Киянин Максим Гайдук, повернувшись додому із зони бойових дій на Донбасі, страждає від посттравматичного синдрому. Його особисте життя руйнується на очах, дружина подає на розлучення, він не може працювати в оточенні людей, які не мають воєнного досвіду, і жорстоко потерпає від нервових розладів. Читайте уривок з роману «Клич індички» Євгена Стеблівського.

У пошуках зцілення герой вирушає до Бессарабії, де, за словами його загиб­лого бойового товариша, мешкає єдина людина, яка здатна йому допомогти,— і опиняється у вирі не менш небезпечних і складних подій, ніж ті, що йому довелося пережити у бойових обставинах…

У романі «Клич індички» використані маловідомі документальні матеріа­ли щодо підготовки російськими спецслужбами створення так званої «Бессарабської народної республіки», яку місцеві сепаратисти планували проголосити у 2015–2016 роках. Ця операція мала розпочатися з підриву моста через Затоку, що відокремило би Бессарабію від України, а далі злочинці розраховували на військову допомогу з боку Придністров’я, Гагаузії та окупованого Криму.

Євген Стеблівський. Клич індички. Роман. — Харків : ВД «Фабула», 2023. — 304 с.

Уривок

Не кажи «ні», або хто мучив кицю

У перші місяці життя із Мрією мене, начебто, відпустило.

Мрія повернулася, як і обіцяла, через місяць, протягом якого відбувся не один, а цілих три виїзди до Авдіївки, про які вона мені не писала. Та й потім нічого не розповідала. Про війну вона взагалі майже не згадувала. Відразу по поверненні перебралася до моєї квартирки на Троєщині.

Тепер вона знову повернулася до колишньої професії. Замовлення посипалися пачками.  До того ж Мрія мала гостро модну зовнішність: звабні, швидше, зеленкуваті, ніж блакитні, очі, стрижені по-військовому скроні й довгу біляву чілку навкіс. До цього можна додати купу сережок у найнеочікуваніших місцях і фігуру вишуканої танцівниці. Клієнти чоловічої статі просто не могли їй відмовити.

Але вона любила мене, і любила як того, хто бачив і знав все те, що відчувала вона на війні. Мрія вміла заспокоїти мене вві сні — і ще багато чого.

Тим не менше, проблеми не зникли. У мене знову не було роботи. Змучившись неробством, я почав ревнувати Мрію. А коли вони з подругою вирушили до Єгипту, за ті сім днів, поки тривав короткий тур, я пройшов кола пекла.

Путівку оплатила подруга. Мене теж покликали, але я відмовився — мовляв, справи. Та і з грошима не дуже. Насправді ж просто не мав бажання. У нас війна, то який, в біса, Єгипет?

Коли ж її «вайбер» раптом перестав відповідати, я запанікував. І хоча цей  месенджер дозволяв затіяти віртуальну сварку на будь-якій відстані, я, маючи за плечима попередній досвід, стримався і перечекав шість годин. А тоді стривожився по-справжньому. Може, їх захопили ісламські бойовики? Не випадково ж у новинах повно повідомлень про конфлікти в регіоні. Коли ж увечері надійшла відповідь, що вони були на екскурсії в пустелі, де, як відомо, нема інтернету (бо яка ж це тоді пустеля?) —  виявилося, що ревнувати, і справді, нема до кого.

Потім була подорож на якійсь яхті  (звідкіля? куди? із ким?). Я остаточно осатанів. Виявилось, що на тому судні було аж сорок туристів. Спочатку всі перемерзли, як цуцики, потім натягли неопренові костюми для дайвінгу і мерзли у воді, а тоді почалася бовтанка, і всі сорок пасажирів блювали як один, аж поки не вляглися на палубі ближче до носа — бо там менше відчувається рух судна. Така собі «груповуха» на сорок учасників.

Потім Мрія знову цілу добу відмовчувалася, і я вже накатав у «вайбері» повне жовчі послання, але схаменився і не став відправляти. Лише ввечері у відповідь на її коротку репліку, чемно зазначив: «Дякую, що за останні два дні написала хоч щось!» Хоча і тут  виявилося, що для віртуальної мовчанки були певні вагомі причини.

Зрештою я замислився. Всі мої підозри і ревнощі дуже скидалися на якусь маячню. І в такому разі щось не так не з Мрією, а зі мною.

Але звідки воно, це відчуття — болюче, щемне, сповнене напівсвідомої відрази? Невже й досі дає про себе знати контузія?

Однак причина ховалася в іншому: мені реально набридло відчувати себе упослідженим. Чи, як кажуть блатні, «обіженим». Може моїй підсвідомості це для чогось потрібно? Але для чого? Дитячі травми, брак рівноваги, інвертовані страхи чи розчарування?

Усе це страшенно втомлювало. Адже й без того у житті вистачало небезпек і проблем, щоби їх навмисно створювати в розбурханій уяві.

Я почав аналізувати, на що ці відчуття схожі. Виглядало це приблизно так, як зранку, дорогою до роботи, раптом починаєш згадувати всілякі негативні речі про будь-яку людину, або про певну ганебну ситуацію. Ще й повторюєш про себе: бачиш, бачиш, яка вона ница та дурна? Як же ти досі міг так помилятися?  

Але ще більше це скидалося от на що.

Деякий час ми з Іриною жили в її сестри у приватному будиночку на Борщагівці — поки ще не мали власного житла. Сестра розлучилася, жила сама, тож нам на двох дісталась ціла кімната. П’ятирічний Ірин племінник Артемчик запам’ятався мені переважно тим, як систематично мучив їхню кішку. Кішку звали Манюня, і я не раз спостерігав, як малий Артемко, вперто сопучи, витягав ту Манюню з-під шафи, брав під пахву й виносив надвір, уп’явши пальчики в пухнасту чорну шерсть. Кішка сердито гарчала, але не робила спроб втекти і щоразу давалася хлопцю до рук. Тільки припадала до підлоги, зіщулившись, і злісно шипіла — як роблять усі її розсерджені родичі. Дивно й те, що вона жодного разу не пустила в хід свої гострі, як леза, пазури.

Опинившись на ганку, малий з найвищої сходинки жбурляв Манюню донизу. Ґанок був невисокий, не вище за два метри, тому кішка приземлялася на всі чотири лапи без особливої для себе шкоди і мчала геть.  Але Артемко робив це знову і знову, із якоюсь хворобливою насолодою і водночас із відчуттям важкої провини. А потім озирався навсібіч —  чи ніхто його не бачив?

Одного разу я почув, як малий бурмоче уві сні: «Не хочу, не хочу ставати бандітом!  Ні!». І це було віддаленою луною побаченої Артемкою телепередачі, у якій згадувалися жорстокі злочинці, які розпочинали свій кривавий шлях зі знущань над кішками та собаками, а подорослівши неухильно опинялись в тюрмі або психлікарні.

Насправді мені доводилося чути і бачити набагато гірші речі, що вчиняли хлопці-відмінники і тихі мамині доньки. Мабуть, у дитинстві та юності багато хто відчуває потребу когось мучити. Хоча би власних батьків.

Але ж має бути якась причина?

Утім, відповіді на це питання я не мав.

«Гугл» трохи допоміг: з’ясувалося, що діти роблять подібні речі тому, що підсвідомо хочуть причинити біль тій чи іншій дорослій людині. Батькам, які відмовляють у здійсненні бажань, виховательці в дитячому садку, прискіпливій учительці. Але водночас діти розуміють, що вона слабка, їй не вистачить сил на справжню помсту, і тоді вони вихлюпують приховану злість на тих, хто не в змозі опиратися, і за насильство над ким на них не чекає надто вже суворе покарання.

Тож якось вранці, упіймавши себе на поганій думці про Мрію, я сказав собі: «Стоп! Навіщо ти знову мучиш кішечку?» — і ця фраза миттєво зупинила вир моїх підозр і побоювань.

Тут і гадати не доводилося — всі ці напівдитячі проблеми, що з’явилися в мене після контузії, пов’язані із клятим ПТСР. Справа в тому, що після важких стресів людина ніби втрачає захисну оболонку і стає геть безпорадною. І цьому лише частково здатні допомогти алкоголь або наркотики.

Тоді я пошукав у мережі перелік причин, через які люди найчастіше сваряться. І виявилося, що сварки скрізь виникають через невпевненість у собі і власному «завтрашньому дні». А ще — через страх та намагання довести свою спроможність й утвердитися хоча би в очах своїх близьких. А заразом довести, що ти все робиш правильно, і не маєш піддаватися критиці.

І раптом, майже випадково, я натрапив на одну цілком банальну. Хтось радив: якщо не хочеш сваритися із жінкою — ніколи не кажи їй «ні». Мовчки вислухай її аргументи — і зробити все на власний розсуд, себто навпаки. Це буде сприйняте набагато прихильніше, ніж ото твоє «ні». Бо «ні» — це насправді діра у відносинах, провал, катастрофа. Воно насамперед означає «Ти мене не кохаєш!». Жодна жінка не повинна чути це слово, бо воно вбивче для жіночого самолюбства.

Незважаючи на банальність, мало хто бере це до уваги. А мені навіть стало цікаво. Я побачив у цьому нові можливості і шлях до інших відносин із Мрією — і мені гостро захотілося поекспериментувати.

А чому б і ні?