«КРІМ КОБЗАРЯ». ПАВЛО БІЛЕЦЬКИЙ-НОСЕНКО
(1774–1856)

БІЛЕЦЬКИЙ-НОСЕНКО

Літературознавець Михайло Назаренко кілька років працює над антологією української літератури кінця XVIII – XIX століття під назвою «КРІМ “КОБЗАРЯ”»:

«Мені спало на думку зібрати під однією обкладинкою те з української класики, що є цікавим для сучасного читача. Не обов’язково найбільш важливим чи найбільш впливовим – просто цікавим. Тому хрестоматійні тексти стоятимуть тут поруч із напівзабутими або забутими зовсім. Сподіваюся, ця книжка дозволить побачити класичну українську літературу дещо з іншого боку – не зовсім такою, як у шкільних і навіть вишівських програмах. Півтори сотні текстів п’ятдесяти чотирьох авторів – і півсотні моїх есе, присвячених цим письменникам. Я бачив своє завдання в тому, аби пояснити, спростити (це неминуче), але не викривити; викласти те, що мені видається важливим, точною, але не строго академічною мовою.»

Впродовж десятиліть українська література була рукописною – не переважно, а цілком; не стільки «самвидавною» («Історія Русів» мінімум тридцять років бродила маєтками), скільки «написали і лежить у шухляді». Те, що два перші видання «Енеїди» були піратськими, дуже показово. Питання «Чому не друкуєте?» могло зустріти лише відповіді «А нащо? а де?» і, зрештою, «а за скільки?» (та ж «Енеїда» двадцять років лежала у Котляревського, до самої його смерті, бо він не міг домовитись із видавцем про гонорар).

Звичка переросла в традицію, і, як ми ще не раз побачимо, твори, які могли змінити рух української літератури, з’являлись друком через багато років (інколи навіть у ХХ столітті), коли вони вже мали переважно історичний інтерес. Серед тих, кого спіткала така доля, – і Павло Білецький-Носенко.

Його життєвий шлях з раннього дитинства визначала владна мати: у п’ять років відправила до Шляхетського сухопутного кадетського корпусу в Петербурзі, у двадцять чотири змусила подати у відставку (поручик устиг взяти участь у варшавському поході Суворова і потім дякував Богу, що не вбив і навіть не пошарпав жодної людини; це не завадило йому отримувати нагороди і цінні подарунки). Потім – знов-таки на вимогу матері – одружився, і нещасливо. Не виключаю, що невміння чи небажання Білецького-Носенка робити хоч щось для публікації своїх творів (надрукували? добре; поклали під сукно? ну, гаразд) пояснюється дуже просто: волі й бажання приймати власні рішення в нього залишилось небагато.

А здібності були: понад сорок років він тримав приватний пансіон у власному маєтку на Прилуччині, де сам викладав чотири мови, математику, географію, історію (в тому числі – мистецьку), риторику, поетику, міфологію, Закон Божий, – все це не дивина, а дивно те, що він робив свою справу фахово. І як викладач, і як поміщик зажив репутацію «суворого, але справедливого». Поміж його творів зберігся трактат «Метаполитическое экономическое рассуждение, что выгоднее для хозяина, – обрабатывать земли наемными людьми, где их найти можно, или собственными крестьянами?». Звісно, кріпаками, смішно навіть питати; але про економічний добробут селян він щиро піклувався.

Не було теми, щодо якої Білецький-Носенко не висловив би своєї поважної думки. «Словарь немецких писателей», «Эстетика – о подражании природе», «Ломоносов и Державин, величайшие лирики российские, – сравнение», «Пасечник, или Опытное пчеловодство в южной полосе России», «Полный перевод литовского статута», «О заразительной болезни холере» (кажуть, що Білецький-Носенко врятував чимало людей під час епідемії), «Словарь герменевтический, лингвистико-исторический, географический, с изъяснением истинного смысла слов застарелых, вышедших из употребления, находящихся в летописях российских», «Мысли о паровом плуге», «Древности прилуцкие»… Він регулярно надсилав статті, трактати й словники до тих чи тих товариств, отримував подяки або відмови і заспокоювався. Кілька років його статті публікували «Полтавские губернские ведомости», але цього ніхто не помітив.

За українську культуру він справді вболівав – і не так, як персонажі Володимира Самійленка  («Кожна піч українська – фортеця міцна, / Там на чатах лежать патріоти»). Дізнавшись 1823 року, що Харківський університет замість покійного «Украинского вестника» видаватиме «Украинский журнал», Білецький-Носенко фактично написав його програму, де висловив не зовсім очевидні на той час думки. Часопис лише виграє, «если несколько страниц его посвятится для удовольствия миллионов обывателей плодоносной Украйны (на малороссийском языке) от гор Карпатских до тихого Дона»; «язык малороссийский всегда будет нравиться людям образованным и ученым филологам как служащий корнем многим словам российского и ближе подходящий к словенскому и Несторову». Власна література – від Сяну до Дону! Щодо походження української мови від церковнослов’янської Білецький-Носенко, звісно, помилявся, але не він один.

Через двадцять років Білецький-Носенко повторив свої улюблені ідеї у передмові до книжки  «Словарь малороссийского, или юго-восточнорусского языка; филологический, этимологический, с показанием частей речи, окончательных корней слов, идиотизмов, метаплазмов, со сводом синонимов, с пословицами и поговорками, составленный по произношению, каким говорят в Малой и Южной России, Павлом Белецким-Носенком, членом двух Императорских российских ученых обществ». (Про всяк випадок поясню: «ідіотизми» – це ідіоми, а «метаплазми» – зміни літер чи складів.) Упорядник не бачив різниці між «мовами» і «наріччями»: валлійська, шотландська, провансальська, гасконська і лужицька – все це для нього були саме «наріччя», які, однак, заслуговують і уваги, і поваги. А власну справу він розглядав у контексті не імперської етнографії, а загальноєвропейського руху: 

«Пишите, почтенные соотечественники, вас приймут с благодарностью и поймут от гор Хорватских до Волги; миллионы людей говорят вашим языком; они алчут от вас пищи приятной и полезной для души. Пишите хоть для того, чтоб показать, что наш язык, проведенный веками сквозь все роды испытаний и переворотов, есть богатый, звучный, способен, подобно чешскому и лужицкому, образовать свою народную литературу и достоин занять ученых филологов; пишите, несмотря на то, что какой-то столичный краснослов [Ніколай Полєвой], в 1838 году, в XIX столетии!, в журнале “Сын отечества” выбранил наш язык “хохлацким”, напитавшись какого-то квасного, гостинодворского юмора, равно как финский честил “чухонским”».

1843 рік; у Шевченка лише починається період «трьох літ». Передмову Білецького-Носенка повністю не надруковано і досі.

Академія наук надіслала словник на рецензування Михайлові Максимовичу. Той оцінив працю високо, але зажадав, аби словник було переписано «максимовичівкою», тобто етимологічним правописом, з «ѣ», «ъ», «ô» і так далі. Білецький-Носенко, якому перевалило за сімдесят, відмовився, і справа зупинилася. Потім рукопис потрапив до історика Миколи Маркевича, Осипа Бодянського, Пантелеймона Куліша, Харківської громади, Київської громади, Бориса Грінченка… і врешті словник було видано. Через сто десять років після смерті упорядника.

Віршам Білецького-Носенка пощастило трохи більше: їх опублікували двома книжками у 1871 і 1872 роках. Поему «Горпинида, чи Вхопленая Прозерпина» (1818) краще залишимо осторонь: це абсолютно бездарне наслідування «Енеїди» за мотивами російської поеми Алєксандра Котєльніцького. Але трохи раніше Білецький-Носенко спробував перенести на український ґрунт інші форми європейської поезії, з більшим успіхом. Близько 1812 року він написав низку віршованих казок в дусі Лафонтена, Вольтера та інших класиків. Найкраща з цих історій, «Три бажання», – найбільш невимушена за інтонацією; вона вийшла більш вдалою, ніж спроби, скажімо, Гулака-Артемовського, але котляревщина час від часу про себе все одно нагадує підкреслено зниженим тоном і надяганням машкари недолугого оповідача («І мні пора покинуть бредні, / Бо й вам вже хочеться дрімать»).

Білецький-Носенко назвав свою збірку «Гостинець землякам. Казки сліпого бандуриста, чи Співи об різних речах»: як і в багатьох авторів того часу, потенційна аудиторія осереднюється до умовних «земляків», котрі є частиною не менш умовного «народу». Автор яко поет стоїть трохи вище, але насправді належить до тієї ж спільноти. Маска «бандуриста» лишається тільки начерком – але трохи далі вже видніється Шевченків Перебендя.

Рік за роком, десятиліття за десятиліттям Білецький-Носенко писав «приказки», тобто байки. Цей жанр став прокляттям багатьох українських поетів ХІХ століття: щойно хтось із них робив щось направду нове, він ніби лякався (або просто відчував обмеженість своїх сил) і починав строчити байки, одноманітні до сказу. Котляревський замолоду переклав кілька творів Лафонтена, але, на жаль чи на щастя, вони загубилися, і Білецькому-Носенку довелося починати з нуля. Він написав триста тридцять три байки, розподіливши їх на шістнадцять книжок, – там і перекладні, і оригінальні, й навіть дві про Сковороду. «Я вас писав д’безділья», – звертається автор до своїх творів, і це, звісно, нічого не каже нам про завантаженість Білецького-Носенка справами, зате дуже багато – про літературні умовності часу. «Приказки», немов пізніше – «думи» Шевченка, мають облетіти всю Україну («Глядіть, казки, во всі втирайтеся кутки!»), від веселих хаток до панських будинків, – і так вчергове витворюється образ єдиного позастанового «народу», який може і має сприйняти байки вже тому і тільки тому, що вони «свої» («на ді́довскої мови»). Тобі, народ!

Тобі, народ блаженной України,

Під міцною стріхо́й Россії добрий, вірний,

Як твій слухмяний віл,

Так працьовитий, мирний!

(Українці – «воли»: першим це зафіксував, здається, Котляревський, а далі – усюди, аж до «Хіба ревуть…»)

Реверанси в бік Росії – цілком можливо, що й щирі, – Білецький-Носенко зробив і в єдиному своєму романі «Зиновий Богдан Хмельницкий» (1829), про існування якого відомо з другої половини позаминулого століття, проте він досі не опублікований (і це щось говорить про стан нашої філології). Тим часом, «Хмельницкий» – один із перших українських романів, байдуже, що російською мовою; і він, на відміну від «Чорної ради», не відтворює вальтерскоттівську модель, де у вирі історії кружляють вигадані герої, час від часу стикаючись із невигаданими. Білецький-Носенко спирався на ранішу традицію. А що конкретно він написав – дізнаємось, коли хтось нарешті надрукує цей роман!

І нарешті – те, чим Білецький-Носенко справді цінний для нашої літератури: його балади, які нарешті відкрили двері романтизму, – але і цього ніхто не побачив. На початку 1840-х років етнограф і поет Амвросій Метлинський «случайно узнал», що Білецький-Носенко упорядкував український словник, і принагідно висловив побажання, щоб і байки поета «скорее появились в свет, особенно при теперешнем бесплодии малороссийской словесности». Про балади, здається, і він не знав.

В цих баладах – і народні вірування, які Білецький-Носенко ретельно збирав («Могила відьми»), і жахи, що нагромаджуються на жахи («Отцегубці»: син вбиває батька задля грошей, а син убивці замуровує його живцем у підземелля; «Нетяг» – мати і донька, знов-таки задля грошей, вбивають невпізнаного сина і брата). А головний і принципово важливий твір – баладу «Ївга» (1828) – було написано ледь не на парі, аби довести можливості української мови. Ми пам’ятаємо, що з цією ж метою взявся за «Рибалку» Ґете і Гулак-Артемовський, але в нього не вийшло. А у Білецького-Носенка – вийшло.

Як бачимо з авторської примітки до «Ївги», він чудово пам’ятав, що за дванадцять років перед тим в російській пресі вирувала справжня війна навколо того, якими ж мають бути справжні національні балади і, конкретніше, як треба перекладати «Ленору» (1774) Ґотфріда-Авґуста Бюрґера. Для українців це питання було ще актуальнішим. Через рік після Білецького-Носенка Левко Боровиковський звернувся до того ж сюжету, але обрав простіший шлях: його «Маруся»  є вільним перекладом не «Ленори», а «Светланы» Жуковського, яка, в свою чергу, є варіацією на тему «Людмилы» Жуковського, а вже та – переспівом «Ленори». За Боровиковським рушили і Костомаров, і Руданський, і Федькович – кожен мав показати, що і його не страшить класичний сюжет.

Білецькому-Носенку було найскладніше: він працював з оригіналом, він був першим, він викараскався нарешті з обіймів котляревщини (ну, майже). На Павла Катєніна, автора балади «Ольга», напосілися критики, бо в нього російська «Ленора» вийшла надто грубою (слово «сволочь»! у поезії! – байдуже, що в оригіналі «Gesindel»). Варіант Білецького-Носенка, які б перекладацькі рішення він не обрав, був у будь-якому випадку не таким зниженим, як «котляревський» переспів у дусі Гулака-Артемовського.

«Ївга» – це намагання створити іншу літературну мову. Іншу – не лише стосовно «Енеїди»; «Івгу» написано не так, як писатимуть харківські романтики, Шевченко та інші, та інші. Здається, тільки Куліш звернув на подібний – але не тотожний – шлях.

І навіть 1872 року, коли баладу надрукували вперше, вона не втратила свого значення. Але було вже запізно, і відтоді ледь не в кожному підручнику ви прочитаєте, що «Ївга» поступається «Марусі». Сила інерції, сила канону.

Ївга

Балада з Бюргера

Жахнулась Ївга ще за зір,

Щось сон лихий віщує;

«Ох, жив-то мій або чи щир?

Щось серденько сумує!..»

Гетьман з ордою був в войні,

То й віз хоругву на коні,

Да й не звіщав ніколи,

Чи жив, чи й зліг на полі?

Вже й знишк війни огурний бой;

Вже й хан крові напився,

Гетьман єднався з татарвой,

Бажаний мир звершився;

Повки веселії ідуть,

Іграють в сурни, в бубни б’ють,

Додому пруть рядками,

Увішані квітками.

Де є поля, куди не глянь,

Де шлях або стежинки,

На любий гам односелян

Біжать дітвора й жінки.

«Здоров були! – чоломкають. –

Мій милий! Ти вже з нами будь!» –

Нема лиш Ївзі світа,

Кохання, ні привіта.

Вона – хто йде, у всіх пита,

Які війська тягнули;

А не знайшла, хто б вість подав:

Не бачили й не чули!

Лиш військо мимо протягло,

Їй лихо в серці заскребло:

Рве коси ‘д злої долі,

Лютує, б’ється долі.

Почула мати вій, – до ней:

«О Боже ж мій, помилуй!

Що, доньку, криє світ очей?..»

І стисла к серцю милу.

– «Нема!.. Ох, ненько, лихо мні!

Усе ізгинь, палай в вогні!..

Твій Біг немилосердний!..

Ох, лихо мні, мізерній!..»

– «Рятуй, о Боже милостив!

Змири гнів, кару строгу!..

Все добре, Біг чим навістив,

Молися, доню, Богу!» –

– «Ох, ненько, се пуста брехня:

Од неба мні лиха пеня;

На лихо ще молиться;

Іван не воскреситься!» –

– «Крий Біг, крий Біг! помилуй нас!

Рятуй своє созданьє!

Дочка! смирись в незгоди час;

Смирися покаянням!..»

– «Ох, мати, як душа горить,

Не можуть Тайни погасить,

Не можуть Таїн сили

Звесть мертвого з могили…»

– «Знай, доню, знай, твій враг Іван; –

Од віри одрізнився;

В землі чужій, як бусурман,

З туркеней оженився…

Нехай невірний пропада!

Там за труной йому біда;

Чи дух вже тіло скинув,

Карається за зміну». –

– «Ох, мати, коли він пропав,

Пожри й мене могила;

Нехай все пекло враз зіпа!

Бодай ти не родила!

Бодай погас навіки світ!

Ізгинь, все згинь, що ма живіт!

Твій Бог немилосердний;

Ох, лихо мні мізерній!» –

– «Помилуй Біг, не вниди в суд

Із навісним твореньєм!

Вона й не зна, що меле глузд!

Прости їй согрішеньє!

Збудь, доню, зе́мную печаль,

Спасення жди, дивись у даль;

Душу твою чудесний

Там жде жених небесний!» –

«Ох, мати, що то пекло, рай,

Яке в нему спасеньє?..

З коханим рай – пекельний край,

Без його й рай мученьє!

Бодай ізгас і рай, і світ!

Коли вже з милим мні не жить;

Нехай мій зрак змижиться;

Бодай мні освіжиться!» –

Так лютовався помсти дух

У неї в серці й жилах,

І к провиденью жах потух,

Зла сила в ней кипіла:

У перси б’є, скребе свій вид,

Поки блакитний неба звід

Засіли срібні зірки,

Всплив місяць із-за гірки.

Ось на дворі чуть тупа кінь,

І близше, й близше топот.

О!.. й збруї брязк, остроги дзвін…

Хтось на ізхідці всходить.

О!.. й клямка ляп, кольце брязчить,

І стугонить, і гомонить,

Аж задрижали вікна,

І річ з надвір’я звикна:

– «Гей, гей! кохана, одчини!

Чи спиш або не спиться?

Чи ізгадала обо мні?..

Смієшся чи нидишся?..»

– «Іване, милий, відкіля

Нерано йдеш навпісля?..

Га, я не спала ночі,

Вже й виплакала очі!» –

– «Кульбачимо в непевну глуш,

Крий моря над гирлою;

Я пізно встав і персь чимдуж; –

Беру тебе з собою».–

– «Мій любий, хутко йди сюди…

Чи чуєш – вітр як рве кущі?

Ходи, до серця стисну;

Потіш же мене, млісну!» –

– «Нехай бурхає вітр, ірве!

Нехай в степу яриться!

Чи чуєш, вороний гребе?

Не мушу забариться.

Ходи, прильнися до спини,

Сідай за мной, жде вороний,

Миль сто ще мчати може

Тебе в весільне ложе!» –

– «Далеко так?.. Чи здужа кінь

В весільну хату браться?

Ось чу?.. гуде дзигара дзвін –

Се вдарило дванадцять». –

– «Дивися, сяє світ луни,

Домчусь – упир як із труни…

Байдуже бурі й ливня,

За зір, іще до півня». –

– «Скажи ж, яка в тебе стріха́,

Як там? – Чи є примостки?» –

– «Свіжа, тісна хоч, дак тиха,

Чотири дски й дві дошки!» –

– «Чи буде ж мійсця нам удвох?» –

– «Доволі, серце, для обох…

Сідай на вороного,

Ждуть свашки й дружки довго».

Дівчина слуха козака,

Не здужа знесть розлуки;

Обвила коло їздока

Білолілейні руки;

А він нагнувся до сідла,

Пірнув, як із лука стріла,

З підков іскрить угору,

Кінь мчить з гори на гору.

Поля, степи, гаї, плеци,

Мелькали соб і вліво;

Мости, де бігли по ріці,

Мов грім гули страшливо!

– «Бачш, ясно як бринить луна!..

Га! Мертвих прудко пре мана!

Чи ти боішся вмерти?» –

– «Да ні,– нехай о мертвих!» –

– «О, дзвін гуде, по мертвом вій,

В кущу знялись ворони!..

Се дзвін гуде за упокій…

О, тягнуть похорони!

Ось мари пруть, труну несуть,

Протягом упокій ревуть…

Чу, плач і вій жіночий,

Мов жабій гам впівночі.

Погребши труп, завійте стих

З трезвоном над могилой,

Да всі за мной в весільний ліг,

Додому їду з милой…

Дьяки за мной і панотець,

Зіпайте пісні під вінець,

Як зляжу з молодою

В весільному покою».

Вій, дзвін внялись, і одр ізгас,

І клір, і піп з дяками,

Почув іого страшний глас,

Коня за копитами,

Услід чимдуж, чимдуж бігом,

Аж пиль густая б’є стовбом,

Кінь паше, мчить на вмору.

Пре, креше іскри вгору.

Несуться мимо села й ліс,

Мелькають соб і вліво,

Ріка, стави, озера скрізь,

Як блискавиця жива.

– «Бачш, ясно світить як луна!

Ги! прудко мертвих пре мана!

Чи не боїшся вмерти?» –

– «Ох, любий, що до мертвих!» –

– «Га, глянь! ось шибниця вгорі

Вагніє над могилой!

Під ней висить, як лик мари,

Злодюги труп зогнилой!

Вкруги відьми, біси кишать…

Нехай усі за мной біжать,–

Як ляжмо з молодою,

Потанчить перезвою!» –

Пекельний збрід пре швидко вслід

Шуга вкруги дівчини;

Мов восени посохлий лист,

Кружляє вихр в ліщині;

Все далі пре, все далі геть,

Скиглить, ірве геть-геть вперед;

Кінь пирска дим ніздрями,

Б’є іскри копитами.

Чи з стрі́льби куля різко мчить?

Так місяць нісся мимо,

І зірей тьма, весь синій звід,

Як грає вітер з димом!

– «Чи страшно, га? Се сья й луна!

Ги, мертвих прудко пре мана…

Чи, не боїшся вмерти?» –

– «Га, дай покій вже мертвим!» –

– «Кінь вороний, вже півня чуть!

Кінь, хутко ніч ізбігне!

Кінь, вітер вчав розсвітний дуть!

Прудчійш, бо світ застигне!..

Уже догнав, уже добіг!

Ось тихий ліг, розсяє вмиг!

Уже й весільних видко!

Бачш, мертві пруться швидко!» –

На грать спижеву брами ткнув

Конем, оддав удила;

Дубцем з розмаху їх рубнув,

Замків ізгасла сила,

Рухнула двер зо скрипом геть;

Побіг в юдоль, вита де смерть,

Могильні камні білі

Од місяця бриніли.

Гай, глянь, гай, жах! в єдиний миг

На їздоці все тіло,

Пласт за пластом, од плеч до ніг,

Як тут огнем ізтліло!

І голий весь з костей остив,

І череп біл, в труні б то гнив,

Зацокотів зубами. –

Обняв її руками.

На диби знявся чорний конь

І дико іскри пирснув,

Озвався бір, з могили стон,

Як грім крізь землю блиснув,

Із пекла скигль і вій із хмар,

Почавсь танець вирлатих мар,

Одчаяній дівчині

Ударив час кончини.

Взялися духи й відьми вкруг

При місяця мерцаньї,

Кружились, як у вихру пух,

Завили на прощаньї:

«Чи ниє дух,– терпи, смирись!

Огурно з небом не сварись!

І тіло не насилуй!..

Бог душу її милуй!» –

[1828]

Це продовження, початок тут і ще – тут

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *