1989 року впала Берлінська стіна. Східна і Західна Німеччини об’єдналися. І тут же країною понеслася прикра ностальгія за тоталітарним режимом, її назвали остальгією. Комуністичне минуле і посткомуністичне теперішнє цікавило німців: кого в якості спогаду, кого в ролі навчального анти-посібника. В другій половині 1990-х в цій темі голосно зазвучали жіночі голоси, дебютувала майже одночасно плеяда цікавезних письменниць, народжених на початку 1970-х, які обмірковували німецьку ідентичність «через стіну». Їх назвали «дівочим феноменом». Юдіт Германн була однією з найцікавіших письменниць «дівочого феномену». 1998 року вийшла її дебютна збірка оповідань «Літній дім, згодом». Юдіт прокинулася «голосом покоління». На добрі півтора десятиліття книжки «дівчат» визначали сучасну німецьку прозу, згодом і поволі їхні прози розчинилися в сонмі нових і новіших авторів. Але не проза Германн.

Чи не можна поближче до книжки, що то за коряві екскурси в новітню історію? — ввічливо натякнете ви мені. Та ближче ж нема куди! — чесно відповім я: ми уже в свіженькій книжці Юдіт Германн, в самому її першому реченні. «Того літа, майже тридцять років тому, я жила на заході країни, доволі далеко від води». Юдіт Германн все життя живе в Берліні: народилася на заході, після об’єднання Німеччини перебралася на схід. Перше ж речення мусить вказати: дія відбувається за часів, коли героїні Юдіт могли-мусили презентувати все покоління, хоча і відбивалися щосили від тієї сумнівної честі представництва; ідеться про часи, коли німкеня ще мислить свою країну категоріями захід і схід та вони для неї дуже конкретні — то є райони міста, та дуже абстракті — то є різні світоглядні режими; і нарешті літо — авторка разом із читачем ностальгує за своїм «Літній домом» і досі неперевершеним своїм дебютом. Ліній дім дочекався? Літній дім, нарешті? Або просто «Вдома»; останній на сьогодні роман Германн, написаний 2021-го. І так, такий пояснень потребує все в її прозі, і так, це лише перше речення коротенького роману (Герман велика форма не пасує). 

Їй сорок вісім. Має дорослу доньку Анн, та поїхала світ за очі і повертатися не планує. Недавно розлучилася, з чоловіком Отісом залишилися теплі стосунки, але вона не бажає після смерті мужа розгрібати сміття, що він нібито колекціонує. У неї є старший брат Саша, має невелике кафе в селі на східному узбережжі. Вона перебралася поближче до брата, орендує дім і працює в братовому кафе. У брата є дівчина Ніка — їй ледь двадцять виповнилося, вона ексцентрична і психічно нестабільна, вони не коханці, але Ніка фактично живе в домі Саші. Колись Саша зустрічався з Мімі, тепер вона сусідка і рідна душа біглої головної героїні (у героїні імені нема). У Мімі теж є брат, Арільд, молодший. Головна героїня і Арільд стають коханцями… в тім домі, що збудував собі Джек. Заплуталися? Так і треба. Є дві юні дівчини — одна донька, друга підкидьок. Є два брата — один коханець, другий імпотент. Є дві сестри — красива отримує поцілунки, товста отримує цукерки (це я не вигадую образи, а цитую Мімі). Вони тут слугують один одному розмитими фотокопіями. 

Стосунки між героями настільки крихкі і неартикульовані, що їх нам треба буде просто прийняти як факт. На ранок після першої ночі з новим коханцем героїня мовчить: це так добре, — думає про себе, — що в певному віці уже не треба ні про що говорити з коханцем на ранок, то потреба молодих, базікати про інтимне після сексу, вона зникає з віком. Прикро, бо у неї ж є мінімум одна цікава історія для посткоїтального суму.   

Тридцять років тому вона працювала на сигаретній фабриці. Їй бракувало грошей, вона курила поцуплені сигарети і купувала дешеві мешти для танго. Так і цокала тютюновою мануфактурою в іспанських ритмах. (L’amour est un oiseau rebelle…ла-ла-ла-лала). Одного дня до неї звернувся старший чоловік: чи не хоче вона, бува, попробувати себе помічницею фокусника в трюку з розпилюванням жінки, його дружина надто постаріла, щоби продовжувати виконувати той трюк. Вона хоче. Прийшла до нього додому, втиснулася в ту коробку, підібрала під себе ноги. Її розпиляли надвоє. Чи не хоче вона, бува, податися з магом у турне до Сінгапуру? Вона мусить подумати. Склала валізу. В день від’їзду падав рясний дощ. Вона уже не пам’ятає, чи поїхала чи не поїхала і чому не поїхала і чому мала поїхати. Вона лише зараз ту історію згадала. (Що буде з Кармен, яка не зустріне свого Хосе? Либонь, вона доживе до зрілості, занудиться, готуватиметься постаріти і почне курити куплені, а не цуплені сигарети). 

Другу половину розпиляної фокусником героїні ми по всьому роману і мусимо шукати. Чи буде то примарна тваринка, яка забралася на горище її будинку і ніяк не потрапить до пастки, що нагадує ту коробку фокусника. Чи буде то хворобливе дівча, що вигадує (чи не вигадує?), як її в дитинстві закривали на кілька днів у скрині. Чи буде то донька, однолітка хворобливого дівчати, яку можна побачити тільки на екрані ноута, що часом «розрізає» дівчинку навпіл. Чи буде то пишна сусідка, яка сидить голою над шматком сирої глини, підібгавши під себе ноги і ніяк не може доліпити ноги тій скульптурі. Двійників такого штибу в романі достолиха. Їх пошук у просторі роману — то імітація пошуку сенсів самого роману. Гра і імітацію — тема Германн. Ну і чи бува щось непристойніше, ніж шукати сенс буття в 45+? Інше питання, що склеїти дві половинки головної героїні напевно уже і не вдасться. Зрештою вона сама — половина від дівчини з повісті Германн «Літній дім, згодом», що подорослішала і має той дім, хоч і не уміє його обжити. 

Будинки в романі не стають тропами на позначення особистостей тих, хто в них мешкає. Ніякої синекдохи. Натомість доми повністю підміняють жильців. Такий собі варіант артхаузного жахастика: вторгнення будинків — викрадачів тіл. У прозі Германн героїв-людей нема, є людські тіла, в яких живуть будинки. Не люди в будинках, а будинки в людях, саме так.

Структура — не сильний бік великої прози Германн, але у випадку «Будинку» та хистка композиція стає навіть елегантною. Роман — фактично набір розрізнених сцен. Ті самі люди щось одноманітно роблять і не те, щоби нудяться від того, але вже точно не зацікавлюються. Один із описаний будинків майже стерильний: обмаль речей, винятково функціональний, завжди на свої місцях, в великому будинку злегка обжиті лише дві кімнати — вітальня і спальня. Ще два доми настільки захаращенні речима, що жити там можна максимум в двох кімнатах, а то і в одній — вітальні і спальні. Іще дім: там є кухня і спальня, є другий поверх, на який господиня не ходить, бо там поселилася якась дика тваринка з лісу. От власне, композиція «Вдома» наслідує ті доми. У Германн під рукою є десятки кімнат із недослідженими цікавинками, куди вона не ходить, але змушує героїв бесідувати в тих самих спальнях-вітальнях з тією самою чашкою в руках і газеткою біля канапи на підлозі. Які були стосунки пісного бізнесмена Саші і безбашеної художниці Мімі? Не знаємо. Хто заподіяв зло Ніке? Не знаємо. Чого втекла з дому Анн? Не знаємо. Як померла дружина Арільда? Не знаємо. Який роман складається? — Знаємо: жах який нудний. Але то занудження, яке тривожить, а не заспокоює, правильна нудьга, від надлишку, а не від безсилля. 

Вдома. Вона скаже це слово лише один раз і запнеться, наче не можна було його говорити, наче істинне ім’я бога прозвучало чи нечистого закликала. Вона скаже це слово в розмові із донькою, вона попросить ту повернутися до неї. Дівчина скривиться, попрощається і від’єднає відеозв’язок. На її спиною — розкоші тропічного острова і смаглявих коханець, попереду екран, в який Анн не дивиться. 

Щось от-от має статися, і то нехороше. Як згодом виявляється, що Отіс, її колишній чоловік-лахмітник, збирає всякий мотлох, щоби завдяки тим запасам в домі пережити ядерну зиму. З того мотлоху чоловік вишкрябав радянський радіоприймач і надіслав колишній дружині: річ із її минулого, річ буквально для її зв’язку з минулим — хвала богам, уже не працює той приймач. Коли героїня разом із Мімі приїздить вперше на свиноферму Арільда, то ця сцена сповнена такої кількості відсилок до чудес Ісуса (та історія, коли він вигнав бісів із людини в свиней і утопив одержимих тварин), що Мімі змушена навіть прямо сказати: «Це справжній екзорцизм, сатанинська меса, цербери, чорт забирай, хто б міг подумати! — а потім продовжила: — Я трохи відпочину». Навіть дива не працюють, що вже про приймач казати. Одержимість героїв Юдіт Германн минулим, якого вони не пам’ятають, замкнувши в дальніх кімнатах стерильних будинків, їхня маніакальна залежність від минулого, котре їм годі уявити якось інакше, аніж у вигляді тотального фіаско, кінця світу, себто — то є буквальна одержимість. Біснуваті в очікуванні Спасителя… А от не станеться дива. І що? Як жити тим рано постарілим юнакам і юнкам буремних 80-х? Роками відгодовувати примарних свиней, аби було куди пересилити свої жахи? Скільки треба забити мотлохом тривожних кімнат, щоби кінець світу таки настав і можна було зняти з себе відповідальність за своє життя? 

Після кінця світу настає завтра. Ми уже знаємо, а їм ще доведеться дізнатися: в тривожних валізках запаси псуються, їх треба оновлювати  — навіть тоді, коли тривоги уже щодня гудуть, а не лише очікуються… «Я трохи відпочину». Ок? 

«Він зрадів:

— Чудово. Ви подумаєте над моєю пропозицією? Усе дуже просто. Вам доведеться лише лягати до скрині, я розпилюватиму вас перед публікою, а потім знову збиратиму в єдине ціле. Ми можемо спробувати. Ви прийдете до мене в гості, і ми спробуємо. 

Він показував жестами усе, про що говорив: скриня, розпилювання, складання докупи. Я знала фокус із розпилюванням дівчини, бачила таке по телевізору. Це був дуже древній фокус, і усі його давно знали. 

Я сказала:

— Гм. Не впевнена. 

Чоловік не здивувався:

— Так. Я вас розумію. Не хвилюйтеся. Моя дружина буде з нами. Вона пильнуватиме, щоб нічого не трапилося. Вам потрібно буде просто лягати до скрині. Можливо, доведеться одягати червону сукню. Це справді нескладно.»

Текст: Ганна Улюра

Юдіт Германн. Вдома / Переклад Наталки Сняданко. Львів: Видавництво Старого Лева, 2023. 208 с.