Синтетичне «Кино»

«Кино»

13 березня у київському Палаці спорту виступить російський гурт «Кино».

На сцені  з’являться у класичному складі. В основі концерту  – оцифрований з оригінальних багатоканальних записів голос лідера «Кино» Віктора Цоя. Він загинув 1990-го. Шоу буде супроводжувати відеоряд з графіки, анімації, архівних зйомок.

Як людині, яка була особисто знайома з Віктором Цоєм, вам мабуть не один раз ставили питання «як би він відреагував на теперішні стосунки Росії та України, на Крим та Донбас» ? — питаю медіаексперта Олексія Ковжуна.

—  Питали багато, так. Розмовляли про це з режисером Сергієм Лисенко (влітку 1986-го  Віктор Цой  знявся в його дипломному фільмі «Кінець канікул». За легендою саме в Києві музикант написав пісню «Спокойная ночь». На рядки: «Город стреляет в ночь дробью огней» Цоя надихнув вигляд на правий берег Дніпра з вікна готелю «Славутич». Крім музикантів «Кино»  в картині взяли участь Олексій Ковжун, Світлана Ніколаєва. автор). 

Зійшлися на тому, що, скоріш за все, він був би мегазіркою у Південно-Східній Азії. Міг би собі дозволити не помічати, що відбувається тут.

Мені дуже легко екстраполювати, наприклад, на питання  «а якби дожив Єгор Лєтов?» з яким ми розісралися всмерть, коли той вступив в націонал-більшовицьку партію. Він би точно був на Донбасі, бо «Винтовка — это праздник. Всё летит в п…зду!». З Цоєм ситуація абсолютно інша. Він підключався до колективної підсвідомості. Його цікавило, що відбувається в зламні періоди  глибоко персональні. Згадайте «Я знаю, что ты живешь в соседнем дворе». Коли в нього «Мы ждем перемен» — це історія суспільна, але глибоко персональна.

Будь-які підлітки, щоб зайняти своє місце під сонцем, мають якось зсунути тих, хто зараз у світі панує. Тобто зміна відбувається через заперечення того, що є. «Не хочу бути, як мої батьки». Потім, звичайно, зрозумієш, що  у них є й добрі риси, але коли ти підліток, говориш «та ні, не буду як ви». Це важливий посил та потужна сила, завдяки якій відбуваються зміни в суспільстві та, вибачайте, прогрес. 

За ще однією легендою Віктор Цой дуже рідко давав концерти в Києві.

— Казали, що приїздив з Майком Науменко. Але мені в пам’яті залишився лише один виступ «Кино».  Відразу після зйомок у Лисенка  знайомий вирішив зробити концерт  у «Будинку вчени»”. Це такий маленький особнячок біля Золотих воріт. Я нещодавно був у тому академічному залі,  здивувався навіть як нас туди пустили. Квитків не було, самоорганізувалися без грошей. У форматі «якось буде».  Мав відчуття, що  переді мною ядро, яке потужний легкоатлет розкрутив над головою, а воно зірвалося і летить. Це Сергій Лисенко так сформулював. Ще не було фільму «Игла». «Кино» ще справжній андеграунд.  Це потім вилізли на стадіони, стали соціо-культурним феноменом. А 1986-го тут в малюсінькому зальчику таку мощу давали. Був на дуже багатьох потужних концертах величних груп, але такого не відчував ніколи. Це було абсолютно неймовірно. Думаю, що подія 13 березня в Палаці спорту не може зрівнятися. Це абсолютно синтетичне шоу. Не має відношення до гурту «Кино» та Цоя.

Дискусію про Володимира Висоцького та Цоя кілька років тому почав історик Володимир В’ятрович. Про те, що ці артисти якорем тримають українців у радянському минулому.   

— Ну так і бойовики ДНР воюють фактично за брехню із старого тєлєка ну й смачний радянський пломбір із дитинства.

В Києві теж чимало ностальгуючих за СРСР. Тому концерт «Кино» — це диверсія.

Найцікавіше, що сам Цой був би проти.

У  мене з ним була цікава розмова.  Я знав, що Віктор дуже любив групу The Doors. А я на балці (починаючи з 1970-х у Києві так називали блошиний ринок, що  знаходився в ямі між залізничними коліями, поруч з сучасним нічним клубом FreeDom. автор) виміняв платівку An American Prayer, де  Джим Моррісон читає вірші під акомпанемент визначних музикантів. Цей альбом видали після смерті лідера The Doors. Хизуюся перед Цоєм, а він: «я не буду слухати, бо це мертвечина».   Він переміг у суперечці і я цю платівку виміняв, про що жалкую, бо вона непогана. Мертвечина — це погано.

На жаль,  супер-мега-група «Кино» зараз працює на російський імперіалізм. Москалі талановиті в одному — вміють з будь-чого зробити зброю. З дитячого сміху, поцілунку, пісні.

«Кино»  було і є надзвичайним феноменом для декількох поколінь  на величезному пострадянському просторі. Бо Цой геній, його пісні резонують з кожним незалежно від віку.  У мене є декілька його платівок.

Слухаю їх досить рідко, але люблю. Знаю художні майстерні в Києві, де працюють талановиті люди. Й  «Кино» там  грає днями. Бо зворушує.  Це музика юності, яка все ще працює. Але це трохи тривожно. На жаль копірайт належить ворогу. І він це використовує проти нас. 

Ми ж  сподіваємось, що всі розуміють, що росіяни нас невидимими нитками зшивають назад. 

— До того ж музика грає дуже важливу роль, бо вона проходить безпосередньо до емоцій, а не раціо чи інтелекту, тому будь-яке критичне мислення не допоможе у цьому випадку. Я пам’ятаю, коли москалі розпочали проєкт «Старые песни о главном», всім дуже подобалось. А я тоді ще казав, що це початок реставрації совка. Нам намагаються надіти на голову, що нібито «ну да, были перегибы, но колбаса по 2.20, все молодые красивые, девушки отзывчивые, небо синее».

Це старий прийом — нові обкладинки,  аранжування. Коли ностальгічну пісню грає якийсь сучасний кумир, вона бринить та емоційно примиряє людей з минулим. Коли воно не переосмислюється критично, а на нього наноситься рожева фарба ностальгії. А ностальгія — це зло. Це річ, яка заважає рухатися далі, змінюватися. Нагадує тобі, що золотий вік насправді вже був, а майбутнє страшне і невизначене. 

Молоді колеги часто не розуміють, чому для 40-50-річних українців гурт  «Кино» більш культовий, ніж  рідні «Воплі Відоплясова» чи «Брати Гадюкіни». Пояснюю, що наприкінці 1980-х український рок сприймався як «Курган і Агрегат» зараз. Тобто як  творчість смішних селюків, а от Цой то для души, про настоящее.

— Центр прийняття рішень був не тут. ВВ повернулися супергуртом з Франції, як «Океан Ельзи» та Верка Сердючка — з Москви. Коли у тебе придушена, витоптана, скалічена культурна еліта, то ти не маєш орієнтирів. Ти чекаєш, щоб хтось тобі підказав. На це багато років над декількома поколіннями українців працювало НКВД, а потім КГБ.

Текст: Іван Столярчук.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *