«Нічого цікавішого за людей немає»

Євгенія Кузнецова

На Книжковому Арсеналі цього року Євгенія Кузнецова представляла свій дебютний роман «Спитайте Мієчку» — ніжну та іронічну книжку про середину літа, про щастя і сонце, про велику родину та любов. Це — потужний старт.  Адже цього року в авторки вийшла ще одна книга, артбук «Готуємо в журбі», примірників більш немає, вони з’являться восени. От про все це Київ Дейлі й розмовляв з авторкою.

Розкажіть про своє навчання в Іспанії: чому саме «магічний реалізм»?

— Я потрапила в Іспанію після магістратури.

В Могилянці?

— Ні, я вчилася в Шевченка. У мене була повна свобода. Літературознавство — це не мій фах, але коли потрапляєш в аспірантуру після магістратури, за кордоном можеш обрати будь-який напрямок. Звичайно, якщо людина в фізиці не розуміється, вона не почне  її досліджувати. 

Таким чином, я потрапила в дослідження літератури, зокрема «магічного реалізму», який був на той час і зараз лишається для мене містично прекрасним жанром.

Чому взагалі філологія?

— Це — не філологія. Це міжкультурні студії. Тобто, коли ми досліджуємо тексти через призму багатьох методів (наприклад, контент-аналіз: вираховуємо підбір слів, аналізуємо метафори). Це скоріше, аналіз текстів.

Як називалось  ваше відділення?

— Докторантура з міжнародних та міжкультурних студій.  Взагалі після школи я хотіла отримати фах журналіста, але потім вирішила, що цього мало, тому зрештою вирішила вступити на факультет «Міжнародна інформація». Ось такий приблизно у мене був вибір.

Євгенія Кузнецова

Ці знання згодилися вам потім?

— Аспірантура – це не зовсім здобування знань, це, скоріше, здобування навичок роботи з великими обсягами інформації. І, в принципі, я цим досі і займаюся.

Після Іспанії ви продовжуєте займатися наукою?

— Так. Я зараз беру участь у проекті, де досліджую дезінформацію, роботу з медіа. Тобто я повертаюся до роботи з текстами весь час, незалежно від того, це тексти літературні чи це тексти в медіа. Та й взагалі, є такий підхід: все, що нас оточує, – певною мірою є текст.

Чи пам’ятаєте, з якого рядка починалась ваша «Мієчка»?

— «Кожен має право на свій притулок». Чесно кажучи, коли книжка вийшла у друкованому вигляді – я так і не знайшла в собі сил сісти і почитати її  вдумливо. Стосунки з текстом у кожного свої. Я зазвичай пишу, потім цей текст відпускаю і не сприймаю його як частину себе. Є момент незручності: читати власні тексти після того, як вони вже вийшли написаними.

Коли  писали, як описували для себе жанр роману?

— Це реалізм. Можливо, з елементами «магічного реалізму».

«Мієчка» — це історія про вас?

— Не зовсім. Звичайно, мої риси є не тільки в Мієчці, але й у багатьох персонажах. Вони розкидані, бо ми не можемо вийти зі своєї тюрми і все рівно весь світ бачимо через себе. Так само мої персонажі якимось чином перетинаються зі мною.

Про що вам цікаво писати?

— Про людей. Мені здається, нічого цікавішого за людей немає.

Хто ваш головний герой?

— Зазвичай ідеться так, що ми читаємо поступово, багато і в різний час. У нас різні улюблені герої. У мене немає такого улюбленого героя, щоб з 15 років і дотепер. Одне з моїх недавніх літературних вражень – герой Селіна із «Подорожі на край ночі».

«Готуємо в журбі»: з одного боку, це виглядає як обґрунтована етнографічна експедиція, і ви про це розповідаєте дуже класно у ютубі, з другого це зрежисований артбук, в якому брали участь дуже класні сучасні художники. Ви свідомо розподіляли, хто й що буде малювати?

— Так, звісно, це був такий свідомий вибір. Я писала ілюстраторам і вибирала їх.

Ви — авторка та продюсерка «Готуємо в журбі».

— Фактично, так. Я вибирала, дивилася на стиль художників і їм пропонувала. Було таке, що художник просив: «А покажіть-но мені іще якісь тексти». Я показувала ще якісь тексти, і в результатів вони також брали участь у виборі. Деяким я давала кілька на вибір, деяких просто просила: «Мені дуже хочеться, щоб саме цей розділ був проілюстрований вашою рукою».

А коли ви все тільки починали, вам здавалося, що це буде виглядати саме так?

— Ні, звичайно. Неможливо, щоб будь-яка творча робота вийшла такою, якою ви її бачили на самому початку. Тим більше що візуальна частина не від мене залежала: я не могла її передбачити. Крім того, велика роль нашої артдиректорки Юлії Іванець в тому, як виглядає книжка, як виглядає обкладинка. Я, наприклад, хотіла, щоб книжка була квадратною, а Юля запропонувала, щоб вона була, з одного боку, срібною, з другого – червоною. Я хотіла червоного, а вона сказала: «Краще щоб червоне було тільки з одного боку». Це — процес.

Про гумор в цій книжці і взагалі природу сміху Євгенії Кузнєцової. Вам дуже важливо, щоб там було смішно? Чим ваш гумор відрізняється від гумору (наприклад) Бахтина?

— Мені дуже складно говорити про власний гумор, власні принципи, тому що їх просто немає. Це просто відчуття того, що мені смішно, і, мені здається, що аудиторії це теж має бути смішно. Тобто це завжди пропускання через себе.

Ви перекладали гарний non-fiction. Як з цим складалося? Для вас книжка обов’язково мала бути цікавою, зрозумілою, корисною?

— Ні, не обов’язково, тому що переклад – це робота, ремесло. Наприклад, я беру всі книжки, які мені пропонують німецькою мовою. Якщо вони прямо не суперечать моїм принципам, якщо це не якась там пропаганда чи ще щось, то я беру практично все, тому що мені дуже важливо практикувати мову. І з іншими перекладами також: я не відповідаю за зміст книжок і не особливо перебираю, що саме, хоча «Наш Формат» мені пропонує на вибір зазвичай багато книжок, і я обираю те, що мені найближче, найцікавіше, те, що найбільше хочеться перекладати. Але, звичайно, у мене немає такого, що я там дуже фільтрую, що це — погана книжка, я її не буду перекладати.

Євгенія Кузнецова

Ставалося так, що ви перекладали книжку і потім вона здавалася дуже корисною для будь-яких цілей?

— Звичайно, є книжки, які я переклала і які мені дуже подобаються. Наприклад, я перекладала Томаса Ніколса «Диванні експерти» – дуже хороша книжка, вона чудово написана. Про гірші я зазвичай не говорю, не рекламую і не критикую. Просто робота зроблена, і все.

Ви втручаєтесь у переклад (як письменниця)?

— Зазвичай, це — внутрішній конфлікт. Якщо книжка погано написана – ти це бачиш, але не можеш її переписувати. Тобто робиш фактично переклад поганого тексту. З цим нічого не зробиш. Звичайно, я докладаю всіх зусиль, щоб без спотворення оригіналу читався текст більш-менш добре. Але ніяк не можу зробити цей текст хорошим, якщо він в оригіналі не дуже.

Як ви ставитеся до фемінітивів?

— Просто, як до звичайних слів української мови.

Тобто скоріше «перекладачка», «авторка», «блогерка»?

— Так. Оскільки я не часто стикаюся із текстами російською мовою, мені не дуже звично, коли там жінка-журналіст, жінка-автор. Я, наприклад, про себе вже ніколи не зможу сказати, що я – перекладач. Хоча до інших слів, як «політикиня», «послиня», треба ще звикнути, я їх поки не вживаю в побуті. Це відчуття мови – суб’єктивне. Якщо ми візьмемо російську, яка дуже важко переходить на фемінітиви, то у них «авторка» и «переводчица» звучить так, як у нас «послиня». Але це таке, до чого можна звикнути.

Як ви ставитеся до критики?

— По-різному. Це взагалі в людській природі – дуже вірити критиці. Тобто якщо критичне зауваження зроблене не в хамському тоні, а добродушно, конструктивно, то я вірю. Звичайно, мене дещо засмучує: щось більше, щось менше, але загалом критиці я вірю.

Ви мріяли про кар’єру письменниці?

— Так, таке бачення було з дитинства.

Які письменники і письменниці вплинули на вас?

— Вся література, яку ми читаємо, на нас так чи інакше впливає. Але наразі мені важко читати художнє письмо, тому що якщо ти в процесі чогось (пишеш щось і читаєш художній текст), часто починаєш переймати манеру. Ти прямо фізично відчуваєш, що це втручання у твій власний голос. Тому за рідкісними винятками я читаю художнє письмо тоді, коли нічого не пишу.

Письменники частина світового літературного процесу. Як ви себе відчуваєте посеред цього світового впливу?

— Поки що частиною світового літературного процесу я себе не відчуваю. Мені це важко. Це усвідомлення – що я частина будь-якого літературного процесу – ще до мене, мабуть, не прийшло. І побачимо, чи прийде. Побачимо, як мені вдаватиметься писати далі.

Ви хотіли б написати умовно Великий Український Роман?

— Софія Андрухович написала великий український роман «Амадока», і чудово це зробила.

Я не про розмір.

— Так і я не про розмір! Я про сам масштаб задуму, про сюжетні лінії, про те, як вони переплітаються. Тому можна якось і припинити гонитву за цим жанром. Тим більше якщо ми вже говорили про світовий літературний процес, то нині сприйняття текстів міняється. Можливо, для світової літератури великий роман вже не такий актуальний? Наприклад, ми набагато більше маємо зараз справу з текстами, особливо з короткою прозою, аніж мали наші батьки. То, можливо, вже не варто так перейматись великим романом? Може наше завдання писати прекрасну коротку прозу?

Можливо. Ви зараз пишете якийсь новий роман?

— Так, я весь час із перервами на читання пишу художні тексти.

Питання про тиражі ваших обох книжок. Це насправді був другий тираж?

— Так.

І перший був 2000?

— Так. Я розумію, що в глобальному масштабі це невеликі цифри, але для українського ринку це дійсно непоганий результат (тим більше для людини, яка вперше публікується). Хоча я усвідомлюю, що в мене є певна аудиторія (я блог веду). Але перший наклад був 2000 і він розійшовся. Тепер надрукували другий. Щодо нього, я цифр не знаю.

А «Готуємо в журбі» ще можливо купувати?

— На днях розійшлись останні примірники. На осінь і до свят плануємо другий тираж.

Останнє питання: яку головну книжку ви купували на «Книжковому Арсеналі» цього року?

— Оскільки я прилетіла і назад лечу з одним рюкзачком, я купила зовсім небагато книжок. Купила своєму синові першу частину «Котів-вояків» в перекладі Остапа Українця.

Спілкувалася Віка Федоріна

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *