16 червня скрипаль-віртуоз Ігор Завгородній у столичній філармонії разом із філармонічним симфонічним оркестром під орудою диригента Антонія Кедровського виконає скрипковий концерт Яна Сібеліуса.
Можна позаздрити вмінню фінів перетворювати імена своїх митців на потужні символи своєї культури. Одним із таким символів фінської музичної культури є Ян Сібеліус. Численні вулиці й парки імені Сібеліуса, щорічний музичний фестиваль «Тиждень Сібеліуса», знаменита музична Академія імені Сібеліуса в Гельсінкі, а також однойменний нотний редактор – це далеко не все, завдяки чому ми говоримо про Сібеліуса як про головного композитора Фінляндії.
До речі, він був серед активістів боротьби за незалежність країни, коли наприкінці ХІХ століття особливо посилився фінський протестний національний рух (поштовхом став маніфест російського імператора Миколи ІІ, що обмежував автономію Фінляндії, яка з 1809-го була у складі Російської імперії). Проявом цих протестів у музиці стала симфонічна поема Сібеліуса «Фінляндія», відома також під назвою «Гімн Фінляндії».
Сібеліус творив на межі ХІХ-ХХ століть, у період, коли у європейському музичному мистецтві відбувався поступовий та неспинний перехід від класичного до посткласичного типу музичної культури. В історії музики цей період отримав назву модернізму. Цікаво, що навчаючись у Берліні, а відтак у Відні, столиці колишньої Австро-Угорщини, традиційній законодавиці музичної моди, Сібеліус умудрився не піддатися модним тоді аванґардним віянням. 1955 року, коли Сібеліус був ще живий, один з ідеологів західноєвропейського музичного аванґарду Рене Лейбовіц опублікував памфлет під назвою «Сібеліус – найгірший композитор на світі», де нещадно висміяв фінського митця (на той момент доволі відомого, зокрема, у Сполучених Штатах Америки й Британії) за те, що той «пропустив» головні інтелектуальні досягнення століття: атональність та серійну техніку.
Відчуття власної «старомодності» очевидно мучило Яна Сібеліуса, судячи із його щоденників. Він скаржився на самотність, на те, що музика його застаріла й нікому вона не потрібна. В якийсь момент, за спогадами дружини, композитор попросту спалив стоси своїх партитур. «Сумний вальс», чи не найвідоміший твір Сібеліуса, це витончене плетиво сентиментальних мелодій, – у певному сенсі дуже точний психологічний портрет його автора.
І справді, додекафонії немає у його музиці. Але оця концепція «стиснутого» музичного часу (поєднання першої й другої частини у П’ятій симфонії, одночастинна Сьома) хіба це не модернізм?
По-своєму новаторський і ре-мінорний скрипковий концерт, написаний 1903-го, єдиний скрипковий концерт Сібеліуса. Адже це не так інструментальний концерт, у традиційному розумінні жанру, як своєрідна симфонія для скрипки: скрипка тут є не просто солюючим інструментом зі своєю карколомною віртуозною партією, якій акомпанує оркестр, вона й сама акомпанує оркестру, вливаючись у єдиний симфонічний потік.
Дефіцит скрипкового репертуару у творчості Сібеліуса, можливо, пояснюється його дитячою травмою, пов’язаною із першими музичними заняттями. Після невдалого досвіду гри на старому фортепіано, настроєному на три чверті тону нижче, Сібеліус у підлітковому віці вирішує опанувати скрипку. Він мріяв стати скрипалем-віртуозом, марив сценічною сольною кар’єрою. Проте цього сталося. Насамперед, через досить пізній, як для скрипки, старт. На додачу Сібеліус зламав праве плече, через що майже внеможливились дрібні рухи смичком.
«Наснилося, що мені дванадцять років і що я віртуоз». Так написав Сібеліус у своєму щоденнику 1915 року, коли працював над ще одним своїм скрипковим твором, Сонатиною для скрипки й фортепіано.
Можливо, зі снів, із пам’яті про нереалізовану дитячу мрію стати скрипалем-віртуозом постав і ре-мінорний скрипковий концерт, один з найскладніших скрипкових концертів у скрипковому репертуарі.
Програма:
- В. А. Моцарт – Симфонія № 39 мі-бемоль мажор, KV 543
- Я. Сібеліус – Концерт для скрипки з оркестром ре мінор, тв. 47
- Що: концерт симфонічної музики
- Коли: 16 червня, 19.00
- Де: Національна філармонія України
- Квитки тут
Текст: Олеся Найдюк
