил, признавая достоянием ее только вечную истину, вечную правду; в блестящих стихах Некрасова читал модное бунтарство и знал, что слава его лишь в данное время, в известном кружке и не переживет его смерти».

Нема причин не довіряти Щоголеву, але приклади, які він наводить, вочевидь суперечать його поетичній практиці. Скільки разів Щоголев згадував жидів, я не рахував, але у чудовому «Степу» (1877), класичній пейзажній замальовці, раптом виникає рядок «Закишать жиди, як черви…», що його, разом з усією строфою, зазвичай не друкують у виданнях для дітей. Вочевидь, це не так ідейний антисемітизм, як запозичення із Шевченка («Спи ж, повитий жидовою…»), і функція цього рядка одна: маркування традиції, вже яка вона є. Проте це в будь-якому разі не є існуванням поза «тенденціями».

Так само з Нєкрасовим: хай би як Щоголев до нього не ставився, а вплив російського поета очевидний, і на рівні тем, і на рівні метрики. «Про́кіп настав, наступило і жниво: / Ось зажовтіла за нивою нива…» – «Поздняя осень. Грачи улетели, / Лес обнажился, поля опустели…»). Чому так?

Щоголев проскочив – точніше, промовчав – епоху Шевченкових епігонів, – і вже в 1870ті, водночас із Михайлом Старицьким, почав збагачувати метричний репертуар української поезії, переносячи в неї російські моделі. Найраніші твори Щоголева відтворюють мелодику Жуковського і Батюшкова, пізні – поєднують Нєкрасова і Фєта, яких в російській культурі вважали абсолютними антагоністами. Класична «Осінь» (1881) перебуває в тому ж колі асоціацій, що й незлічені російські поезії, написані тим же тристопним хореєм. То лише для покоління Лесі Українки не тільки й сонця, що у російському вікні.

Значення і таланту Щоголева це не применшує: відійти від інерції шевченкових епігонів було потрібно будь-якими засобами, через будь-які впливи. І Щоголев це зробив, хоча коломийок ще і в нього немало: цей розмір став такою ж метричною ознакою української поезії, як котляревщина була ознакою стильовою.

Сам Щоголев не дуже всерйоз ставився до цього боку своєї поезії – або, радше, до тих, хто приділяв віршовій формі занадто уваги: «[…] такой ученый и тонкий критик, как Огоновский […] делает важное открытие, что я пишу и ямбами, и трохеями, и спондеями. От як!» Значно важливішою для нього була мова: Щоголев пишався тим, що «двинул язык вперед и русским уже не понятен». «[…] мною из первых, как замечается некоторыми, прорублено окно в интеллигентные покои, ибо малорусская поэзия обращалась до сих пор в кругозоре жизни одного простонародья […]». Це, звісно, непряме протиставлення своєї поезії Шевченковій. І далі – питання: «[…] где же мы возьмем теперь слова для выражения многих понятий, если, переходя из сферы простонародной к литературе образованной, будем писать о чем-либо повыше сказки о рябой курочке?» Відповідь Щоголева: слова слід брати з народної мови, за потреби розширювати або змінювати їх зміст і лише у крайній потребі вигадувати нові. Щоголев, з одного боку, жалкував, що недостатня розвиненість мови в’язала йому руки, а з іншого – пишався тим, що знайшов усе для себе потрібне в живій мові. (Він не був певен лише у вживанні одного слова – того, котре якраз і стало загальновживаним: «юнак».)

Роз’яснювати свої принципи Щоголеву довелося, бо для багатьох читачів його словник виявився заскладним і надто примхливим. Вірш «Келих» (1882) є водночас і алегорією праці поета над мовою, і демонстрацією такої праці. Недивно, що критики писали про «роблену мову» і дорікали, ніби «уживання технічних слів доведено до надміру і ними зовсім задушено поетичний задум твору». Уявіть тепер, наскільки самотнім був Щоголев і якою мірою публіка була не готова прийняти самоцінність і самодостатність поетичної мови. «Сни́церу дата урочна робота…»: навіть за розміром і фонетикою цей вірш готує появу Лесі Українки («Слово, чому ти не твердая криця…»). Так, у Щоголева вийшло краще; так, якщо ви не знаєте, хто такий сницер, тим гірше для вас.

В українському ХІХ столітті після Котляревського Щоголев не знає собі рівних за точністю і детальністю бачення світу. Точність і багатство мови є наслідком цього – чи навпаки, любов до незвичних слів і зворотів вимагала від поета побачити все, що цими словами можна описати?

Млодью і цвіче́нем ми тоді пишились,

В стекла веселкові восліпи дивились:

Фарбами з бакану, ярі і цинобрі

Пензель краєвиди нам писав на обрі.

Як в огню, на скелях вежі піднімались;

В оболоках легких кораблі качались;

На високі гори налягали гори;

Верх їм корунили лаври й сікомори…

(«Братерство», 1884)

Це і є поезія як вища форма мови – але, на жаль, Щоголев відчуває необорну потребу висловитись на соціальну тему і переводиться на банальність:

Опісля ж, як з меншим іноді стрівались,

То й признать при людях злидаря боялись:

Так орел, осягши скельної вершини,

Дивиться зневажно на малі тварини!

Інерція, очевидно, неусвідомлювана і тому нездоланна. Можу це твердити, бо кожного разу, коли Щоголев відчував розходження власних смаків зі вподобаннями епохи, він умисно йшов на конфлікт. Ціни на свої збірки він встановлював такі, щоб пересічний читач не міг їх собі дозволити: «Ворскло» коштувала 1 крб. 35 коп., а «Слобожанщина» – карбованець, при тому, що зібрання творів Котляревського чи Шевченка можна було купити за 35 копійок.

Не так часто у Щоголева трапляються вірші, які існують поза соціальним і поза часовим: тільки поет і світ. Але вони є. Ось пізній шедевр, «Листопад» (1888), в якому вже видно майбутнього Рильського, як у «Келиху» – Лесю Українку.

Звелося літо, і не знать,

Як день за днем минув,

І серпень дав, що можно дать,

І вересень майнув…

Морозний вітер в гай і ліс

Подув з холодних міст

Й нещадно з дерева обніс

Червоножовтий лист.

І висне небо в ті часи,

Немов циновий дах,

І стигнуть краплі від роси,

Як сльози, на гілках.

А ти, що осені настиг,

Та просвітку не знав,

Чи хоч єдиний лист зберіг,

За котрим жалкував?

І чи хоч краплю теплих сліз

Зоставив від весни,

Щоб плакать так, як плаче ліс

За літом восени?

«[…] если только не погибнет наша народность, то на моей родине и время для моей поэзии придет спустя лет 25–30 после моей смерти», – впевнено писав Щоголев і кілька разів у останню пору життя повторював ці числа. Двадцять п’ять – тридцять років після 1898-го: час неокласиків. І коли наприкінці 1950-х останньому з них, Максимові Рильському, довелося відновлювати українську поезію після сталінського погрому, епіграфом до вірша «Почорніли заводі в озерах…» він узяв перші рядки «Осені».

Ніби на гравюрі Хокусаї,

Ліс грабовий золотом цвіте,

Щоголівське небо нависає

Над землею – «синє, та не те».

У пучок останні квіти зв’яжем,

Що морозом називають їх…

Часом можна висловить пейзажем

Те, для чого слів нема людських.

Для Щоголева пейзаж був тим же, що й для Рильського, – способом висловити щось особисте, яке інакше назавжди залишиться невтіленим.

Смерть двох дітей із чотирьох – сина і доньки, талановитих молодих музикантів.

Усамітнене життя в Харкові; двічі бував у Петербурзі, їздив у Ялту лікувати доньку, на старості зітхав, що вже ніколи не побачить Рейн. Микола Лисенко намагався будь за що розворушити «старого Щиглика»: «то спорю, то книжку підсуну, то гостей своїх наведу…» Ні, не допомагало.

Загубленість у часі. Незрозумілість – та й небажання бути зрозумілим для всіх. Двадцять п’ять – тридцять років після смерті: не менше.

Тому й «соціальність», яка так псує численні вірші Щоголева, є лише проявом непозбувної трагічності світу. Саме тому Щоголева дратували нескінченні вірші, які, за його словами, можна було гуртом назвати «Тоска за Украйну» чи «Безотчетная тоска»: «Коли ви кажете, що на Україні нарід придушений, то де ж він не є придушений? Всюди сильний душить слабого. […] Тепер той мужик, що над ним ви так плачете, не довго думатиме, щоб обідрати вас як липку, й до цього має такий хист, як і той міністр […]».

У такому світі поезія не змінить нічого, вона приречена на деградацію і зникнення. У вірші з програмною назвою «Кобзарь» (1888) Щоголев описав зовсім виродженого Перебендю: «невидющий і убогий», він уже не пам’ятає тих історичних пісень, які від нього чекають. У найкращому випадку він може заспівати Сковороду, в гіршому – «про Хому та про Ярему» чи сучасні пісеньки. Та все одно:

Грай, що хоч; бо й те ізгине

Гей, ізгине, як туман…

Грай, мій лірник невидющій!

Грай, останній з Могикан!

Збірку «Слобожанщина» вінчає «Лебідь» – звернення Щоголева до стародавнього, ще гораціанського образу співця як птаха, що залишає цей світ, – але, всупереч Горацію, не може навіть піднятися в небо.

Так, в той час, як настигає

В самоті його кінець,

Гордовито умирає

Непривітаний співець.

«Непривітаний співець» – так Микола Зеров назвав класичну статтю про Щоголева, попри те, що вже за життя той потрапив до всіх історій літератури і хрестоматій. «Непривітаним» автор «Ворскли» і «Слобожанщини» лишається і досі, хоча присутній навіть у шкільній програмі: поет навіть не для поетів, а для небагатьох читачів. І для слухачів: до альбому «Хореї козацької» «De libertate» (2018) увйшов «Гречкосій» («У полі»). Традиція не перервалась.

У полі

Гей, у мене був коняка,

Був коняка-розбишака;

Мав я й шаблю, і рушницю,

Ще й дівчину-чарівницю.

Гей, коняку турки вбили,

Ляхи шаблю пощербили;

І рушниця поламалась,

І дівчина відцуралась.

За буджацькими степами

Їдуть наші з бунчуками;

А я з плугом та з сохою

Понад нивою сухою.

Гей, гей, гей, мій чорний воле!

Нива довга, в стернях поле…

Вітер віє-повіває,

Казаночок закипає.

Ой, хто в лузі – озовися!

Ой, хто в полі – одкликнися!

Скоро все засне під млою:

Йди вечеряти зо мною!

Зву… луна за лугом гине,

Із-за хмари місяць плине;

Вітер віє-повіває,

Казаночок простигає…

1846

Степ

Іду шляхом; сонце сяє,

Вітер з травами говоре;

Перед мною і за мною

Степ колишеться, як море;

А затихне вітер буйний, –

Степ, мов камінь, не двигнеться

І, як килимом багатим,

Ввесь квітками убереться.

Он нагнулась тирса біла,

Звіробой скрутив стебельці,

Червоніє материнка,

Як зірки, горять козельці;

Крикнув перепел в ярочку,

Стрепет приснув над тернами;

По кущах між дерезою

Ходють дрохви табунами.

Тихо всюди; тільки де-де

Вітерочок пронесеться,

Та на землю із-під неба

Пісня жайворонка ллється…

Степ зелений, степ широкий!

Ще узька твоя дорога:

Тим же тут молитись можно,

Тим тут можно бачить Бога!

Тільки скоро вже і тута

Гострий плуг тебе розчеше;

Закишать жиди, як черви,

Брехунець в судах забреше…

І хто знав тебе, великий,

Як мовчав і розцвітав ти,

То побаче, що з тобою

Поробили і чим став ти;

Як од свар і од хижацтва

Над тобою світ марніє, –

Коли душу буде мати,

Знаю я – окаменіє!

1877

Осінь

Висне небо синє,

Синє, та не те;

Світе, та не гріє

Сонце золоте.

Оголилось поле

Од серпа й коси;

Ніде приліпитись

Крапельці роси.

Темная діброва

Стихла і мовчить;

Листя пожовтіле

З дерева летить.

Хоч би де замріла

Квіточка одна;

Тільки й червоніє,

Що горобина.

Здалека під небом,

В вирій летючи,

Голосно курличуть

Журавлів ключі.

Все, що зеленіло,

В’яне й умира;

Умира безслідно, –

Та воно й пора!

Квітці хоч і осінь,

Так і літо є;

Людям же й без літа

Осінь настає.

Жалко не того, що

Смерть собі бере

Знівечене роком

Хворе та старе;

А того, що й мічну

Силу і красу

Ломе, як билину,

Суше, як росу.

1881

Келих

Сни́церу дата урочна робота:

Взяв він уламок од чистого злота

І для бенкетів, запевне веселих,

Виковав сутий і ху́павий келих.

Глибоко карбами грані обводив,

Паростки й листя по стінках виводив,

Ґрони родзинок розкидав усюди, –

Каже: «Іди тепер, келих мій, в люди!

Дно твоє, келих, глибоке і чисте,

Блище і сяє, як кубло огнисте;

Ґрони родзинок заледві не дишуть,

Паростки листям прозірним колишуть».

Гонор великий, велика й шаноба

Бучній утворі запевне подоба:

Сяючи, йшов по бенкетах веселих

З чистого золота кований келих.

Повзкрай вино з його іскрами било,

Блищами мріло, струмочком кипіло;

Дружно пили з нього люди за сильних,

Славу войовників, серцю прихильних,

Ступінь послу́ги, за владу і пліки,

За ізборони блискучі й великі…

Сяючи, йшов по бенкетах веселих

З чистого золота кований келих,

Поки повзгодом мені не дістався.

Бережно я за бростки́ його взявся;

Лив, як і другі, вино в нього сміло, –

Але утомлене серце щеміло!

Серцю згадалися давнішні ночі,

Лади довішної ввічливі очі,

Віра без грані, любов без докору…

Стиснув я келих руками в ту пору!

Сплющились ґрони блискучих родзинок,

Паростки й листя прилипли до стінок,

Повзкрай прозірне вино полилося…

Що ж тобі, серце, в давнині здалося?

1882

Ялта

Казали: Ялта – Криму цвіт, –

Над нею краще сонце гріє,

І инше небо, инший світ,

І дужче листя зеленіє.

Як я спускався з хмар густих

По жовтих ребрах Шатирдага,

Здавалась в гранях скель крутих

Якась невідома повага.

На камінь з камню біг Салгир,

Вилась гадюкою дорога,

Де срібний струмінь падав з гір,

Де сакля виснула убога,

І з неї вибігши на шлях,

Як неприборкані орлята,

Лякались коней і в кущах

Ховались гожі татарчата…

Остався геть надхмарний край –

Оселя тиші і покоя,

І я спустивсь в зелений рай

Долин Аутки й Дерикоя.

І правда: Ялта Криму цвіт, –

У ніг її без грані море;

Над нею неба инший світ

І з листом лист не так говоре.

По взбіччях гір і жовтих скель

Палати в камінь повростали;

Плющі розкинулись до стель

І ґанки стіни понизали, –

Орішник широко повис;

Черешні з лаврами сплелися;

Сяга до неба кипарис,

Гілки манньолій повелися…

Сюди б спішити тільки тим,

Хто в світі все, що можна, має;

Але і тут крилом своїм

Не всіх же доля пригріває:

Я бачу неміч, блідий вид

І щоки, червінем покриті, –

Як є – захід, один захід

І з ним благаннє – «жити, жити!»

Так хто ж живіт тут знайде вам,

У кого кров уже не грає?

Ні, мабуть, щастя там,

Де є той край, що нас немає?

1883