На фестивалі Bouquet Kyiv Stage пройшов поетично-музичний перформенс «ЯR» за збіркою Маріанни Кіяновської «Бабин Яр. Голосами». Вiн розгортався одночасно як у дворі Софії, так і на основній сцені у супроводі музики, поезії та сучасного і документального історичного відеоряду. Серед глядачів вистави «ЯR» була авторка, Кyiv Daily попросив її розповісти про свої враження. 

Я занадто в тексті… в мене був дуже специфічний ефект: не просто занурення — я почала сприймати все як своєрідний метатекст. Тобто я ніби пірнула під текст. 

В якийсь момент під час перформенсу я зрозуміла одну річ, яка для мене в принципі стала глибшим потрясінням, ніж саме дійство. Я зрозуміла, що Оранта як тип ікони з піднятими благословляючими і одночасно молящими руками — це жест Мойсея (який в молитві піднімав руки). І доки він тримав руки піднятими в молитві до Бога, юдеї перемагали своїх ворогів. І в мене було дуже дивне відчуття, що в цей момент в Софії Київській сталася метафізична подія — коли Київ зі своїм метафізичним серцем — Софією Київською… власне, вчинив певну внутрішню дію відносно євреїв, які загинули в Бабиному Яру. 

I «Оранту» я багато разів бачила, і про Мойсея знаю. Але в мене ніколи не було оцього відчуття — злиття двох постатей, двох молитов, злиття двох жестів. 

Хода почалася для мене ніби в безконечному просторі, і була розширенням простору:  я йду, йду, йду і йду — так довго йду… Тобто в мене була повна зміна відчуття часу і простору. Я здивувалася: як? ЯК? Я ж знаю, що внутрішній простір Софії малесенький. Як ми можемо так довго по ньому йти? І стільки всього відбувається. 

Завжди, коли йдеться про «Бабин Яр. Голосами», в мене шоковий стан. Він може бути трошки більшим, трошки меншим. Цього разу він був дуже глибоким. Я тоді заходжу в змінений стан свідомості. Стан зміненого відчуття світу — «очудненого» — лишався в мене ще якийсь час після перформенсу. Було кілька моментів, коли я ніби легенько випадала з цього стану. У мене кілька ситуацій — на рівні образів, створених акторами — мене наче щось легенько виштовхувало з глибокого занурення. Цього я не можу приховати. Але я навіть не пам’ятаю, в якому це місці було. 

Я ж ці тексти не просто знаю. Я їх знаю. Я навіть в тому стані прокручувала собі ті тексти (голоси), які реально зі сцени не звучали. 

Певні структури я сприймала  навіть глибше, ніж їх закладав режисер. Для мене це було дійство в просторі сакрального. А коли дійство триває в сакральному просторі, в тебе немає часу на те, щоби відволікатися на якісь окремі елементи цього дійства; відповідно або ти зливаєшся з ним, або ти реагуєш на репліки акторів, на музику, на відеоряд.

В цій виставі безпосередньо працювали якісь такі чинники, які зміщували це дійство з площини театру, видовища в щось інше. І тому я не можу відділити від дійства в цілому музику чи якісь інші елементи перформенсу… Це як мама, яка любить дитину. Мама зовсім інакше сприймає свою дитину, ніж вчителька в школі, ніж сусіди в дворі. Вони всі добре до цієї дитини ставляться — вони її теж люблять, але ця любов не заполонює ціле їхнє єство. Тобто я, мабуть, сприймала «ЯR» не так, як усі решта.

Не думаю, що я зможу сказати щось про музику окремо та про виставу — окремо. Я в цьому дійстві відчувала в основному голоси. Для мене і відеоряд, і музика працювали на якомусь іншому рівні.  

Все відбувалося для мене абсолютно наживо, не було відчуття гри, не було відчуття мімесису чи ілюзії. Я думаю, що в ту годину мене можна було би вколоти голкою — і я б нічого не відчула… І навіть коли я подивилася перформенс перший раз в записі — сприйняття все одно було ще занадто свіжим. Тому про цей момент я не скажу вам нічого. 

Найближчими до того, як я це сама в собі відчувала, —  були голоси Стефана і Каті Кістень. А Половинка… Її спів наповнив мене переживанням подиву: я не уявляла, що вірш про весільну сукню з книги «Бабин Яр. Голосами» звучить як автентична народна пісня. У мене було таке відчуття зачудованості, дива. Тобто не подиву, що «О, і так теж можна». А пісня Половинки мені, власне, прозвучала як повне злиття голосу з душею. Бо до того я цей стан мала тільки один раз — коли перекладала поезію Болеслава Лесьмяна. І в нього є така балада — «Свідрига і Мідрига». Поляки кажуть, що ця балада написана на мелодію мазурки (бо там ще й описується танець). І ось я це перекладаю, причому точно за оригіналом, зберігаючи ритм і все-все, справді все, — і розумію, що це не мазурка, а коломийка. Але коли я цей текст читаю по-польськи — чую мазурку. 

Під час дійства в Софії я перший раз себе відчула творцем народної пісні. Бо Половинка заспівала цю пісню так, ніби вона завжди існувала. 

Олег Ліпцин запросив на кілька хвилин на розмову. То я, власне, питалася: «Скажіть, як я читала! Я не пам’ятаю, як я читала». Я тільки пам’ятала, як дуже боялася, що не зможу в темряві побачити букв, бо вірш, який мав прозвучати у перформенсі від автора, моїм голосом, від дуже сильного переживання випав мені з голови повністю. Але, виявляється, я його не читала з книжки, тому що не мала освітленого тексту. Я його читала в темряві, тобто я його вийняла все-таки з пам’яті, хоча в ту мить  думала, що читаю з книжки.

Якщо «ЯR» стане репертуарним, я цього вже так не буду переживати, напевно, як зараз. У більшості випадків такі речі з часом відділяються від людини, яка їх написала. І в тому немає нічого поганого. З іншого боку, я все одно тексти з книжки буду читати так, як я їх читаю. Вірші з книжки «Бабин Яр. Голосами» я читала всього кілька разів — з 2017-го року до цього моменту. Я один раз читала ці вірші в Києві в Будинку актора. Двічі  — в самому Бабиному Яру. Один раз читала їх у Львові на «Форумі видавців». Один раз на «Фронтері» в Луцьку. І один раз читала в Нью-Йорку. Я ці вірші взагалі не можу читати без абсолютного злиття. Щоразу, коли починаю читати ці вірші, я повністю занурююся в «голоси» (всім тілом зі всіма кістками, з серцебиттям, всією собою). Це не зміниться.

А як я буду сприймати «ЯR» в театрі? Я думаю, що в будь-якому разі повторення конкретного переживання (через яке я пройшла в Софії, в цьому перформенсі) — повторення цього відчуття просто не може бути. Для мене ключова містична ситуація цієї події) — власне, те, що жест Оранти злився з жестом Мойсея. Я раптом зрозуміла: євреї, знищені в Бабиному Яру, в цей момент справді перемогли смерть, як в християнській літургії. Це — перемога над смертю, ніби через воскресіння, в сенсі містерії.

Наступного дня вранці я почала думати про цей перформанс. Хотіла піти в Софію — я мала для того цілий день, до п’ятої години. Але мої відчуття попереднього вечора склалися в надзвичайно сильне переживання. Я боялася, що якщо я просто зайду в Софію, не проживши весь досвід містерії всередині себе, то переживання зруйнується і стане тільки спогадом. А мені важливо, щоб я могла повертатися в нього щоразу, як в живий досвід. 

Для мене сама Софія — дуже важливе місце. Але відчуття того, що я пережила в той вечір в суботу, — воно було таким сильним, що я наступного дня вранці не наважилася навіть підійти до її воріт.

• Поряд з професійними акторами (Олег Стефан, Катерина Кістень, Ігор Рубашкін, Наталка Костенко, Катерина Рубашкіна, Сашко Дідик, Настя Колєснікова та ін.), до вистави долучилися митці  — Алла Загайкевич, Борис Єгіазарян, Сергій Охрімчук, Максим Коломіець, Назар Стець, Елізавета Соловйова, Дмитро Пашинський, Мирослава Которович, Наталія Половинка, Антуанетта Міщенко, Євгеній Уткін.  
• Режисер — Олег Ліпцин.